Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

Завчи напам'ять тексти цивільного права. Осягни науку про природу. Не обминай медицини: ти пізнаєш світ, що називається макрокосмом.

Навчися їздити верхи й володіти зброєю — щоб захистити дім свій од ворогів і оборонити друзів од зло-діїв-харцизяк.

Не забувай про бога, коханий сину. Не піддавайся спокусам світу цього, не дай проникнути в серце марноті. Допомагай людям, поважай своїх наставників. Розвивай свої здібності й шляхетні нахили.

Благословляю тебе. Твій батько Гаргантюа".

Пантагрюель почав вивчати університетську премудрість. Тепер він учився дуже сумлінно. Навіть більше: я б сказав, що розум його пожирав книжки, наче вогонь сухий верес. Він запалився жагою пізнання, якою горіли тоді всі найд опит ливіші уми та най-шляхетніші душі; теплі подихи весни розуму торкнулися і його чола.

Він студіював грецьку, латинську, іудейську, арабську, халдейську 64мови, арифметику й геометрію, астрономію, медицину, природознавство, географію, правознавство, філософські праці та художні твори стародавніх греків і римлян, а також святе письмо.

Наука давалася Пантагрюелеві легко, бо вродився він розумний і пам'ять мав чудову. Ба ні — не чудову: неосяжну пам'ять! Все, що хотів запам'ятати Пантагрюель, він запам'ятовував ураз і ніколи вже не забував.

По недовгім часі Пантагрюель набув широких і розмаїтих знань.

Тоді він намислив сам собі влаштувати іспит — виступити в публічних диспутах. Він звелів почепити на всіх перехрестях дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що торкалися найскладніших питань у науках.

Він виступив на вулиці Фуарро 65. Його супротивниками були всі магістри, студенти й оратори. І всіх Пантагрюель поклав на лопатки!

Потім він виступив у Сорбонні. Щодня протягом місяця й двох тижнів від четвертої ранку до шостої вечора диспутував він з богословами. До диспуту прилучилися правознавці, голови судів, доповідачі, радники, адвокати, секретарі, а також міські старшини та лектори медичного і юридичного факультетів. І Пантагрюель передиспутував їх усіх, привселюдно довівши, що вони — справжнісінькі телята й барани в мантіях!

Весь Париж заговорив про Пантагрюеля. Його називали джерелом ученості, світочем розуму й мудрості. Його впізнавали на вулицях і вигукували — шанобливо й захоплено водночас:

— Ось він! Це — незрівнянний Пантагрюель!

Вже на схилі свого віку Пантагрюель, згадуючи Париж, казав, що жити там добре, а вмирати погано, тому що бездомні волоцюги на кладовищі Невинно скараних немовлят66 гріються, розкладаючи вогнища над кістками небіжчиків.

Зате залюбки згадував Пантагрюель бібліотеку святого Віктора 67, де прочитав силу-силенну книжок.

РОЗДІЛ IV

Про те, як Пантагрюель зустрів Панурга 68 і полюбив його на все життя

Якось Пантагрюель, гуляючи з друзями неподалік од абатства святого Антонія, побачив високого ставного чоловіка. Він був такий обірваний, ніби щойно відбився від цілої зграї собак, а обличчя — все в синцях.

— Бачите цього добродія?— спитав Пантагрюель у друзів.— Хоч він у лахмітті і весь побитий, я певен — роду він високого й багатого. А злигоднів, певно, зазнав у пригодах. Отже, він цікавий та допитливий, бо саме такі люди звичайно зазнають пригод — і добрих, і — куди частіше!— лихих!

Він підійшов до невідомого й сказав:

— Друже, прошу вас, зупиніться й дайте відповідь на те, про що я вас спитаю. Не бійтесь мене — я хочу вам допомогти. Хто ви, звідки й куди простуєте, як вас звати-величати?

Невідомий відповів:

— Юнкер! Готт геб зіх глюк унд хейль. Цуфор, лібер юнкер, іх ласе зіх віссен, дас да ір міх фор фрагг. Іст зін арм унд арбамрліх дінг, унд гер філь дарфон цу зазен, вельхес ейх фердрусліх цу герен 69.

— Шановний, я не розумію цієї мови,— сказав Пантагрюель.— Коли ваша ласка, говоріть іншою.

Тоді таємничий незнайомець мовив таке:

— Аль барільдім готфанс деш мін брін альбо дор-дін фальброт рангуам альбарас. Нін порт задікін альмукетін мілько прін аль ельмін ентот даль хебен ензуїм 70.

— Ви бодай щось зрозуміли?— спитав Пантагрюель у друзів.

— Анічогісінько,— похитав головою Епістемон.— Я такої мови не чув зроду. Сам біс її не втне.

— Шановний добродію!— знову звернувся Пантагрюель до невідомого.— Може, ці стіни вас і розуміють, але ми — ні.

Невідомий обізвався знову, і знову ніхто його не зрозумів.

— Що ціпком, що ковінькою!— зауважив після його тиради Епістемон, знизавши плечима.

— Ні в тин ні в ворота!— докинув Пантагрюель.— Може, ви вмієте говорити іще якоюсь мовою?

Незнайомець заговорив. Якими тільки мовами він не джерготів! Італійською, іспанською, англійською, голландською, датською, грецькою, латинською, іще якимись чудернацькими говірками. Тільки по-французькому не сказав жодного слова.

Пантагрюель та його друзі слухали, перезираючись, здивовано всміхаючись, і не могли зупинити незнайомця.

— Може, він шотландець?— мовив нарешті Карпа-лім.

— Ні, не схоже,— заперечив Евсфен.— Мабуть, такою мовою розмовляли готи.

— Як на мене,— знову озвався Карпалім,— він говорить по-грецьки.

— А мені здається, що це мова моєї рідної Утопії,— зауважив Пантагрюель.— Принаймні звучання подібне.

Кінець кінцем усім їм урвався терпець. До того ж, у вухах лящало й дзвеніло від харамаркання незнайомця.

— Ну, годі, вже, годі! — вигукнув Пантагрюель.— Як жаль, що ви не знаєте французької мови!

— Чому це не знаю! — стрепенувшись, відгукнувся невідомий.— Ще й як знаю! Це ж моя рідна мова! Я народився і виріс у зеленому саду Франції — в Турені.

— Отак би зразу й сказали! О, який я радий! Ну, то як же вас звати, що ви за один, звідки й куди вам шлях стелеться?— допитувався Пантагрюель.— Слово честі, ви мені так до серця припали, що я довіку не хотів би з вами розлучатися — звичайно, як на те ваша ласка буде.

— Мосьпане, коли мене хрестили, то нарекли Па-нургом,— весело відповів незнайомець.— А повертаюсь я із турецького полону. Я залюбки повідав би вам зараз свої пригоди: вони — свята правда! — дивовижніші навіть за Одіссеєві. Та раз ви хочете взяти мене з собою — я охоче на це пристаю і не покину вас нізащо, хай би навіть вас до пекла тягли, то й розповім усе при нагоді. Я, правду кажучи, голодний, як вовк, аж зуби клацають, аж у горлі судомить. Звеліть мене нагодувати. От побачите, як я наминатиму!

Пантагрюель повів Панурга до себе додому й наказав принести наїдків та напитків.

Панург повечеряв, ліг, ситий та вдоволений, спати і прокинувся другого дня перед самісіньким обідом. Не встиг Пантагрюель і рота роззявити, як його новий товариш уже сидів за столом і трапезував.

РОЗДІЛ V

Про те, як Пантагрюель розсудив двох дворян — позивача Плазувана і відповідача П'янюго

Під ту саму пору в паризькому суді позивалися двоє шляхетних дворян — Плазуван і П'янюго. Суд збирався кілька разів і нічого не розсудив — така заплутана, безглузда й темна була справа. Я й розказати про неї не беруся, бо не спроможусь вибратися з тієї химерії...

Сам король втрутився у справу. Він звелів скликати на раду чотирьох великорозумних членів різних парламентів, усю Вищу раду і всіх найзнаменитіших професорів — не тільки французьких, а й італійських та англійських. Сорок шість тижнів вони радилися, але справи так і не розв'язали. До того досперечались, що в них уже й голови замакітрились.

Нарешті один із учених сказав:

— Шановне панство! Як на мене, ми тут даремно тринькаємо гроші. Що глибше ми вивчаємо справу, то більше в ній заплутуємося. Ні берега не видно в ній, ні дна. Хоч і сором признатися — але ради ми тут не дамо! Тож ось що спало мені на думку: тут, у Парижі, живе магістр Пантагрюель! Він брав участь у найвизначніших публічних диспутах, і його мають за наймудрішого та найученішого мужа у всій Франції. Хай він прийде на нашу раду! І якщо вже не розсудить справи — значить, ніхто й ніколи її не розсудить.

Всі охоче погодилися, запросили Пантагрюеля до суду й виклали йому справу — хай винесе свій рішенець. Йому було віддано всі документи — такий величезний віз паперів, що його не зрушили б з місця й чотири осли.

Пантагрюель, не глянувши на папери, сказав, що він перш за все хоче послухати позивача й відпрвіда-ча. Що ж до паперів — хай їм біс! їх треба спалити, та й край...

Так і зробили. Папери спалили, а Плазувана й П'янюго викликали до суду.

Пантагрюель уважно вислухав обох — спершу одного, потім другого, тоді став походжати туди й сюди по залі. Він мислив, міркував, розважував. Так заглибився в роздуми, що навіть уряди-годи верещав, мов осел, якому надто туго затягнули попруги.

Нарешті Пантагрюель сів на своє місце й виголосив:

— Присудити позивача до трьох повних склянок сиру — розбавленого, розведеного, розкаламучено-го, приправленого, присмаченого, пригірчиного, присолодженого,— відповідно до тутешнього звичаю! Вищезгадані склянки сплатити в травневій половині серпня!

Присудити відповідача постачити сіна та клоччя — як затичку для дірок у горлянці, що їх проточили слимаки, пропущені через вушко від голки!

Судові витрати не сплачувати!

Позивачеві й відповідачу помиритися й знову міцно подружити!

Був цей присуд такий мудрий, що і Плазуван, і П'янюго сприйняли його з невимовним захватом, а всі державники, вчені та й сам король знепритомніли — так були приголомшені. Бо від часів потопу такого не бувало і ще тринадцять ювілейних років '! не буде, щоб і позивач, і відповідач раділи судовому вироку. Державники, вчені та король три години лежали ні живі ні мертві. Тоді до суду притягли кілька барил оцту й трояндової води, розтерли бідолах, і вони .нарешті повернулися до тями.

Після цього випадку парижани казали:

— Наш Пантагрюель — наймудріший та найучені-ший муж! Самому Соломонові з ним не зрівнятися! О, ми щасливі, що Пантагрюель живе у нашій країні, в нашому місті!

Йому запропонували високі й почесні посади — голови суду й доповідача,— та Пантагрюель, люб'язно подякувавши, відмовився. Він сказав, що в Парижі йому й так добре ведеться і що нічого йому від міста не треба. Хіба що кілька кухв вина...

Його волю з великою радістю вволили. Пантагрюель запросив усіх своїх друзів на щедре частування. За столом, як дорогий гість, сидів і Панург.

РОЗДІЛ VI

Про те, як Панург утік з турецького полону

Коли всі вже наїлися, Пантагрюель сказав:

— Друже Панург, ви обіцяли розповісти, як утекли з турецького полону.