Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

Цей маєток давав щороку понад шість мільярдів реалів прибутку.

Панург узявся хазяйнувати, і то так старанно, що десь через два тижні пустив за вітром прибуток аж на три роки вперед. Тринькав він гропгі на гулянки та учти, на частування всіх, хто тільки стукав до нього у браму. За його велінням вирубували ліс, спилювали товстелезні дерева тільки на те, щоб продати попіл; він брав гроші наперед, купував усе втридорога, а продавав за безцінь — одне слово, з'їдав свій хліб іще на пні.

Пантагрюель про це знав, але не гнівався, навіть не дратувався. Адже я казав вам, що він був найкращий з-поміж усіх людей. Будь-який вчинок своїх підданців він мав за вчинок добрий. Він нікого не осуджував, нікого не гудив, нікого не таврував. Він ніколи нічим не смутився, не хвилювався, не обурювався. Бо всі скарби — і ті, над якими розкинулось небесне склепіння, і ті, що їх ховає в собі земля,— не варті того, аби через них тліло наше серце, бунтувався розум і збурювались почуття.

Пантагрюель тільки зауважив, що коли Панург і далі житиме так, як живе, то він ніколи не забагатіє.

— А хто хліб має, той лиха не знає! — докинув він. Панург відповів, що на багатство йому начхати; хай

Пантагрюель цим не переймається.

— Головне для мене — весело жити! — додав він.— А ще — бачити вас, мосьпане, спокійним і вдоволеним. Іншого багатства мені не треба!

На цьому розмова й скінчилася.

Другого дня Панург на знак того, що він назавжди хоче лишитися в свого володаря, звелів проколоти собі вухо і вставити в нього золоте кільце, в яке була вправлена блоха92. Потім він узяв чотири лікті товстого сукна, пошив довгий і широкий плащ, убрався в нього, скинув штани,, окуляри свої почепив на капелюх і подався до Пантагрюеля.

— Що сталося, Панургу? — здивовано спитав Пантагрюель.— Що це на вас за одяг?

— У мене в вусі блоха,— відповів Панург.— Я хочу одружитися.

— То й одружуйтесь собі на здоров'я,— усміхнувся Пантагрюель.— Радий це від вас чути. Тільки дивно мені, що ви так убралися. Хіба закохані ходять без штанів, у товстих плащах до п'ят та ще й не добереш якого кольору? Жоден порядний чоловік такого плаща на себе не одягне!

— Та це ж не плащ, а тога! — вигукнув Панург.— У тоги вдягалися стародавні римляни за мирних часів. Мені осоружні воєнні походи, тож і військові об ладунки осоружні. Від них у мене на плечах мозолі... Геть панцир! Геть лати! Геть спис і меч! Хай живе тога!.. Мосьпане, я прийшов до вас порадитись — одружуватися мені чи не одружуватися? Як одружуватись — проситиму вашого благословення.

— І одружуватись раджу, і благословення залюбки дам,— сказав Пантагрюель.

— А може, не одружуватися?

— Не одружуватись — то й не одружуватись.

— Отакої! Невже ви хочете, щоб я вік свій звікував один як палець, без дружини?

— Ну, то одружуйтесь!

— А що, як мені попадеться погана жінка? Що, як вона буде брехлива, невірна, лиха, скупа? Як буде нечупара, недбайло? Краще вже померти, ніж із такою жити!

— Ну, то не одружуйтесь.

— А якщо я візьму собі жінку гарну, чесну, статечну, дбайливу й роботящу?

— Тоді одружуйтесь.

— А що, як вона буде і вірна, і статечна, і роботяща, але буде мене бити? Чував я, що порядні жінки — сварливі, що вони гіркі й пекучі, мов перець. А я — ви ж це знаєте — теж не покірний баранчик. Хай бодай замахнеться — дам лупки! І по руках битиму, і по ногах, і по голові, і сукню на ній пошматую. Нечистий дух пильнуватиме п грішну душу просто біля порога!.. Ні, краще довіку такого клопоту не мати!

— Ну, то не одружуйтесь.

— Воно-то так... А що, як я, боронь боже, занедужаю? Нікому буде мене доглядати! То лікарі враз із світу зведуть. Ні, краще одружитися.

— Ну, то й одружуйтесь. Благословляю!

— А що, як жінка зрадить мене, коли я лежатиму недужий? А що, як знущатиметься з мене, а потім іще й обчистить? Тоді хоч тікай з дому світ за очі!..

— Краще не одружуйтесь.

— Краще-то краще, але ж тоді не буде в мене законних дітей — синів і дочок,— яким я передав би свій герб та ім'я, яким заповів би свою маєтність і спадкову, і надбану... Раками присягаюся: одного чудового дня я надбаю неабияке багатство, ще й ренту добру матиму!.. Нікому буде мене розраджувати в клопоті-турботі, нікому втішати в журбі-тузі — так, як щодня ви розраджуєте, як щодня втішаєте любого вашого батечка Гаргантюа...

— А бодай вам! Одружуйтесь!

— Лишенько, ви мене зовсім з пантелику збили! То "одружуйтесь", то "не одружуйтесь"!

— А чого ж би ви хотіли? — вигукнув Пантагрюель.— Хіба тут угадаєш? Одні, одружившись, знаходять щастя, інші — горе. До того ж, я не знаю, кого ви хочете брати. Як путяща жінка — беріть, як непутяща — не беріть. О, мені сяйнуло! Треба поворожити! Ну, хоч би на віршах великих поетів — Овідія чи Гомера. А втім, і тут напевне не вгадаєш.

— Чого ж тоді ворожити на тих поетах? — знизав плечима Панург.— Краще вже кісточки розкинути.

— Та й на кісточках ворожба не дуже правдива,— зауважив Пантагрюель.

— А що ж тоді певне й правдиве?

— Сни! Тільки не всі сни пророчі, а ті, що сняться тоді, коли Аврора — вранішня зоря — розсіє нічний морок. І ще — як ви хочете, щоб вам наснився віщий сон, то напередодні зречіться всіх земних почуттів: кохання, ненависті, надії, страху. І — не забудьте! — не можна на ніч наїдатися. Повечеряйте кількома солодкими грушами, сливами, вишнями, двома-трьома яблуками, та й годі.

Панург зробив усе так, як радив Пантагрюель.

Наступного ранку він знову прийшов до нього. В Пантагрюеля саме сиділи Епістемон, брат Жан-Нищитель, Понократ, Евдемон та Карпалім.

Панург повідав, що йому приснилася молода дружина, дуже гарна, привітна й весела. Вони .з нею любо гомоніли й милувалися. А потім раптом дружина приставила йому до лоба ріжки. І враз обернулась на сову, а він, Панург, на бубон.

Панург та його друзі стали думати-гадати, що цей сон означає. Кожен тлумачив його по-своєму, і ніяк не могли дійти вони згоди.

Панургові врешті урвався терпець, і він сказав:

— Ой, біда! Бачити я всіх вас бачу, а що ви кажете — не чую. Це тому, що я страшенно хочу їсти. Адже голодне черево нічого не чує! Я ж сьогодні не снідав і вчора не вечеряв! Брате Жан, ходімо снідати! Коли я добряче поснідаю, то часом і без обіду можу перебути. Але без вечері — ні! Як це можна не вечеряти? Природа сотворила день, щоб ми трудилися, міцнішали, дужчали. І щоб нам було легше й зручніше, подарувала свічку — тобто мовби каже: "Любі й хороші мої дітки! Годі працювати! Незабаром настане ніч. Тож час вам підживити свої сили м'яким запашним хлібом, добрим вином, смачними стравами. А потім лягайте спати! Вранці прокинетесь веселі та дужі і з великою охотою станете до праці". Це розумів навіть той добрий папа, який увів піст — до третьої години пополудні. А вже після цього — їж скільки влізе! Колись рідко хто обідав — хіба що ченці та каноніки. Та їм же тільки й діла, бо що не день — то свято. Сідали до столу, навіть настоятеля не підождавши. А вже за столом, як запихаються, ладні чекати скільки завгодно. І вечеряли так само. І тепер звичай такий самий... Та що тобі, брате Жан, розказувати — ти сам це добре знаєш... Ну, то ходімо, не барімося! Мені вже живіт до спини підтягло. Конче треба натоптати його хлібом, зайчатиною, а тоді ще й солоненьким "ратаєм".

— Он ти про що! ^— засміявся брат Жан.— Оце вже заспівав по-монастирському. "Ратаєм" ченці називають бика, який тягне рало, точніше, тяг його. З нього варять смачнющу юшку. Варити п треба дев'ять годин. Тож ченці, перше ніж іти до утрені, чимчикують до святої каплиці (так вони називають монастирську кухню) і ревно клопочуться, щоб юшка була вчасно приставлена до вогню. Частенько самі й вогнище розпалюють. Адже .