Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

На цьому острові жило багацько прокурорів, суддів, адвокатів та сутяг. Вони зустріли Пантагрюеля в гавані, однак не запросили пообідати й перепочити з дороги, а тільки безперестану кланялися, згинаючись у перегин, і гуртом торочили, що вони раді прислужитися, але не задурно — за платню. Один із наших тлумачів розповів Пантагрюелеві, в який незвичайний спосіб ці люди заробляють собі на прожиття. Вони дозволяють себе лупцювати! Навіть більше — самі про це просять! А коли їх тривалий час ніхто не б'є, то вони самі, дружини їхні та діти помирають голодною смертю.

— Ось як це буває,— сказав тлумач.— Коли чернець, священик, лихвар чи адвокат заміряються когось згубити, вони наймають сутягу. Сутяга починає цькувати жертву: позиває, пише доноси, всіляко допікає. Так буває доти, доки кривдженому урветься терпець. І тоді починается! Він хапає кийок чи шпагу — що трапить! — і б'є сутягу по тімені або викидає у вікно. Після цього сутяга на якийсь час заспокоюється. Биття для нього — це радість і щастя, бо тепер сутяга може злупити гроші не тільки з ченця, священика, лихваря чи адвоката, а і з того, хто*його бив.

— А я знаю, як можна врятуватися від сутяг!— вигукнув Панург.

— Просимо вас, розкажіть,—сказав Пантагрюель.— Нам буде цікаво послухати. Та, певне, й корисно...

— Жив собі шляхетний добродій на ймення де Баше — добрий, мирний і веселий чоловік. Він саме повернувся з воєнного походу, коли гладун-настоятель, бевзь і мурмило, почав тягати його по судах і писати на нього наклепи, так собі, ні за що ні про що. Та не сам — найняв для цього сутягу.

Коли сутяга дуже вже дозолив Добродієві де Баше, той придумав, як помститися.

Він послав слугу по свого пекаря Луара та його жінку, по священика Удара, який, за тодішнім звичаєм, служив у де Баше ключником, і по Трюдона — свого барабанщика.

Коли вони поприходили, де Баше звернувся до них із такою мовою:

— Любі мої друзі, ви бачите й чуєте, як щодня знущається й глумиться з мене сутяга. Тож я надумав його провчити й назавжди відвадити від свого дому. Та без вашої помочі мені не обійтися. Послухайте, що я придумав. Ви, Луаре, і ви, пані, вберіться в розкішні весільні строї, а тоді йдіть до великої зали — так, начебто маєте стати до вінця. Ось вам сто золотих на одіж. Ви, Ударе, теж приходьте в залу — у новій ризі та єпітрахилі — так, наче збираєтесь вінчати Луара. А ви, Трюдоне,— обернувся де Баше до барабанщика,— приходьте туди з флейтою і з барабаном. Я запрощу до великої зали сутягу. Коли молодий поцілує молоду — бийте в барабан! А тоді стусоніть разів кілька молодого, молоду, священика... Легенько стусайте — тільки для годиться! Ви ж знаєте — так на весіллях у нас заве дето... Та коли дійдете до сутяги — не жалійте кулаків! Бийте, лупцюйте, гамселіть, копайте, гатіть, цідіть! Ось вам залізні рукавиці, підбиті козячим, хутром. Хто найкраще відлупцює сутягу — довіку буде мені другом. Суду не бійтеся, я всіх вас виручу.

Сутяга має ось-ось надійти.. Ви, Трюдоне* станьте біля брами. Тільки не сплутайте сутягу з якимсь порядним чоловіком! Коли побачите, що до брами підходить або під'їздить на миршавій шкапині чоловік із срібною обручкою на великому пальці лівої руки та з напханою торбою — будьте певні: ото сутяга і є! Відразу йдіть до великої зали й починайте комедію!

Трюдон пішов і став біля брами, Луар із жінкою подалися купувати весільні строї, а Удар убрався в парчеву ризу та нову єпітрахиль.

По недовгім часі вони зійшлися в великій залі.

А тут сутяга нагодився. Трюдон ґречно до нього привітався й мовив:

— У нас сьогодні весілля. Столи вже накриті! Ласкаво просимо! Частуйтеся, гуляйте — хай молодим завжди добре ведеться!

Сутязі тільки того й треба було. Сів він за стіл, наївся по зав'язку, вина напився, аж посоловів.

Потім його повели до великої, зали. Побачивши де Ваше, сутяга схилився в догідливім уклоні, а потім сказав, що де Ваше повинен іти до суду. Де Ваше люб'язно відповів, що незабаром піде, і дав знак Луа-рові, Ударові й Трюдонові.

Ті завзято замолотили кулаками.

Ото дали сутязі хльосту! Зламали шість ребер, вибили щелепу, засвітили ліхтарі під очима. А гуль наставили — страшне! І все мовби жартома!..

Ледве допхався сутяга додому після "весільного частування". Костоправи та лікарі добряче біля нього попоходили, поки відволодали.

Цю приключку ніхто вголос не згадував, але знав і пам'ятав кожний.

Через кілька днів до де Ваше завітав другий сутяга — довготелесий молодик — тягти його до суду за намовою гладуна-настоятеля.

Де Ваше саме грав із дружиною в карти, доньки його — в бабки, пекар Луар місив тісто, жінка просіювала борошно, священик Удар щось підраховував, інші слуги бавились у м'яча.

Побачивши під брамою сутягу, пекар, пекариха і священик побігли перевдягатися, а де Ваше вийшов його зустріти.

Сутяга впав навколішки і попросив не гніватись на нього — мовляв, він чинить волю гладуна-настоятеля, а його хата скраю...

Де Ваше запросив і цього сутягу на "весілля".

Били сутягу так, що з носа в нього юшка потекла, а з очей посипалися іскри. А потім прив'язали йому до рукавів зелену й жовту стрічки, посадили на коня й погнали геть із двору. '

І тут було роботи костоправам та лікарям...

Через кілька дтгів гладун-настоятель знову вирядив до де Баше сутягу — вже третього,— а з ним послав двох охоронців.

І цьому сутязі та його охоронцям дали жару! Ще й розіграли комедію так, ніби він почав бійку перший, сказавши, що, за звичаєм, весілля без бійки не обходиться. Отут запрацювали кулаки в залізних рукавицях! А потім слуги прикинулись, ніби їх тяжко поранено. Вони зойкали, стогнали^ благали в бога відпусту. Сутязі та охоронцям-свідкам стало прикро й соромно за те, що наробили такої біди добрим людям. Вони просили вибачення і поїхали з замку сумні та понурі. А вдома сказали, що де Баше — добродій шляхетний і щедрий, що ніколи не гуляли вони на такому багатому весіллі. У всьому винні вони самі, бо перші затіяли бійку.

Відтоді сутяги до де Баше не потикалися, а про його "весілля* люди стали складати прислів'я та примовки.

— Цікава оповідка,— обізвався Епістемон, вислухавши Панурга.— Та, як на мене, не сутяг треба було "частувати", а гладуна-настоятеля. Адже вони діяли з його примусу. Чим же вони винні, небораки?

— Не заходьте в суперечку,— мовив брат Жан.— Зараз я перевірю, хто з вас має слушність.

Він дістав гаман, вийняв із нього сто екю і гукнув до збориська сутяг:

— Гей, хто з вас хоче заробити двадцять золотих екю? І знаєте як? Охочого спершу відлупцюють, а потім заплатять йому грошики.

— Я! Я! Я! — один поперед одного закричали сутяги.— Бийте мене! І мене! І мене! Аж поки впаду! Аж поки очі закочу! Аж поки тями рішуся! Я хочу заробити! І я! І я! І я!

Брат Жан вибрав одного — червонопикого, з товстою срібною обручкою на великому пальці правиці — і вже підніс був свою поперечку від хреста. Аж тут один молодий цибатий сутяга заволав, що червонопикий хоче його з торбами по світу пустити і що якби на їхньому острові Сутяг можна було заробити тільки на тридцяти ударах палиць, то двадцять вісім цей зухвалець забирав би собі.

Брат Жан з великою охотою став лупцювати червонопикого сутягу, аж поки той нарешті впав на землю. Та коли чернець забряжчав перед його носом гаманом із грішми, сутяга вмить скочив на рівні й радісно засміявся.

— Ваша велебносте! Вибирайте ще когось! Бийте скільки схочете! Ми й візьмемо дешевше від цього здирника! — загукали інші сутяги.

— Геть звідси! — репетнув червонопикий.— Мене вибрано, а не вас! Та я вас усіх позиватиму! Ваша велебносте, бийте мене ще!

Сутяги підскочили до Панурга, потім до Епістемо-на, тоді до Гімнаста, слізно благаючи, щоб їм полатали боки — хай навіть за невеличкі гроші! — а то доведеться голодом мордуватися.

Та ні Панург, ні Епістемон, ні Гімнаст не зглянулись на їхні благання.

Наповнивши бочки прісною водою, мореходці посідали на кораблі й підставили вітрила ходовому вітрові.

РОЗДІЛ XXIII

Про бурю на морі й про те, що робили в цей час Пантагрюель, Панург, Епістемон, брат Жан та інгиі

Пантагрюель сидів, замислившись, на палубі й дивився на море. Брат Жан хотів був спитати, чому він невеселий,— аж раптом лоцман гукнув:

— Дивіться, як закрутився флюгер! Незабаром ударить буря!

Пантагрюель глянув — справді, флюгер шалено крутився.

— Треба опустити вітрила,— сказав Пантагрюель лоцманові.

Лоцман тієї ж миті віддав розпорядження згорнути вітрила.

За якусь хвилину море завирувало, і в борти кораблів ударили велети-хвилі. Налетів шквал, закрутив водяні смерчі, застогнав, завив, заревів; небесне склепіння заблищало, заяріло, загриміло — і полив дощ, сипонув град. Стало темно, аж чорно, тільки блискавиці розтинали морок. Море заходило ходором. "Здавалося, настав предвічний хаос, у якому мішма змішалися, злилися всі стихії — земля, повітря, вогонь і вода.

Панург вибіг на палубу, розглянувся навсебіч, а тоді сів, зігнувшись у три погибелі.

— О боже, боже, чому я на цій палубі, чому не на сухоДолі? — жалібно вигукнув він.— Ой лишенько! Ця хвиля зараз накриє корабель і всіх нас змиє в море! Хлопці, оцту мені! Мене заливає холодний піт! Я закляк і затерп! Ще мить — і хвилі розіб'ють, розтрощать нашу таламегу! Це мить — і я потону! Рятуйте! Не дайте загинути! Ви мене чуєте? Рятуйте!

Пантагрюель тим часом підійшов до щогли і, як загадав йому лоцман, обіруч схопився за неї.

Брат Жан, Епістемон, Гімнаст, Понократ, Евсфен, Карпалім, Різотом і Ксеноман поскидали плащі та куртки й побігли на поміч матросам.

Тільки Панург не зрушив з місця. Сидів скоцюрбле-ний на палубі й скиглив:

— Ой, гину, ой, потопаю! Ой, рятуйте!

— Гей ти, страхополоху! — гукнув брат Жан, якому урвався терпець.— Чого сидиш на карачках, мов та мавпа, і ревеш коровою? Краще б допоміг нам!

— Бе-бе-бе, бу-бу-бу! — пробелькотів у відповідь Панург.— Ой, потопаю! Ой, гину! Ой, смертонька моя близько! Ой, горе мені, горе! Вода вже хлюпає у мене в черевиках, налилася за комір... Зараз ця бісова... ой, не бісова — ця божа хвиля переверне наш корабель! Ми підемо на дно, рибам на харч! Брате Жан, друже мій вірний, ченчику мій, велебний отче, висповідайте мене! Ось я вже став на коліна — бачите?

— Стонадцять чортів тобі в печінку! — гаркнув брат Жан.— Та ти візьмешся до роботи, хиренна душе, плаксію нікчемний, чи так і сидітимеш?!

— Отче велебний, ченчику милий, братику, гріх лаятись у таку лиху годину! — простогнав Панург.— Ось завтра лайтеся скільки завгодно! Ой-ой-ой! Вода нас заливає! Бе-бе-бе, бу-бу-бу! Я не можу дивитись на це розбурхане море!..