Саджо та її бобри - Сіра Сова
Він скрутився клубочком, втягнув голову в плечі, сховав під себе хвіст і лапки, ніби хотів стати зовсім непомітним.
Наші юні мандрівники, трохи оговтавшись, посідали на краю довгого ряду стільців. Кремезний полісмен, що, здавалося, завжди був у доброму гуморі, засипав дітей питаннями, а Шепіен, пригадавши потроху свою англійську мову, розповів йому про бобренят і про пригоди в дорозі. Тоді веселий ірландець спохмурнів і сказав, що він сам, Патрік О'Рейлі, відведе їх до господаря зоопарку.
— Я скажу їм усю правду, будьте певні! — додав він голосно, розхвильований не на жарт історією бобренят.— Та тут і кам'яне серце заридає, свічки на ялинці розтопляться! Так-таки-так!..
Через якийсь час Пата заступив інший полісмен, що добродушно пожартував — мовляв, Пат завів "сім'ю". Потім усі троє вийшли на вулицю, де було менше людей і не так гамірно. Дорогою ірландець знай розмовляв, жартував, намагаючись розважити.дітей. Шепіен теж не мовчав, підтримував бесіду своєю скупою англійською мовою. А Саджо, широко розплющивши очі, дуже уважно слухала, дарма що не розуміла ні слова. Тепер вона вже не боялась, бо почувала себе в безпеці поряд з цим великим чоловіком у синій формі, а коли думала, що Чікені десь тут близько, може, на Цій самій вулиці, їй хотілось кричати на радощах.
'/s5* оа
Дівчинка почала розглядатися довкола на різні чудеса, які траплялися чи не на кожному кроці. Коні—про них вона чула, та ніколи досі їх не бачила. Трамваї — як швидко вони мчали, самі собою! Гарні жінки в ошатних сукнях! Та найкращі були чудові вітрини магазинів. Ось смачно запахло наїдками, и діти побачили за склом такі чудові пироги й тістечка, що так і вп'ялися в них очима; вони почали перешіптуватися по-інді— анському. Полісмен здогадався, що його малі друзі хочуть їсти.
— Еге,— вигукнув Пат,— та ви ж голодні! А я, старий балакун, усе базікаю! Де таке бачено, щоб хтось із синів О'Рейлі спокійно дивився, як його друзі помирають з голоду, так би мовити, просто на порозі? Отут ми й пообідаємо.
— Так, будь ласка,— сказав Шепіен.— Моя сестра давно їсти хоче.
Про себе Шепіен не сказав нічого, хоч невідомо було, хто з них голодніший.
Отож Патрік О'Рейлі завів їх у їдальню і, коли всі посідали за столик, спитав, коли ж вони їли востаннє.
— У селищі,— відповів Шепіен.— Я так не боятися, а моя сестра боятися дуже. Тому сидіти на місці, не їсти нічого. Я — берегти сестру, не лишати її саму. Тому ніхто не їсти, тільки Чілеві їсти трохи хліба.
— Молодець, хлопче! Ми, О'Рейлі...
Але як О'Рейлі вчинили б у такому випадку, так ніхто й не дізнався, бо цієї хвилини підійшов чоловік із тацею, заставленою паруючими стравами. Пригощення було таке знадливе з виду і пахло так смачно, що дітям перехопило подих, а в Саджо закрутилася голова. Та скоро запанувала мовчанка — тепер стало не до розмов; усі взялися до їди і тільки їли, їли, їли. Отак розкошуючи, Саджо не забула про Чілеві, теж, мабуть, голодного, і поклала в кощик хлібця з маслом, пиріжок і ще дечого, тож бобреня було тепер заклопотане, як і всі інші, намагаючись надолужити згаяне.
Вони сиділи в одній з тих невеликих їдалень, що бувають при ресторанах. Крім них, у їдальні якраз не було нікого. Коли бенкет закінчився й ніхто, навіть Чілеві, не міг з'їсти більше й шматочка, вони зручно відкинулися на своїх стільцях, мліючи від задоволення. Патрік О'Рейлі закурив сигару і просто сяяв від щастя, поглядаючи на своїх малих друзів. Шолома на голові у нього не було, і Шепіен мав нагоду переконатися, що добродушний ірландець трохи перебільшив, коли сказав про свою голову, ніби вона "голісінька, мов яйце". Насправді ж у нього було пасмо волосся на голові — росло воно над одним вухом, було зачесане назад і тяглося до другого вуха. А ні на якому яйці такого не побачиш.
Саджо, як справжня маленька господиня, дбайливо склала весь посуд в один бік; їй подобалось тримати в руках такі коштовні, на її думку, речі, хоч насправді це був звичайний простий посуд. Бідолашна дитина ніколи не бачила таких тарілок — про це вона призналася братові згодом, пізно ввечері.
В кімнаті було тепло. Саджо зняла з голови свою яскраву шаль, і тепер ірландець побачив довгі чорні коси й карі очі, що сяяли добротою. Замилувавшись дівчинкою, він заявив, що відколи покинув Ірландію, ще ні разу не бачив такої красуні. Коли ж Шепіен переклав ці слова сестрі на індіанську мову, Саджо заша— рілася, похилила голову і знову закрилася шаллю. Та ніхто не міг довго соромитися цього добродушного чолов'яги, і незабаром Саджо знову глянула на нього. Шаль знов опинилася на її плечах, і дівчинка голосно сміялася разом з братом з усього, що говорив веселий ірландець, хоч і не розуміла жодного слова. Шепіен, радий, що знову бачить сестричку веселою, і собі сміявся. А полісмен О'Рейлі реготав так щиро, що йому довелося розщебнути трохи свій мундир. Він дістав червону хустинку з рукава і все витирав нею лисину. Чілеві теж подав свій голос, і Саджо почала з ним шеп— татися. А тим часом Шепіен став навчати ірландця індіанської мови. Успіхи Пата в цьому ділі були не дуже великі, власне, він запам'ятав лише одне слово: "кегет", що означає "звісно", "безперечно" або "справді"; коли індіанець впевнений у чомусь, то каже
5 Í523-0 "кегет". Відтоді в ірландця усе стало "кегет", і він запишався, що стільки навчився.
Далі почали обговорювати, що робити наступного дня, і Пат перейшов на англійську мову, намагаючись наслідувати Шепіена — щоб було ясніше.
— Парк,— сказав він,— закритий.— І, щоб було зрозуміліше, зачинив двері.— Завтра парк відкритий, давай гроші і — бобер іде.
При цих словах Пат розчахнув двері й звичним рухом простяг руку вперед, ніби сподівався, що цілий загін бобрів рушить вільною дорогою.
Потім вийняв лист і, постукуючи пальцем по адресі, додав:
— Моя прийде сюди завтра. Твоя — чекає. Кегет!
Шепіенові було нелегко стриматися, щоб не усміхнутись. Патрік недооцінив його знання англійської мови і щиро зрадів, коли хлопець сказав, що зрозумів його. Сам О'Рейлі зостався дуже задоволений своїм уроком індіанської мови і гадав, що вже дещо тямить у цій мові.
За адресою, вказаною на листі, полісмен Патрік відвів дітей до управителя будинку, де вони мали ночувати, передав тому листа від місіонера, ще раз нагадав дітям, що прийде по них наступного дня вранці, і порадив нікуди самим не ходити.
Малих індіанців чекали — управитель будинку дізнався про їхній приїзд з телеграми. Влаштувавши їх на ніч, цей чоловік вийшов, щоб самому послати теле— граму-відповідь. А в цей час полісмен Патрік у своїй скромній квартирі розмовляв по телефону з кимось про малих мандрівників. І в далекому селищі Кролячий Брід теж турбувалися про них. їхні пригоди схвилювали багатьох, а самі діти нічого про це не знали.
Опинившись у великій кімнаті з білими стінами, на другому поверсі, діти розмовляли пошепки. Тут вони почувалися малими й чужими, наче дві мишки, що прокралися в комору чи в церкву. Але ж ці стіни давали й почуття безпеки, і Шепіен зняв через голову торбинку з оленячої шкіри, що висіла в нього на шиї на шнурку, і добув звідти гроші. Він дбайливо розгладжував кожний папірець, а Саджо стояла поряд, киваючи своєю чорнявою голівкою, ніби хотіла сказати: "От бачиш, що мій сон наробив!
Дітям дуже хотілося знати, скільки ж там було грошей. Саджо навіть нахилилась, приклавши палець до губів, і дивилася так розумно, ніби все знала, а Шепіен супив брови, приглядаючись до кожного папірця. Але цифри нічого не сказали дітям, порахувати гроші не вдалося. Одне було ясно: грошей тут так багато, що їм ніколи стільки не доводилося бачити. Тож Шепіен згорнув їх знов і поклав у торбинку, а торбинку сховав на грудях, під сорочкою.
Це був викуп за волю Чікені, і ці гроші мали бути весь час у нього напохваті.
А Чілеві тішився купанням у тазику. Того вечора у бобреняти було ще одне свято: люб'язний господар пригостив його хлібом, і воно наїлося донесхочу. А недоїдки помалу перетворювались на липку масу, і повірте мені, що килимок на підлозі не став від цього гарнішим.
Тієї ночі нікому не спалось. Малому бобреняті — бо під ліжком, і під шафою, і по кутках було так багато нових речей; дітям — бо ж завтра мав бути такий чудовий день, задля якого вони стільки настраждалися, подолали страшні небезпеки і на який так довго чекали.
Завтра до них повернеться Чікені!
Жодне з них, здавалось, не задумувалося над тим, що господарі зоопарку можуть їм відмовити, можуть не віддати бобреня, адже воно попало в їхні руки і вони вважають його своєю власністю. У Шепіена, може, й виникали якісь сумніви, але Саджо, певна, що її сон збувається, ні па мить не втрачала надії і знай повторювала:
— Завтра Чікені буде з нами — я це знаю!
Розділ XV
Остання пригода
Наступного ранку Патрік О'Рейлі, як обіцяв, зайшов по Саджо й Шепіепа. Діти думали, що полісмен зразу поведе їх в зоопарк до бобреняти, але виявилось, треба спочатку зайти до великого будинку, в контору власників парку.
Дорогою, боячись, щоб чого не скоїлося з грошима, Шепіен усе мацав під сорочкою торбинку — скоро, дуже скоро вона їм знадобиться, і хлопець, звичайно, хвилювався. В руці Шепіен ніс кошик з Чілеві, а поруч дріботіла Саджо, закутана в пістряву шаль.
В контору вони піднялися швидким ліфтом, але дітям ліфт не дуже сподобався. Потім вони разом з Пат— ріком О'Рейлі опинилися перед письмовим столом, за яким сидів чоловік. Це від нього залежала доля їхнього маленького втраченого друга.
Саджо, яка досі так щиро вірила у свій сон, раптом злякалася, затремтіла, мов листок: що робити, коли цей чоловік не віддасть Чікені? їй захотілося закричати і втекти. Та вона не поворухнулась, вирішивши, що залишиться до кіпця, хоч би що там сталося.
Чоловік за столом був молодявий, з блідим, довгим обличчям і малепьким підборіддям. Він неприємно мружив одне око, щоб у нього не потрапляв дим від сигарети, яка стирчала в кутику рота; отож дивитися він міг тільки одним оком, і тому здавалось, ніби він косоокий. Молодик розмовляв, не виймаючи сигарети з рота, і косував на дітей тим оком, що дивилося. Якесь дуже безбарвне й непривітне було те око.
— Що вам треба? — різко спитав чоловік.
На хвильку запала мовчанка — гнітюча, напружена мовчанка.