Саджо та її бобри - Сіра Сова
А Чілеві тим часом плавав, пірнав і навіть трохи грався в спокійному, глибокому плесі ставочка поблизу. Саджо здавалося, що тут маленькому бобреняті буде затишпіше, ніж у безкрайньому пустельному озері, що розляглося на багато-багато миль.
І поки її малий супутник плавав, обгризав солодкий верболіз або чепурився в неї на колінах, Саджо вслухалася в гомін водоспаду. І їй вчувалося то тихе бурмотіння, то якісь гучні голоси, які то залунають, то стихнуть, загубляться в дзюркотливому лепеті хвиль. Всім індіанцям вчувалися тут ці голоси, та й білі люди, прислухавшись до дзюркотіння струмка, теж ніби чули якийсь м'який, тихий спів. Індіанці кажуть, що це голоси небіжчиків з Країни Духів, що вони промовляють до своїх родичів. От і Саджо сиділа, вслухаючись у дивну мову струмка. Дівчинка вірила, що настане день, коли вона ту мову зрозуміє, адже мова індіанців так скидається на гомін води, зітхання вітру, шепіт листя. І Чілеві, бувало, сидів дуже тихо, наче так само вслухався. Мабуть, він чув більше, ніж Саджо, адже у бобрів слух гостріший за людський.
Саджо змалечку любила приходити сюди — посумувати, помріяти, щось вирішити. Дівчинка лягала в затінку великої сосни й задивлялась на темні візерунки її зелені. Сонячне проміння пробивалося між її гілля, і все дерево сяяло й миготіло, мов якась прекрасна, невідома країна, де живуть феї та чарівники.
Коли вона отак дивилась, як плавно колихається соснова крона, і вслухалася в шум струмка, їй здавалося, що десь поряд її мама і що мама промовляє до неї. Тоді Саджо почувалася щасливою.
Одного разу, коли вона сиділа там, тримаючи на колінах Чілеві, й слухала дрімотне хлюпотіння водоспаду, звуки ніби стали раптом дуже виразними і, щоб краще їх чути, Саджо прихилилася до сосни й заплющила очі. Помалу хлюпотіння почало стихати й, нарешті, зовсім завмерло. І дівчинці почувся чийсь тихий, лагідний голос. Потім вона почала розрізняти слова — вона впізнала рідну індіанську мову:
Саджо, Саджо, Ма-жан, ма-жан. Саджо, Саджо, Ден-на жа-дан! (Саджо, Саджо, Іди, іди...
Саджо, Саджо, В місто іди!)
Голос не змовкав, усе повторяв ці слова, наче віршик чи пісеньку. То голосніше, то тихіше звучали вони, іноді цілком зливаючись із гомоном водоспаду. Раптом слова почулися так виразно, що дівчинка впізнала голос,— голос якого вона так давно не чула: то був голос її матері.
— О мамо, Саджо тут! — вигукнула дівчинка.— Говори, говори! Я слухаю тебе!
Дівчинка простягла руку туди, звідки долинав голос і торкнулась до чогось теплого й м'якого; вона розплющила очі й побачила, що її рука лежить на вологому носику Чілеві. Бобреня, вмостившись у неї на колінах, шарпало її за шаль. Саджо зрозуміла, що задрімала на хвильку.
Слова знов загубилися у співі річки, водоспад, як завжди, дзюркотів і дзюркотів собі.
Тоді Саджо схопилась на ноги, взяла на руки Чілеві й сказала йому:
— Чілеві, Чілсві, ми розшукаємо Чікені! Ми поїдемо по нього до міста! Так сказала мама. Я знаю!
З бобреням на руках, вона кинулася бігти додому і знай примовляла:
— Так, це був голос моєї мами, вона сказала, щоб я їхала в місто. Швидше, швидше розповісти Шепіену!
Дівчинка бігла так прудко, що бідного Чілеві занудило. Це йому зовсім не сподобалось, він почав вириватися з рук дівчинки й верещати щосили, чого з ним давно вже не траплялося. А Саджо подумала: "До нього повернувся голос, так дзвінко він кричав до того, як забрали Чікені — отже, мій сон збудеться". І вона побігла ще швидше.
Обоє засапані — одне від бігу, друге від крику,— скоро опинилися вони біля хатини. Стурбований їхнім виглядом, Шепіен поспішив їм назустріч і спитав, у чім річ. Саджо переповіла йому свій сон і сказала, що треба їхати в місто.
Шепіен не поспішав погоджуватися, треба було все обміркувати, і до того ж сам хлопець не бачив ніякого сну. Отож він відповів:
— Це нерозумно, сестро! Місто далеко. Ми не знаємо дороги, не маємо грошей, а без грошей ніхто не нагодує й не пустить нас переночувати. А Чілеві? Нам доведеться взяти Чілеві з собою. І що скаже батько?
Ці слова могли б розчарувати кого завгодно, але Саджо була не з тих, хто легко відмовляється від своїх рішень.
— Батько? Та він журиться не менше за нас і зрадіє, коли ми знайдемо Чікені. Адже від того дня ми всі стали однаково нещасні...
Звісно, дівчинка не могла порадити, як дістатися до міста і що там робити. Вона щиро повірила в свій сон і не сумнівалася, що станеться чудо (* Часто простодушніші індіанці вирішують діяти залежно від сну, що вразив їхню уяву.). Шепіен бачив, як світилися надією очі Саджо, як вона повеселіла. Тяжко було виконати бажання сестри, тяжче за все, що хлопець робив досі, але ще тяжче було б відмовити, навіть не спробувавши допомогти, й бачити, як Сад— зко страждає. Адже батько, від'їжджаючи, наказував робити все, щоб дівчинка знову стала щасливою. Отже, залишався тільки один вихід.
— Добре,— сказав хлопець, — ми поїдемо. — Він стояв випростаний, стрункий, рішучий, мужній.— Добре, я повезу тебе в місто. Завтра.
Та хоч який він був суворий і гордовитий з виду, цей маленький мужчина, а й він не уявляв, як його братися до цієї справи і які страшні небезпеки чекають їх в дорозі.
Розділ IX
Палючий ворог
Пізно ввечері того самого дня все було готове до подорожі. Шлях до селища Кролячий Брід — перший відтинок довгої дороги до міста — займе тиждень. А що там далі, за селищем, вони не знали. Тому діти запаслися всім необхідним для дороги. Саджо напекла багато хліба, в полотняні торбинки понасипала борошна, чаю, солі, приготувала шматок в'яленої оленини, невелике відерце смальцю, поклала сірники в бляшанку з щільно припасованою покришкою, щоб уберегти їх від вологи. Тим часом Шепіен згорнув намет і ковдри, налагодив вудочку, нагострив сокиру і мисливський ніж, застругав лопаті весел і спакував казанок, миски та всякі інші потрібні речі.
Сонце ще не зійшло, а діти вже поснідали й повантажили все в каное, не забувши й Шепіепової рушниці. І, хоч як шкода було хлопцеві з нею розлучатися, він вирішив при нагоді продати її, щоб купити квитки до міста. А що буде далі — про це він навіть боявся подумати. Чілеві посадили в той самий кошик з березової кори, в якому його привезено в селище Обібісоуей. Саджо поклала до кухонного причандалля тарілочки обох бобрів; це додавало їй віри, що назад вони повернуться всі разом — з Чілеві і з Чікені.
— Треба взяти обидві тарілки,— голосно сказала дівчинка,— тому що,— вела далі тихіше,— я знаю, ми знайдемо Чікені.— Потім, кивнувши головою і зціпивши зуби, сказала рішуче:— Я певна.— І, наче для більшої переконливості, додала:— Так сказала мама. Я чула її голос. Вона промовляла до мене з водоспаду!
Бачите, звичайний сон здався їй правдою і так багато значив для неї.
їхня хатина стояла трохи в стороні від селища. Діти нікому нічого не сказали, боячись, що старші не схвалять їхніх намірів. Старий вождь, безперечно, не пустив би їх у цю небезпечну подорож.
Отож на світанку вони вислизнули з дому и пробралися на берег озера. Коли каное відчалило, Саджо підняла над головою весло й закричала:
— Чікені! Чікені!
Вона бачила, так робили чоловіки їхнього племені, вирушаючи в далеку дорогу. Правда, слід було б назвати місце, куди вони вирушали, але вона й сама того не впала. Та й хіба не все одно? Хоч би куди вони їхали, важило те, що їхали вони по Чікені. Шепіен пе підняв весла і нічого не вигукнув, бо не був такий певний, що вони доберуться до бобреняти.
Отак ці троє покинули Долину Гомінких Вод і так почалася їхня Велика Пригода.
Те саме каное з пташиним оком та лисячим хвостом, що в ньому Гітчі Мігуон плив колись Березовою Річкою, легко мчало, ніби стрпбаючи вперед з кожним помахом весел. Пильно вдивлялося в далину велике око, весело тріпотів позаду лисячий хвіст. Стояла спека, і діти іноді зупинялися, щоб Чілеві напився води і хвилинку поплавав. Увечері вони поставили в прибережному лісі намет і там переночували. На світанку — знову в дорогу, і знову цілий день веслували до пізньої ночі, пристаючи до берега, лише щоб нагодувати свого пухнастого друга й дати йому трохи розім'ятися. Вирушали вони до схід сонця, а ставали на ночівлю увечері, десь у затишку біля води. Чілеві цілу ніч плавав, а вранці повертався до намету і на весь день засинав у своєму кошику. Досить часто їм траплялися мілизни. Тоді Шепіен завдавав собі на плечі каное, а Саджо допомагала переносити речі. Часто доводилося вертатися по речі ще раз, бо не вдавалося забрати все зразу. Жоден з них не нарікав на важку працю; вони давно звикли і до роботи, й до таких подорожей.
Так день за днем вони все більше й більше віддалялися від дому. Розмірено згиналися й розгиналися дві стомлені спини, в чіткому ритмі солдатської ходи розтинали повітря й занурювалися у воду дві пари весел, а тим часом палюче сонце піднімалося на сході, пропливало над головою й червоною кулею зникало за темною стіною лісу. День у день вірний човен з березової кори несхибно й рішуче мчав уперед, везучи їх у далекі краї, на пошуки Чікені.
Крихітною рухомою цяткою здавався човен на срібному плесі безкрайого озера. Діти були самі в цій дикій глушині. Можна було подумати, вони зосталися самі на всьому світі. Ллє їхні юні серця були сповнені відваги, і надія не покидала їх. Поряд з ними билося ще одне сердечко. Господар його, наївшись хлібця,, хропів собі в кошику: був він, може, й пе зовсім щасливий, але цілком задоволений.
Прокинувшись одного ранку, діти відчули в повітрі легкий запах диму, запах паленого моху, обгорілих дерев та кущів, і зрозуміли, що десь далеко бушує лісова пожежа.
Ллє насправді горіло ближче, ніж їм здалося спочатку. Випливши на середину озера і роздивившись навкруг, діти побачили велетенський стовп диму, що здіймався з-за далеких пагорбів. Повеслували ще трохи, і тоді стало ясно, що їхній шлях проляже якраз по місцевості, охопленій вогнем. Озеро дедалі звужувалося, доки перетворилося на річку, через яку могло легко перехопитися полум'я. Шепіен вирішив веслувати— якомога швидше, щоб проскочити вузьке місце і потрапити в широке озеро, котре лежало попереду. Там вони будуть у безпеці.
Діти налягли на весла, та з кожною хвилиною диму ставало все більше, стовп перетворився на білу стіну, Що, здавалось, сягала неба, невпинно розпливалася обабіч до небокраю.