Дорога, з якої нема вороття - Сапковський Анджей

Анджей Сапковський

Дорога, з якої нема вороття

З польської переклала Ореста Ткачук

I

Птах із строкатим пір'ячком, який сидів на плечі Вісенни, заскрекотав, затріпотів крильцями, знявся й полинув у гущавину. Вісенна притримала коня, хвилю прислухалась, потім обережно рушила лісовою стежкою.

Здавалось, той чоловік спить. Він сидів, спершись плечима на стовп посеред роздоріжжя. Під'їхавши ближче, Вісенна побачила: його очі розплющені. Те, що він поранений, вона вгледіла ще раніше. Нашвидкуруч накладена пов'язка, що завивала ліве плече і рамено, просякла кров'ю, яка ще не встигла зчорніти.

— Вітаю тебе, юначе, — мовив поранений, випльовуючи довгу стеблину. — Куди прямуєш, якщо можна спитати?

Вісенні не сподобалось оте "юначе". Вона відкинула каптур з голови.

— Спитати можна, — відповіла, — але належало б пояснити свою цікавість.

— Вибачте, пані, — промовив чоловік, мружачи очі. — Ви ж бо вбрані в чоловічий одяг. А щодо цікавості, то пояснити її дуже легко. Це роздоріжжя незвичайне. Спіткала мене тут цікава пригода…

— Бачу, — перебила Вісенна, дивлячись на нерухоме, неприродно зігнуте тіло, що лежало ледь прикидане землею не далі як за десять кроків від стовпа.

Чоловік простежив очима за її поглядом. Потім їхні очі зустрілися. Вісенна, вдаючи, що відгортає волосся з чола, торкнулась діадеми, схованої під пов'язкою зі шкіри вужа.

— Атож, — мовив поранений спокійно. — Там лежить небіжчик. Бистрі у вас очі. Певно, вважаєте мене за розбійника? Правда ж?

— Ні, не правда, — сказала Вісенна, не віднімаючи руки від діадеми.

— А… — затнувся чоловік. — Так. От бачите…

— Твоя рана кривавиться.

— Більшість ран має таку дивну властивість, — усміхнувся поранений. У нього були гарні зуби.

— Під пов'язкою, що накладена однією рукою, рана буде довго кровоточити.

— Невже ви схочете зробити мені ласку своєю допомогою?

Вісенна скочила з коня, проколюючи каблуком м'яку землю.

— Мене звуть Вісенна, — сказала вона. — Я не звикла нікому робити ласку. Крім того, мені не до вподоби, коли хтось звертається до мене на ви. Я огляну твою рану. Можеш встати?

— Можу. А чи мушу?

— Ні.

— Вісенна, — сказав чоловік, злегка підводячись, щоб їй легше було розмотати полотно. — Гарне ім'я. Тобі вже хтось говорив, що у тебе гарне волосся? Той колір називають мідним. Правда?

— Ні. Рудим.

— Ага. Коли ти докінчиш це лікувальне діло, я подарую тобі букет люпину, того, що росте в рові. А під час лікування розкажу тобі — просто так, щоб пробавити час, — що зі мною сталося. Розумієш, прийшов я тією самою дорогою, що й ти. Дивлюсь, стоїть на роздоріжжі стовп. О, саме цей. До стовпа прибита дошка. Болить.

— Більшість ран має таку дивну властивість. — Вісенна одірвала останній шар полотна, зовсім не намагаючись бути ніжною.

— О, дійсно, я забув. То про що це я… Ах, так. Підходжу, дивлюсь — на дошці напис. Страшенно кострубатий. Я знав колись лучника, який, коли мочився, умів виписувати на снігу кращі літери, ніж ті, на цій дошці. Читаю… А це що таке, моя панно? Що то за камінчик? Сили небесні! Такого я не сподівався.

Вісенна повільно провела гематитом уздовж рани. Кровотеча враз припинилась. Заплющивши очі, вона схопила обіруч плече чоловіка, міцно стуляючи краї рани. Забрала руки — тіло зрослося, залишаючи потовщення і ясно-червоний рубець.

Чоловік мовчав, уважно приглядаючись. Потім обережно зігнув плече, розігнув, розтер рубець, покрутив головою. Натяг скривавлене шмаття сорочки і каптан, встав, підняв із землі пояс із мечем, калиткою і фляжкою, що защіпався на пряжку у формі голови дракона.

— Ось що називається мати щастя, — сказав він, не зводячи очей з Вісенни. — Доля послала мені цілительку в глухій пущі, у володіннях Іни і Яруги, де легше зустріти вовкулаку або, ще гірше, п'яного дроворуба. То як бути з платою за лікування? Тимчасово я страждаю на відсутність готівки. Може, вистачить букет люпину?

Вісенна зігнорувала питання, підійшла до стовпа, задерла голову — дошка була прибита на рівні зору чоловіка.

— "Ти, хто надійдеш із заходу, — прочитала вголос, — ліворуч підеш — повернешся. Праворуч підеш — повернешся. Прямо підеш — не вернешся". Дурниці.

— Я саме так і подумав, — погодився чоловік, обтрушуючи з коліна глицю. — Я знаю ці околиці. Прямо, тобто на схід, дорога веде по перевалу Кламат, на купецький тракт. І чого б то звідти можна не вернутись? Чи тому, що там є гарні дівчата, яким кортить вийти заміж? Дешева горілка? Вільна посада бургомістра?

— Говориш не по суті, Коріне.

Чоловік здивовано роззявив рота.

— Звідки ти знаєш, що мене звати Корін?

— Ти сам мені це сказав хвилину тому. Розповідай далі.

— Сказав? — чоловік глянув на неї підозріло. — Справді? Ну, може… На чому я закінчив? Ага. Отож читаю я і дивуюся, що за йолоп придумав той напис. Раптом чую: хтось белькоче і мурчить за моїми плечима. Оглядаюся — бабусенька — сивенька, згорблена, з куштуриком. Питаю чемно, що з нею. Бона мурмоче: "Голодна я, доблесний лицарю, з самого світання на зуб не було чого взяти". Тут я здогадуюсь: має бабуленька лиш одного зуба. Зворушився я, як останній дурень, тож виймаю з сакви шматок хліба, піввудженого ляща, що дістав я його від рибалок над Яругою, даю старенькій. Вона сідає, мамляє, муркоче, випльовує кістки. А я далі роздивляюсь той дивний дороговказ. Нараз бабуся й каже: "Добрий лицарю, порятував ти мене, то й нагорода тебе не мине". Хотів я їй відповісти, куди вона собі може запхати свою нагороду, а бабка й каже: "Підійди ближче, маю щось тобі на вухо сказати, важливу таємницю відкрити, як багатьох людей від лиха врятувати, славу знайти і багатство".

Вісенна зітхнула і сіла біля пораненого. Подобався він їй — високий, ясноволосий, з продовгуватим обличчям і підборіддям, що чітко виступало. Не смердів, як ті чоловіки, що їх доводилося зустрічати. Вона прогнала набридливу думку, що вже занадто довго блукає самотньо лісами й дорогами. А чоловік провадив:

— Ха, подумав я собі, все як у тій казці. Якщо бабка не слабує на склероз, якщо всі клепки у неї на місці, то, може, і буде з того зиск для бідного вояка. Схиляюся, наставляю вухо, як останній дурень. Ну і якби не моя миттєва реакція, дістав би я в саму горлянку. Відскочив я, кров бризкає мені з плеча, як з фонтану в палаці, а бабка суне до мене з ножем, виючи, пирскаючи і плюючись. Я й далі не вважав, що справа поважна. Пішов я на неї впритул, щоб позбавити переваги, і чую, що то ніяка не бабка. Груди тверді, як кремінь.

Корін зиркнув у бік Вісенни, щоб переконатись, чи вона не червоніє. Вісенна слухала з чемним виразом зацікавленості на обличчі.

— Про що це я… Ага. Думав, звалю я її з ніг і роззброю, але ж де там. Сильна, як рись. Чую, за хвилю вирве свою руку з ножем. Що було робити? Відіпхнув я її, хап за меч… Наштрикнулась сама.

Вісенна сиділа мовчазно, тримаючи руку біля чола, ніби в задумі потираючи пов'язку зі шкіри вужа.

— Вісенно! Кажу, як було. Знаю, що то жінка, але пропади я пропадом, якщо це нормальна жінка. Як тільки вона впала, то зразу змінилася. Помолодшала.

— Ілюзія, — сказала Вісенна в задумі.

— Тобто що?

— Нічого. — Вісенна підвелась і підійшла до трупа, що лежав у папороті.

— Ти тільки глянь. — Корін зупинився поряд. — Баба, як статуя у фонтані палацу. А була ж згорблена й поморщена, наче зад столітньої корови. Хай мене…

— Коріне, — перебила Вісенна, — міцні в тебе нерви?

— Га? А до чого тут мої нерви? Звичайно, якщо це тебе цікавить, то не нарікаю.

Вісенна зняла пов'язку з чола. Камінь в діадемі заяскрів молочним блиском. Вона стала над останками, витягла руки, заплющила очі. Корін придивлявся з напіввідкритим ротом. Вісенна схилила голову, шепотіла щось, чого він не розумів.

— Греальгхане! — крикнула вона раптом.

Папороть зненацька зашелестіла. Корін відскочив, дістаючи меча, і завмер у оборонній позиції. Тіло заворушилося.

— Греальгхане! Кажи!

— А-а-а-а-а! — розлігся з папороті, наростаючи, хрипкий вереск. Труп вигнувся дугою, доторкаючись до землі п'ятами й тім'ям. Вереск стих, його змінило горлове белькотання, уривчасті стогони й крики, які ставали розбірливіші, але зрозуміти слова було годі. Корін відчув на плечах струмочок поту, що повз, наче гусінь. Стискаючи кулаки, щоб стримати нервове дрижання плечей, усією силою волі він боровся з нездоланним бажанням утекти в глиб лісу.

— Огкгкгк…ннн…нгарр… — пробелькотів труп, деручи нігтями землю, булькаючи кривавими бульбашками, що лопались на губах. — Нгрр… ееггг…

— Кажи!

Із простягнутих долонь Вісенни сочився мутнуватий струмінь світла, в якому вирувала і клубочилась пилюка. З папороті злітали вгору сухі листки і стебла. Труп захлинувся, зацмокав і раптом проказав цілком виразно:

— …перехрестях шість миль від ключа в полудень найпізніше. Поо… Посилав. Круга. Хлопця. Спра…ге…..азав. Наказав.

— Хто?! — крикнула Вісенна. — Хто наказав?! Говори!

— Ффф…пгг…генал. Всі листи амулети. Перс…стені.

— Кажи!

— …ревалу. Кощій. Ге…нал. Забрати листи. Пергаменти. Прийде з маааааа! Йеееееееееее! Ниииииии!

Белькотливий голос завібрував, перейшов у страхітливий вереск. Корін не витримав, кинув меча, заплющив очі і притис долоні до вух. Стояв так, доки відчув на плечі чийсь дотик. Здригнувся — сильно, цілим тілом.

— Вже по всьому, — сказала Вісенна, стираючи піт із чола. — Я ж питала, як у тебе з нервами.

— Що за день, — простогнав Корін. Він підняв меча, заховав його до піхов, намагаючись не дивитись у бік уже нерухомого тіла. — Вісенно!

— Слухаю.

— Ходімо звідси. Якнайдалі з цього місця.

II

Вони їхали разом на Вісеннинім коні лісовим путівцем, зарослим і вибоїстим. Вона спереду, в сідлі, Корін без сідла позаду, обіймаючи її за талію. Вісенна давно вже звикла без ніяковіння тішитись дрібними приємностями, які часом дарувала їй доля, тому з задоволенням спирала свої плечі на груди чоловіка. Обоє мовчали.

— Вісенно? — Корін відважився перший, коли минула приблизно година.

— Слухаю.

— Ти не тільки цілителька. Ти з Круга?

— Так.

— Судячи з того… показу, Майстер.

— Так.

Корін відпустив її талію і притримався за луку сідла. Вісенна гнівно примружила очі. Звичайно, він не помітив цього.

— Вісенно?

— Слухаю.

— Ти зрозуміла щось із того, що та… що оте говорило?

— Небагато.

І знову мовчали.