Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

А потім розклали на вулицях багаття, запалили смолоскипи й повиносили круглі столи — справляти пишну учту на честь Пантагрюеля — їхнього визволителя.

Однак Пантагрюель повів із ними таку мову:

— Друзі, я радію так само, як і ви, і охоче відсвяткував би з вами ваше звільнення з-під ярма дипсо-дів,— та тепер іще не час. Я вирішив захопити все королівство Дипсодію. Завтра вранці вирушаю в похід. Хто хоче пристати до мене — будь ласка. Щоб збороти дипсодів, військо мені не потрібне — я на себе й на друзів своїх покладаюся. Та бачу, що в вашому місті забагато людей — не протовпишся. І я хочу переселити декого з вас у Дипсодію й подарувати вам цю країну. Земля там родюча та щедра, повітря чисте й цілюще, краєвиди милують око. Слово честі, кращого місця в цілому світі немає! Хто хоче йти туди зі мною— ласкаво прошу! Тож розходьтеся по домівках і готуйтесь, збирайтеся. Завтра до схід сонця ми виступимо.

Рано-вранці на головному майдані зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять чоловік.

— Оце стільки охочих! — вигукнув Пантагрюель, побачивши величезну юрбу.— Як це мені втішно! Ну, друзі, ходімо! Присягаюся — ви не пошкодуєте!

Амавроти поставали в лави й рушили слідом за Пан-тагрюелем, Пднургом, Евсфеном, Епістемонода і Карпалімом.

Проте Пантагрюелеві не довелося воювати країну

Дипсодію. Дипсоди, ледве його побачивши, закричали, що вони здаються на його ласку, й кинули Пантагрюелеві до ніг ключі від усіх міст.

А тепер вернімося на часинку до короля Анарха, якого Пантагрюель подарував Панургові.

Панург сушив собі голову тим, до якого б діла приставити короля,— аж поки згадав: Епістемон недавно розказував, що в Єлісейських полях 91 земні королі, царі й багатії заробляють собі на прожиття простим, ба навіть низьким ремеслом.

Приміром, Александр Великий латає старі штани, Ксеркс торгує на вулицях гірчицею, Ромул — сіллю, Нума — цвяхами, Сціпіон Африканський — винною гущею, Газдрубал — ліхтарями, Ганнібал — яйцями, Клеопатра — цибулею, папа Юлій — пирогами, папа Боніфацій Восьмий — тасьмою, папа Микол ай Третій — папером.

Юлій Цезар і Помпей смолять кораблі, Камілл шиє сандалії, Сулла став поромником, Кір — скотарем, Фемістокл — склярем, Брут і Кассій — землемірами, Демосфен — винарем, Ціцерон — грубником, Артаксеркс — мотузярем, Еней — мірошником, Одіссей — косарем, Нестор — рудокопом, Пріам — ганчірником, Антонін — прислужником, Лукулл — кухарем, Юсті-ніан — іграшкарем, Гектор — посудником, Нерон — вуличним скрипалем, Ясон — дзвонарем, Антіох — сажотрусом, Гортензія — пряхою, Метабрюна — пралею, Лукреція — господаркою заїзду...

Ось що цікаво: ті, хто були на землі володарями, правителями, вельможними панами, на тому світі ледве животіють, нидіють і хто тільки хоче ними попихає. Зате бідняки, а також усі гнані й знедолені там, у Єлісейських полях, купаються в розкошах, карають і милують кого самі схочуть.

Хоч би Діоген: ходить у пурпуровій тозі, в правій руці тримає берло. Александр Великий полатав йому штани, однак не вгодив, тож Діоген відлупцював його дубцем — і Александр покірно стерпів наругу.

Епіктет, вичепурившись, як дженджик-француз, від ранку до вечора бенкетує з дівчатами в холодку під деревами, а біля нього на шовковій траві лежить величезна купа золотих екю. Кір повернувся додому щасливий, але вночі гроші вкрали злодюжки, а поміж них — Александр Великий та Дарій...

Найгірше ведеться на тому світі лихварям. День і ніч бабраються вони в багнюці, шукаючи іржаві шпильки та цвяхи, а потім продають їх. Та які там гроші можна вторгувати за той непотріб! За цілий рік — кілька деньє... Дивно навіть, чим вони й живі — адже сидять голодні по три тижні, а то й більше. Проте сподіваються, що одного чудового дня вони знову збагатіють. І сміх, і гріх!..

Недовго думаючи, Панург надів на короля Анарха блакитний камзол із товстого полотна,— хай усі знають, що король цей — йолоп і ненависник,— морські штани, синю шапочку з двома каплунячими перами і синій пояс у зелену смужку. Потім роззув його й повів до Пантагрюеля.

— Чи ви знаєте це опудало? — спитав він.

— Ні, вперше бачу,— відповів Пантагрюель.

— Таж це король АнархІ А я надумав зробити з нього порядного й статечного чоловіка. Всі ці вражі королі тільки й уміють, що чинити зло людям, задля власних примх — дурних, жорстоких і свавільних — збурювати світ війнами. А я хочу, щоб він навчився якогось гарного й корисного ремесла... О! Навчу-но його торгувати зеленою підливою! Ану, паскуднику, гукай: "Кому зеленої підливи? Кому?*

Король покірно вигукнув:

— Кому зеленої підливи? Кому?

— Не так! — невдоволено мовив Панург.— І цього ти не вмієш! Хрипиш, як стара катеринка!

Він узяв Анарха за вухо та й почав крутити, приказуючи:

— Ану ще разі Іще!

— Кому зеленої підливи? — вереснув Анарх.— Кому?

— Молодець! Уже краще! І пелька, й горлянка, нівроку, здорові... Отепер, коли ти вже не король, почнеш жити по-справжньому, по-людському! Бо, бачу, люди з тебе будуть!

Панург як у воду дивився. З Анарха вийшов чудовий продавець зеленої підливи. І готував цю підливу він сам. Виходила вона в нього дуже смачна, люди охоче її купували й прихвалювали Анарха.

А Панург і далі ним клопотався. Не минуло й двох днів, як він оженив Анарха на підтоптаній, але меткій і бадьористій молодичці, ще й грошей дав на вінчання та на весільний бенкет. Гарно пригощали на цьому бенкеті: вареними баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею та тельбухами з часником. Гості танцювали під скрипку, на якій грав сліпий музика.

Послав Панург і Пантагрюелеві весільного частування — аж п'ять возів. Пантагрюель геть усе поїв і заслаб на живіт; довелося лікарів викликати, і вони, дякувати богові, його відволодали.

Видужавши, Пантагрюель подарував молодятам будиночок на тихій вуличці та кам'яну ступку — товкти цибулю та різні присмаки на підливу. І стали вони жити своєю працею — Анарх продавав підливу, а дружина господарство обходила.

Щоправда, згодом дійшов до мене поголос, що дружина Анархом попихає, навіть б'є його, а він усе терпить, не лає и, не сварить і пальцем не чіпає.

РОЗДІЛ XV

Про те, як Пантагрюель перебрався в Дипсодію,

як подарував Панургові замок

і як Панург з'їдав свій хліб ііце на пні

Ставши володарем Дипсодії, Пантагрюель перш за все поселив там величезну колонію своїх співвітчизників — понад дев'ять мільярдів чоловік: усіляких ремісників і навчителів усіх вільних наук. Зробив він це не тільки тому, що Утопія була надто залюднена і в ній тісно було жити, і не стільки через те, що в Дипсодії 'земля добре родила,— а щоб розвинути, прикрасити й збагатити цей пустельний край. Та головне — він хотів виховати у дипсодів почуття обов'язку і звичку до послуху. Правити в цьому за приклад і мали його спів-вітчизники-утопійці, давні та вірні його підданці. Вони не знали й знати не хотіли, не визнавали й визнавати не хотіли, не шанували й шанувати не хотіли ніякого іншого володаря, крім Пантагрюеля. Вони іще немовлятами, з материнським молоком всмоктали лагідність і згідливість його правління й відчували це протягом усього свого життя. Отож Пантагрюель знав напевне: хоч куди закине їх доля — вони скорше зречуться життя, ніж бодай у чомусь ослухаються чи бодай чимось зрадять свого володаря. І такі самі будуть їхні діти та діти їхніх дітей. І вірність цю та послух переймуть від них народи, що їх Пантагрюель приєднає до своєї держави.

Саме так і сталося. Минуло всього лише кілька днів, і дипсодів було навернено на відданість, слухняність, працьовитість. Навіть більше: вони перевершили в цьому утопійціві І тільки на єдине вони ремствували: на те, що досі нічого не чули, нічого не відали про Пантагрюеля — напрочуд мудрого й доброго правителя.

Дивна це річ? Незбагненна? Та ніі Люди завжди роблять охоче і з великим завзяттям те, що їм до душі.

Ось послухай, що я тобі скажу, мій читачу! Аби завоювати країну й тримати її в покорі та послуху, не треба грабувати, руйнувати, гнобити, душити її народ і правити ним з допомогою нагаїв та кайданів. Народ не треба їсти, пожирати і глитати. Його слід напувати молоком, доглядати, забавляти — як малу дитину. Його слід захищати від бур-ураганів, берегти й боронити від усяких інших напастей — як молоденьке деревце. Його слід жаліти, леліяти , плекати — як хворого, що одужує після тяжкої недуги.

І тоді народ вважатиме свого володаря й правителя найкращим поміж усіх володарів та правителів світу.

Згадаймо Осіріса, великого царя єгипетського. Він підкорив собі всю країну — і не так зброєю, як тим, що осипав народ милостями й щедротами, навчав його розумного й здорового життя, видавав мудрі закони. І народ, за велінням Юпітера, прозвав його Енергетом, себто Благодійником.

Гесіод у свою "Ієрархію" вводить добрих демонів (або ангелів, або геніїв — як хочете назвіть). Це тому, що він має їх за посередників між богами та людьми, тому, що вважає: вони вище людей, але нижче богів. Гесіод прирівнює їх до царів.

Таким був Александр Македонський.

Таким був Геркулес: ставши володарем Всесвіту, він захищав своїх підданців од страховиськ, а також од гноблення, утисків, від усякого злодійства. Він пильнував справедливість і правосуддя, доброчин-ствував, забував усі кривди, заподіяні йому.

Отим-то Гомер в "Іліаді" називає добрих володарів та великих царів захисниками народів.

Ось якою ворожбою, ось якими чарами, ось яким приворот-зіллям можна втримати те, що так важко було завойовувати. Завойовник — хоч король, хоч маєтний князь, хоч філософ — лиш тоді правитиме спокійно, коли справедливість він поставить понад відвагу. Адже відвагу він уже показав, воюючи й перемагаючи, а справедливість свою покаже тим, що складе та видасть указ, узгоджений із волею, прагненнями та намірами народу, і тим, що кожного з своїх підданців наділить правами.

А той правитель-володар, який чинить по-іншому, не тільки втратить те, що завоював і набув, але й уведе себе в ганьбу та неславу. Бо з того, що надбане неправедним, підлим шляхом, користі не було, нема і ніколи не буде...

Пантагрюель поклопотався про те, щоб уряд Дипсодії подарував Панургові замок з угіддями, ланами, пасовиськами, отарами, стадами й табунами, садами й виноградниками.