Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
— Завдання полягає в тому, щоб упізнати її і знайти, як би її не приховували…"
— Може, ви випили б чашку кави?
— Дякую… Вас, певно, цікавить мета мого візиту?.. Тим, що я вже знаю про доктора Мелана, я можу пояснити собі його поведінку…
Склавши руки на животі, вона уважно дивилася на нього.
— Людина, яка поставила мені пастку, перебуває у відчайдушному становищі, і, щоб урятуватися, вона вдалася до найхитрішого і найскладнішого способу… Повинен сказати, що лише завдяки дивовижному збігові обставин я зміг познайомитися з цією людиною, і вона мене дуже зацікавила…
Вона приголомшено вирячила очі і пробелькотіла:
— Хіба ж ви не стежили за лікарем уже кілька тижнів?
— Ні, мадемуазель, я наказав стежити за Манюєлем Пальмарі. Це один з ваших сусідів із будинку навпроти… Мої інспектори повинні були встановити, хто до нього ходить, і стежити за його коханкою, коли та йшла до міста…
— Я не можу…
— … мені повірити? А проте це правда. Останнім часом я особисто кілька разів відвідав цього добродія, і навіть ви могли мене бачити із кабінету лікаря, бо я маю звичку стояти перед вікном…
— Отже, ви були там не заради?..
— … доктора Мелана? Ні, тоді я навіть не знав його імені… А якщо я й цікавився особняком, то лише тому, що люблю старі будинки… Як я вам уже сказав, я став жертвою-дуже хитрої махінації… Комусь було потрібно мене усунути… І замість діяти просто цей хтось вигадав хитромудрий, я б навіть сказав, диявольський план, у якому було передбачено все… Оскільки я давно знаю Манюєля і вже кілька тижнів пильную за ним, то спочатку був подумав, що це його робота, і кілька разів зустрівся з ним у нього вдома… Потім я довідався, що мадемуазель Прієр, яка відіграла важливу роль у всій цій історії, належить до клубу "Сто ключів"… У реєстрі цього клубу я побачив ім'я доктора Мелана… Виявилося, що це вона рекомендувала його до клубу… Природно, мені захотілося познайомитися з ним ближче…
— Неймовірно…
Глянувши на неї, Мегре зрозумів, що це був лише вираз подиву, а зовсім не ознака того, що вона засумнівалася у правдивості його слів.
— Доктор Мелан міг підтримати мою гру і без жодної потреби вирвати або продірявити мені зуба… Але натомість він чесно сказав, що зуби в мене здоровісінькі, а провів до дверей, не поставивши жодного запитання…
— Він був на смерть переляканий… Уже кілька тижнів він живе у постійному страху…
— Він вам про це казав?
— Ні, але я сама бачу…
— Ви розумієте, мадемуазель, чому я тут?
— Щоб мене допитати?
— Не зовсім так, бо я навіть не знаю, про що саме з вас питати… Я буду цілком чесний з вами. Як я вже сказав, я зараз не комісар поліції, а просто громадянин Мегре… До того ж у мене немає жодних доказів, і всі мої здогади небагато важать…
Але мені ясно одне — ніхто б не наважився затівати зі мною таку складну гру, не маючи на те гострої потреби. Ця людина або дуже боїться мене, або дуже ненавидить… Чи може ненавидіти мене доктор Мелан? Навряд. Адже до цього ранку ми навіть ніколи не зустрічалися. Тим часом, як ви самі кажете, його збентежила моя поява на вулиці Акацій. Він перелякався, і, певно, дуже, якщо наважився на таку ризиковану гру. Отже, я та мої інспектори були для нього небезпечні. Чому? Це й була моєю відправною точкою. Я подумав: "Що може бути в його житті такого, що пояснило б його поведінку?" І тут мені допоміг один випадок. У Алін, полюбовниці Манюєля, вперше в житті заболіли зуби, і, природно, вона звернулася до найближчого дантиста. Можливо, вона не дуже розумна, але в неї надзвичайно розвинута інтуїція. Це самиця, в повному розумінні цього слова. Не пам'ятаю вже точно, хто саме, ви чи Мелан, поставили їй дві дуже цікавих запитання. Перше: "Хто вас сюди послав?" і друге: "Ви ні на що більше не скаржитесь?" Погодьтесь, що не у кожного зубного лікаря з пацієнтами розмовляють у такий спосіб. Заінтригована всім, що вона побачила та почула, Алін почала міркувати. Вона пригадала, що увечері в кабінеті лікаря часто горіло світло. А коли я в неї запитав, хто приходить до лікаря увечері, вона відповіла, що самі жінки…
— Увечері я там не буваю…
— Це мені відомо… Але ви, певно, знаєте про ці візити?
— Послухайте, пане комісар… Я згодилася прийнята вас лише завдяки професорові Вів'є… Щодо мене, то я ладна зробити все можливе, аби тільки вберегти лікаря від біди… Ця людина страждала все своє життя, страждав зараз і, певно, страждатиме довіку… Коли б ви знали, яке в нього було дитинство!
— Я знаю… Це може багато що пояснити, та не може його виправдати…
— Це жахливо… Він такий самотній… А якщо він і ходить до клубу…
— То лише для того, щоб вербувати клієнток? Ви це хотіли сказати?
— Але ж його посадять в тюрму!.. Він ні за що цього не перенесе!
— Це кажуть усі, кого заарештовують… Отже; ви можете підтвердити, що доктор Мелан нелегально робив аборти?
— Я зрозуміла це ще тоді, як уперше побачила у нього в шухляді інструменти, що не мають нічого спільного з лікуванням зубів…
— А інші докази?
— Я не хочу бути причетною до його загибелі!
— Скажіть, будь ласка, Мелан віруючий?
— Ні, він не вірить у бога…
— В такому разі його провина не така вже й велика. Адже в багатьох країнах аборти дозволені офіційно. Це, врешті, питання моралі, і особисто я не вбачаю в цьому карного злочину. Певна річ, коли б про це довідалися, у нього були б неприємності, але врешті він міг би відбутися штрафом… Тим більше, маючи таких заступників, як пан Прієр… Отож лише це не може бути для мене поясненням його поведінки… Я прошу вас сказати всю правду!
Мотт раптом одвернулася і якусь хвилину сиділа, заплющивши очі.
— Це жахливо, — нарешті ледь чутно пробелькотіла вона. — Адже в нього немає нікого, крім мене… Але він невинний! Це вона підбила його на таке діло!.. Клята істеричка! Тільки тому, що вона спить з ним, він повірив, що вона його кохає… Його завжди тягло до них… Аякже, аристократ!
— Отже, ви знаєте, що сталося з Сюзанною Дюпре?
— Не знаю… Можу лише здогадуватися… Вона прийшла для того, що й усі інші вечірні клієнтки… Разом з Ніколь Прієр… Я зустрілася з ними на порозі… А потім, коли побачила в газетах її портрет, то все зрозуміла…
— Ви гадаєте, що він її задушив?
— Навіщо?.. Зайва доза анестезуючого — і все…
— Отже, Карола про це знала?
— Певна річ… Але вона йому вірна, як собака… Це вона сказала мені, що, коли Франсуа мені дорогий, я повинна мовчати… Вона жебрачила, коли він узяв її до себе…
— Так… У нього є садівник?
— Немає…
— Отже, він сам доглядає за садом?
— Який там сад… Самий бур'ян… Боже мій! Адже він такий самотній! Такий негарний!
Вона теж була самотня. Теж негарна.
— Ви досі кохаєте його?
— Байдуже… Навіщо ви про це запитуєте?
— Я хочу, щоб ви мені допомогли. Я не маю права іти на вулицю Акацій — там мене одразу затримає поліція. Крім того, якщо я туди з'явлюся, не виключено, що Мелан накладе на себе руки. У нього, певно, знайдеться для цього засіб…
— У кабінеті ціла банка миш'яку…
— Ви подзвоните йому і скажете, що ви хочете негайно повідомити йому щось дуже для нього важливе, але не можете зробити цього по телефону… Попросите, щоб він приїхав сюди… він вам довіряє?
— Отже, в нього вже нікого не залишиться?
— Подумайте краще про ту, яку поховано у нього в саду… Ви певні, що таке більше не повториться? Адже він здатний на все!
— Я розумію… Але все одно це жорстоко… І чому саме я повинна це зробити?.. Якщо ви віруючий, то зрозумійте, як я зараз виглядаю у власних очах.
І, похнюпившись, зовсім тихо промовила:
— Іуда!
Потім як сновида підійшла до телефону, взяла трубку і худими тонкими пальцями повільно набрала номер. Обличчя її було зовсім бліде, очі немов згасли.
— Це ви, докторе?.. Я мушу вам сказати…
Вона поклала трубку і важко впала у крісло… Мегре мовчав, не наважуючись глянути на неї. Вони чекали. Комісар уже кілька разів запалював люльку, але забував її курити, і вона знову згасала.
Чекання ставало дедалі нестерпнішим. Лише зусиллям волі вони утримувалися, щоб не схопитися і не пройтись по кімнаті.
Мегре щохвилини поглядав на годинника. Асистентка теж втупилася поглядом у циферблат ходиків, що цокали за спиною комісара.
Час минав дуже повільно. Чи приїде Мелан? Якщо він усе зрозумів, то, можливо, в кабінеті вже лежить його труп. А може, він знову подзвонив своїй підступній коханці.
Мотт, певно, теж мучили такі чи подібні думки. Крізь напіввідчинене вікно з вулиці інколи долинали кроки перехожих, голоси якоїсь парочки, шурхіт автомашин, що проїздили мимо.
Це вже здавалося вічністю, хоча насправді минуло всього двадцять хвилин, сповнених мертвого мовчання.
Нарешті скрегіт гальм, стукіт автомобільної дверці, важкі кроки на тротуарі і далекий приглушений дзвінок. Скрипнула хвіртка у воротях, знову кроки на нерівній брлківці подвір'я, хряскіт засклених дверей, кроки на сходах…
Притуливши руку до грудей, Мотт прошепотіла сама до себе:
— Я більше не можу…
Вона рвучко схопилася на рівні, і комісарові уже здалося, що вона зараз Побіжить на кухню, сховається, кинеться на сходи, але вона непорушно стояла на місці, і Мегре теж підвівся, хвилюючись не менше за неї.
В цілковитій тиші було чути, як на сходах клацнула запальничка і чиясь рука силкувалася намацати номер на дверях. Асистентка пішла відчиняти.
Потім у дверях з'явилася велика незграбна постать.
Мелан був одягнутий у сірий костюм і тримав у руці капелюха.
Ось він зайшов, мружачись від світла, глянув на Мотт, розтулив був рота, аби щось сказати, і тут помітив комісара.
Якийсь час він мовчки стояв на порозі кімнати, кліпаючи своїми страшними очима, явно намагаючись зрозуміти, що сталося.
Задача виявилася надто складною для нього. За хвилину він труснув головою, так, немов стирав з дошки нерозв'язане рівняння. Можливо, вперше в житті він нічого не розумів.
І вже з цікавістю повільно оглянув комісара та свою асистентку, крісла, що в них вони щойно сиділи, попільничку з купкою попелу, в якій ще диміла люлька.
— Ви давно тут? — запитав він з дивним спокоєм у голосі.
Його погляд знов зупинився на блідому змарнілому обличчі асистентки. В ньому не було ні гніву, ні зневаги — лише подив і німе запитання.
Він хотів тільки одного — зрозуміти… Бо ж у нього був винятковий інтелект… Йому завжди казали, що в нього блискучий розум… Він це довів: самотужки, без жодної допомоги він піднявся з такого дна!
— Вона не винна, докторе, — мовив Мегре, щоб покласти край цій болісній сцені.
