Саджо та її бобри - Сіра Сова

І він задоволено потер руку об руку, так наче зорудував вигідне діло.

Навряд чи діти бачили що-небудь дорогою до зоопарку. Коли ж Пат показав ворота, що видніли вже недалеко попереду, Саджо кинулась бігти. Дівчинка розчервонілась, а її очі, недавно ще такі сумні, світилися радістю. Шаль непомітно зсунулася їй на плечі, кіски метлялися за спиною, маленькі мокасини швидко дріботіли по бруківці. За нею біг Шепіен. Важкий кошик з бобреням не давав йому наздогнати сестру, та ще й Чілеві, стомившись від довгого ув'язнення, намагався вирватись на волю. Останнім поспішав здоровань О'Рейлі, червоний, як мак, без шолома, на ходу витираючи червоною хустинкою лисину. Він сопів і пихкотів, наче буксир, що захворів па астму.

Раз він гукнув:

— Гей, ми що, на перегонах?

Та діти все бігли — навряд чи вони його почули Ірландець бурмотів:

— От чортенята! Заженуть мене в могилу!

Але все-таки тюпав за дітьми.

Кілька перехожих подивилися на них, подумавши, мабуть, що ці діти в одежі лісовиків тікають від полісмена. А з кошика чувся пронизливий вереск — то протестував Чілеві, якому не подобалися ці труські перегони по місту.

Дехто з перехожих і собі приєднався до цієї чудернацької процесії, на чолі якої щодуху бігла чорнокоса дівчинка.

А за ними всіма, далеко-далеко позаду, йшов іще один чоловік. Високий, мідношкірий, він ступав швидко й нечутно. Був він такий похмурий і суворий, що люди розступалися, даючи йому дорогу, а потім перепитували одне одного:

— Хто це? Що це за чоловік?

Але він навіть не дивився на них.

Біля воріт сталася невеличка затримка. Зоопарк був ще зачинений для відвідувачів. Та О'Рейлі швидко зметикував — показав записку від містера Гуда, і їх пропустили. Але тільки-но відкрили ворота, як до парку посунув увесь натовп.

А впустив наших друзів доглядач Алек — він уже про все знав, його попередив містер Руд, який теж стояв у натовпі.

Він кивнув Алекові, і доглядач швидко повів Саджо до бобрової клітки.

Раптом дівчинка знову зблідла: їй здалося, ніби вона біжить у великій пустелі, а вдалині темніє потворне залізне пруття, і за тим пруттям сидить коричневе пухнасте звірятко. Невже бобреня? Невже все це правда? Так, це він, Чікені!

Саджо вже не боялась: вона забула про натовп, що стежив за кожним її кроком, забула про гамірне місто, забула про все. Вона бачила тільки маленьке пухнасте тільце. Кинувшись до залізної огорожі, дівчинка упа— ла навколішки, просунула руки між грати й закричала:

— Чікені! Чікені! Чі-ке-ні!!!

Бобреня, мов не вірячи своїм вухам, сиділо непорушно і тільки дивилося на неї.

— Це я, Саджо! О Чікені!

Дівчинка мало не плакала. Невже Чікені забув її?

Якусь хвильку звірятко сиділо непорушно, похиливши набік коричневу круглу голівку, а Саджо знов покликала:

— Чі-ке-ні-і-і!!!

І тоді він упізнав її. З радісним писком він швидко, як тільки міг, подріботів до грат на своїх коротулях.

Натовп захвилювався, загомонів. Підійшов Алек, відімкнув маленькі залізні дверцята і сказав:

— Сюди, міс... мамзель... е-е... сеньйорито!

Доглядач не знав, як йому звернутися до Саджо.

А дівчинка забігла в клітку, опустилася навколішки й низько нахилилася над бобреням. Обоє завмерли. Пістрява шаль прикрила все, і ні ви, ні я — ніхто на світі не дiзнáєтьcя, що відбулося між ними того щасливого, незабутнього ранку.

Сивий містер Гуд витяг з кишені носову хустинку і голосно висякався, а доглядач Алек чогось закашлявся:

— Хумф! Хурумф!

— Атож! — енергійно підтакнув Пат, хоч доглядач нічого й не сказав.

А тепер мало статися найцікавіше — зустріч Чілеві й Чікені. Вони були зовсім близько, всього за якихось два-три кроки одне від одного, але навіть не здогадувалися про це.

Яка ж це була радість!

У Саджо та Шепіена шалено калатало серце, коли вони внесли кошик до клітки. Діти так хвилювалися, Що накривку довелося знімати їм обом — одному це було зовсім не до снаги. Вони витягли Чілеві, посадили його навпроти Чікені й, затамувавши подих, стали чекати.

Спочатку малята сиділи непорушно, не зводячи одне з одного очей. Потім, певно, проблиски правди заясніли в їхніх маленьких запаморочених голівках, і звірята поповзли назустріч одне одному. Із страшно витріщеними очима, нашорошеними вухами, прислухаючись, принюхуючись — ось бобренята вже пішли, потім — підтюпцем, а потім, остаточно впізнавши одне одного, помчали галопом і з розгону стукнулися лобами. Оглушені ударом, вони поставали на задні лапки, міцно обнялися, пронизливо заверещали й на очах у всієї публіки почали боротися!

Закінчилися безнадійні пошуки, дні болісних розчарувань, злигоднів, горя і туги, довгі нестерпні ночі очікувань.

Більшеньке Маля і Меншеньке Маля знову були разом.

Незабаром вони вже гасали по клітці, яка з похмурої в'язниці перетворилася на майданчик для забав, і можна з певністю сказати, що це було її найкращим застосуванням. Діти плескали в долоні, кричали, сміялися, підбадьорювали бобренят, а ці танцюристи чи борці — називайте їх як хочете,— крутилися, перекидалися, щасливі до нестями.

Ніколи ще не давали вони такої блискучої вистави!

Глядачі сміялися, галасували, сивочолий містер Гуд жваво розмахував своєю хустинкою і, мабуть, теж щось вигукував на радощах.

Патрік О'Рейлі просто млів з утіхи, адже він стільки зробив для того, щоб усе закінчилось так щасливо, і до того ж він єдиний тут знав усю цю історію від початку до кінця. Тож він добровільно узяв на себе обов'язки розпорядника, стримував юрбу, все пояснював, сипав жартами,— одне слово, був у неймовірному захваті. І я думаю, він мав на це право. А коли бобренята дотанцювали свій химерний танок, полісмен Пат заявив, що ще не бачив, щоб хтось так гарно танцював: ірландську джигу, хіба справжні ірландці.

— І сам оце бачу, але, хай йому всячина, таки не віриться! — проголосив він.

Звичайно, ми пробачимо йому ці слова — то було справді небачене видовище.

А тоді з юрби вийшов високий смаглявий чоловік у мокасинах. Це він щойно поспішав міськими вулицями до зоопарку.

Здивована юрба затихла.

Тільки Саджо та Шепіен, захоплені своїми бобренятами, нічого не помітили. Але ось вони почули знайомий тихий голос, що промовляв до них співучою мовою оджибуеїв:

— Хмари зійшли з лиця сонця, і моє горе розвіялося, розтануло, мов ранковий туман. Ці люди зробили для пас багато, дуже багато... Подякуймо ж їм, діти мої. Сину мій, доню моя, візьміть Ніт-чі-кі-уенс — ваших Маленьких Братів. Обібісоуей — Долина Гомінких Вод чекає на вас.

Це ж Велике Перо приїхав забрати дітей з їхніми вихованцями, відвезти їх додому: в Долину Гомінких Вод, в Країну Північно-Західних Вітрів.

Нарешті сон Саджо збувся.

Розділ XVI

"Міно-та-кія!"

І ось наші мандрівники розпрощалися з містом, з його метушнею та гамором, з його мешканцями. "Зрештою,— подумала Саджо,— люди тут живуть такі самі, як і скрізь,— більше добрих, ніж лихих. А втім, добрі майже всі",— вирішила вона й надумала розповісти одноплеменцям про все це.

Попрощалися вони з Алеком-доглядачем, що так жалів бідолашного Чікені, коли той сам-один мучився в неволі, а тепер тішився, побачивши бобреня на свободі; прощалися і з дивакуватим містером Гудом, що, як завжди, лагідно усміхався. Він довго ще з радістю згадував, що звеселив і ощасливив маленькі згорьова— ні серця. І хоч Гітчі Мігуон пропонував йому гроші за Чікені, господар зоосаду і слухати про це не хотів, заявивши, що найкращою винагородою була йому втіха від Щасливого кінця всієї історії.

Патрік, доблесний нащадок роду О'Рейлі, провів їх на вокзал, а потім розповідав своїм приятелям, як він "обома руками посадив" своїх друзів на поїзд і як весело усміхався Гітчі Мігуон, коли він, Патрік О'Рейлі, розмовляв з ними по-індіанському. Що усміхався, то усміхався Велике Перо — це щира правда.

Коли поїзд рушив, діти ще довго махали рукою полісменові, що став їм таким добрим і вірним другом. А Патрік О'Рейлі стояв і високо тримав над головою свій шолом, ніби давав сигнал, і його лисина блищала, видно було її далеко. А Шепіен від'їжджав переконаний, що десь там, на зеленому острові посеред великого солоного озера, живе народ, який називає себе "бобрами".

Коли діти під'їжджали до селища Кролячий Брід, перший, кого вони побачили, був Золоте Волосся. Пароплав ще не встиг причалити, як він уже вистрибнув па палубу, щоб їх привітати.

Шепіен зараз же віддав йому гроші, що в них лишилися, і Золоте Волосся надумав повернути їх Великим Ножам, що всі зібралися на пристані зустріти дітей. Тоді хтось із туристів вийшов наперед і виголосив невелику промову. Вони дуже раді, сказав він, що все склалось так добре, а гроші хай залишаться в місіонера — він зможе дати їх якомусь бідному індіанцеві. Гітчі Мігуон подякував усім за те, що були такі добрі до його дітей, і додав, що сподівається, колись настане і його черга допомогти кому-небудь, як це часто буває в житті.

Золоте Волосся сказав дітям, що поїде разом з ними й поживе трохи в їхніх краях, серед індіанців.

Підійшов до пих і торговець, який досі стояв десь позаду, потиснув руку Великому Перу і його дітям і сказав, що теж хоче побувати в їхніх краях, щоб ознайомитися із звичаями індіанців, адже це потрібно для його роботи. Але він і словом не згадав (і нізащо не згадав би), що він теж допоміг дітям. І ніхто б ніколи про це не дізнався, якби Золоте Волосся не помітив тоді в школі його вчинку і по секрету не розповів Великому Перу. Тим часом з'явились обоє Малят, і всі почали гладита їх та голубити; вони ж навіть згодилися влаштувати змагання з боротьби перед Великими Ножами, хоч, здається мені, їм було байдуже, дивиться на них хто-небудь чи ні. І, мабуть, вони відчули велике полегшення, коли їх знов посадили в кошик, щоб мандрувати далі.

Велике Перо сів за весла у своєму каное, на якому ще були помітні сліди від вогню; Шепіен узявся за стерно. Саджо цього разу не робила нічого — вона разом із Чілеві й Чікені, які ніколи нічого не робили, їхала пасажиркою. Чи не всю дорогу дівчинка сиділа, притулившись обличчям до кошика з бобренятами. Золоте Волосся разом з торговцем та кількома індіанцями, односельцями Великого Пера, пливли в довгому каное, яке своїм гордовито вигнутим носом і кормою нагадувало бойового коня чи стародавній іспанський вітрильник.

На першому ж волоці їм назустріч вийшов старий вождь Ні-Ганік-Або.