Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

Ми заскочимо їх зненацька.

Друзі прийняли Пантагрюелів план.

Рицар, повернувшись до табору, пішов до Анарха й розповів, що сюди приплив на величезному кораблі Пантагрюель — велет із велетів,— що він спалив на попіл п'ятсот п'ятдесят дев'ять рицарів і звелів переказати Анархові: завтра він із своїм військом обідатиме в Анарховому таборі.

Потім рицар оддав королю слоїк із Пантагрюелевим зіллям. Король скуштував ложечку — і ніби залив у горло гарячий свинець. Його стала палити нестерпна спрага.

— Ой, пече! Ой, горить!— зарепетував Анарх не своїм голосом.— Залийте вогонь у мене в горлі, а то він усього мене спалить І Вина!

Придворні почали через лійку лити королеві в горло вино. Та скільки не лили — все було марно, пекуча спрага не згасала.

Королівським підданцям — воєначальникам та охоронцям — теж закортіло скуштувати таємничого зілля. І всі попеклись, і всі накинулись на вино. Невдовзі вони так захмеліли, що й язиком не годні були повернути і геть забули, чого стоять отут під містом.

Солдати, дивлячись на них, і собі впилися, лягли покотом та й поснули як мертві. Хропли так, аж дерева гнулися, аж місяць, злякавшися, втік із неба.

Пантагрюель та його друзі тим часом готувалися до нападу. Пантагрюель відламав з корабля щоглу, повісив на неї двісті тридцять сім кухв анжуйського вина, а до пояса собі прив'язав казан із сіллю. Панург, Епістемон, Евсфен та Карпалім озброїлись довгими ножами.

Отак спорядившися, вони рушили до Анархового табору.

Коли вже підійшли зовсім близько, Пантагрюель звернувся до Карпаліма:

— Даю тобі завдання — проберися в місто. Я знаю, ти напрочуд спритно лазиш по стінах, мурах та деревах. Отже, перелізеш через міський мур і скажеш городянам, щоб вони зараз же, поки анархівці сплять, напали на них. Потім візьмеш смолоскип і підпалиш усі їхні намети та шатра. А тоді скільки сили загорлаєш — і тікай.

— Зроблю все, що ви сказали!— відповів Карпалім.— А можна гармати їхні позаклепувати?

— Ні, краще підпали порохові склади. Цього буде досить. Ну, дай боже, час добрий.

Жоден із Анархових солдатів не прокинувся. Карпалім, підпалюючи смолоскипом намети, топтався по них — хоч би один ворухнувся!

Бачили б ви, яке піугнуло полум'я, коли Карпалім підпалив— порохові склади! Він ледве сам не згорів. Добре, що мав прудкі ноги — помчав швидше від стріли, пущеної з арбалета...

Проминаючи окопи, Карпалім загорлав голосніше, ніж ціла сотня бісів, що зірвалися з припону. Анархів-ці прокинулись — іще б пак не прочуматись від такого крику!— та, п'яні й очманілі, вони не були здатні ні на опір, ні на те, щоб гасити вогонь.

А Пантагрюель бігав по окопах і тим солдатам, що не прокинулись, сипав у рот сіль: вони спали, пороззявлявши пельки. І ці солдати схопилися, закашляли, зачхали, запирхали, закричали:

— Пантагрюелю, що ти робиш?! Ти ж нам усім горлянки попік!

Та коли вони побачили, що навколо бушує вогонь, що полум'я здіймається до самісінького неба, то подули, що вже настав кінець світу, Страшний суд.

І всі анархівці здалися Пантагрюелеві без бою.

Прийшов Пантагрюелеві час стати на прю із велетами та їхнім проводирем Вовкулаком. О, хто міг би повідати, як розправився з ними Пантагрюель! Мені бракує на це і натхнення, і снаги! О моя Музо, о Таліє, о Каліопо!87 Зміцніть мій дух, підкажіть слова, якими змалював би я цей невиданий, негаданий, неуявимйй бій! Бо язик мій німіє, а з пальців випадає перо, коли я згадую про це!

РОЗДІЛ XIII

Про те, як Пантагрюель знищив триста велетів,

закутих у кам'яні лати, і Вовкулака, їхнього проводиря

Велети, уздрівши, що весь табір палає, побігли до намету Анарха — вогонь іще до нього не дійшов,— схопили його й винесли з намету на своїх плечах — так, як Еней виніс свого батька Анхіза із Трої88. Панург, побачивши їх, мовив до Пантагрюеля: — Мосьпане, сюди сунуть велети. Де ваша щогла? При вас? Чудово! Ну, а за нами діло не стане. Всі ми — я, Евсфен, Епістемон — готові до бою! На ворогів! Сміливіше! Лупцюйте їх, дубасьте, гамселіть, періщге, нищіть!

— Ну, сміливості мені не позичати,— відповів Пантагрюель.— Та чи не замало самої —сміливості? Навіть Геркулес не важився йти проти двох...

— Куди тому Геркулесові до вас! У вас у зубах сили більше, ніж у нього в усьому тілі! І в вухах ваших більше розуму, ніж у його голові! Людина ж бо, знаєте, стільки варта, у скільки сама себе цінить!

Поки вони отак гомоніли, Вовкулак із своїми велетами підступився зовсім близько. Побачивши, що біля Пантагрюеля немаб вояків, Вовкулак хвальковито сказав:

— Ну, з цим чоловічком я впораюся сам-один! Ви його не чіпайте, а то всіх повбиваю! Стійте отут! Ані руш! Ось побачите, як я його розмалюю! Оце буде двобій!

Велети о дійшли вбік. Пантагрюелеві друзі зробили те саме. Панург прикинувся хворим: засмикався, скарлючив пальці й прохрипів:

— Ми більше не будемо з вами змагатися, присягаюсь! Хай собі наші проводирі міряються силою — яке нам до цього діло! Краще пообідаймо вкупі!

Анарх і велети охоче на це погодилися. Всі посідали кружка й заходились трапезувати під Панургові балачки, а він, як ми знаємо, був мастак їх правити.

Вовкулак вийшов на герць з Пантагрюелем, озброєний величезною сталевою палицею, яка важила дев'ять тисяч сімсот квінталів і два квартерони 89. Ця палиця мала тринадцять діамантових шпичаків, і найменший з них був такий, як найбільший дзвін на соборі Богоматері. До того ж, палиця була зачарована — не ламалася, зате сама трощила все, до чого тільки торкалась.

Побачивши, як Вовкулак, роззявивши рота, суне йому назустріч, піднявши свою страхітливу палицю, Пантагрюель метнувся до нього і, щоб нагнати страху, загорлав:

— О мерзотнику, о паскуднику, зараз я тебе вб'ю, зараз я тебе знищу, зараз я тебе погублю!

А тоді схопив казан, що висів у нього на поясі, та й сипонув на Вовкулака сіллю. В казані було її дев'ятнадцять з гаком діжок.

Сіль забила Вовкулакові очі, ніздрі, рот, горлян-

Вовкулак рвонувся до Пантагрюеля і махнув палицею. Та Пантагрюель устиг відсахнутися, і палиця влучила не па голові його, а по казанові. Казан розлетівся на чотири тисячі вісімсот шість шматків.

Не давши Вовкулакові спам'ятатися, Пантагрюель ударив його в груди щоглою. Ще мить — і він ляснув ворога по шиї.

Вовкулак, осатанівши, розмахнувся й хотів був ушкварити палицею Пантагрюелеві по голові. Та Пантагрюель пригнувся, палиця пролетіла над ним, влучила у високу скелю і на шістдесят три фути вгородилася в неї. А з дірки, яку вона пробила, вихопилося полум'я, таке величезне, як дев'ять тисяч шість барил, поставлених кружкома.

Пантагрюель, скориставшися з того, що Вовкулак завовтузився біля своєї палиці — смикав її й шарпав, силкуючись витягти із скелі,— кинувся до нього, аби враз відтяти йому голову, але щогла торкнулася палиці й переломилася у кількох місцях.

Адже ви пам'ятаєте, що Вовку лакова палиця була зачарована...

Проте Пантагрюель не розгубився і крикнув:

— Гей, Панургу! Де ви? Сюди! До мене! Панург, почувши, що Пантагрюель його кличе,

і вмить зміркувавши, що той попав у халепу, гукнув, обернувшись до Анарха й велетів:

— Та вони ж порішать один одного! Розборонімо їх!

Однак жоден із велетів і пальцем не кивнув. їм було байдуже і до Пантагрюеля, і до Вовкулака. А може, вони й не чули Панургових слів. Добряче під хмелені, вони горлали пісень.

Що було робити Пантагрюелеві? Не чекати ж, поки Вовкулак розвалить йому голову палицею! Він схопив оцупки щогли в обидві руки та й ну лупцювати ними Вовкулака! Щоправда, Вовкулак не відчував цих ударів — вони відскакували від ковадл, у які він був закутий, мов горох од стіни...

Він знову підбіг до скелі й заходився смикати свою палицю. Смикав, смикав, тяг, тяг і врешті витяг — адже сили йому не бракувало.

Він замахнувся на Пантагрюеля раз — не поцілив. Замахнувся другий — знову не поцілив. Пантагрюель спритно ухилявся. А вибравши слушну мить, пхнув ногою в живіт Вовкулака так, що той полетів шкереберть. Пантагрюель схопив його за ноги й потяг волоком по землі.

— Рятуйте! — заволав Вовкулак.

Велети почули крик проводиря і,враз протверезівши, хотіли бігти йому на виручку, та Панург заступив дорогу.

— Стійте, хлопці! — вигукнув він.— Певно, Вовкулак дуже злякався. Отож він вимахує своєю палицею наосліп. Ану ж як зачепить когось із вас! Розпрощаєтеся з життям!..

Однак велети, помітивши, що Пантагрюель уже без щогли, навально кинулись до нього.

Тоді Пантагрюель схопив Вовкулака, підняв його над головою, наче довбню, та й почав гатити ним велетів. А що Вовкулак був закутий у лати з залізних ковадл, то Пантагрюель за якусь хвилину на всіх них розтрощив кам'яні об ладунки. Кам'яні брили та уламки падали й котились по землі з таким гуркотом, що мені мимоволі пригадалося, як у Бурже розтала на сонці велика масляна вежа святого Стефана90.

Панург, Карпалім, Епістемон і Евсфен теж не стояли згорнувши руки. Вони добивали тих велетів, що їх повалив Пантагрюель.

А Пантагрюель знай орудував Вовкулаком — і як палицею, і як довбнею, і як списом, і як шпагою,— орудував доти, аж доки грізний проводир велетів спустив дух.

Коли Пантагрюель побачив., що знищив геть усіх велетів, він розмахнувся й зажбурнув Вовкулака на головний майдан міста. Гепнувши, Вовкулак розчавив мокру кицьку, обгорілого кота, обскубану качку й загнуздану гуску.

— А тепер,— весело мовив Пантагрюель до друзів,— побенкетуймо й погуляймо! Цілий місяць відпочиватимемо від трудів праведних! І тебе, Анарху, запрошую до нашого столу!

Вони посідали й стали частуватися. Всі сміялися й жартували, заводили веселих пісень, тільки Анарх сидів як у воду опущений.

— Це ти тому такий зажурений,— сказав Панург,— що нічого робити не вмієш. Королівство ти втратив, з війни не звитяжцем вийшов, а переможеним бранцем... Є чим журитися! Потрапив би ти мені до рук — я б тебе багато чого навчив...

— Ай справді, Панургу, у ваших руках йому конче треба побувати! — сміючись, вигукнув Пантаррю-ель.— Тож я й дарую Анарха вам.

— Красненько дякую, мосьпане,— відповів Панург.— Я ніколи від подарунків не відмовляюся, а від такого — й поготів!

РОЗДІЛ XIV

Про те, як Пантагрюель увійшов у столицю амавротів,

як Панург оженив короля Анарха

й зробив його продавцем зеленої підливи

Здобувши таку блискучу перемогу й пишно її відсвяткувавши, Пантагрюель послав Карпаліма до столиці амавротів — оповістити про те, що він захопив у полон короля Анарха й розбив Вовкулакове військо.

Городяни, почувши такі вісті, щиро зраділи, вийшли урочистим походом назустріч Пантагрюелеві і ввели його в місто.