Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж

Йому тоді було років вісімнадцять. Батько Ландрі був поштмейстером десь в Анже, Турі чи якомусь іншому з прилуарських міст. Хлопцеві дуже не терпілося пробити собі шлях у житті, і він став репортер" м однієї бульварної газетки. Це дало йому змогу мелькати на всіляких прийомах та коктейлях, де бували також і впливові люди.

Якось завітав він і до Сюрте і, сповнений самовпевненості, зайшов до комісара й показав посвідчення, що репрезентувало його як репортера скандальної хроніка однієї газети, котра спеціалізувалася на всіляких сенсаційних викриттях.

Марсель Ландрі був геть позбавлений здатності сумніватися, тим більше, сумніватися в собі.

"Розумієте, комісаре, наших читачів цікавить не стільки сама структура карного розшуку, про яку вже багато писалося, як закулісна сторона діяльності Сюрте. Адже у вас, так би мовити, осідає вся брудна білизна Парижа..

Сподіваюся, вас не дуже шокує цей вираз… До того ж ми не будемо розголошувати імен… А щодо гонорару, то наша газета може запропонувати вам досить круглу суму…"

Тоді він був надто молодий, щоб комісар міг на нього розсердитися. Мегре обмежився тим, що досить чемно показав початкуючому нахабі на двері.

Потім років за два він упізнав його голос про радіо — Ландрі став диктором комерційної реклами.

Комісар не міг сказати, що було з ним далі. Ландрі належав до тих людей, яких певний час зустрічаєш усюди, тиснеш їм руку, не знаючи точно, хто вони такі, потім помічаєш, що вони раптом зникли, невідомо як і чому. А незабаром вони знову вигулькують на поверхню, але вже десь у іншому місці, біля якоїсь іншої справи.

На якому темному життєвому полі промишляв усі ці роки Ландрі? Якщо він і порушував закон, то так, що це не доходило до вух поліції. Певний час був імпресаріо однієї популярної співачки і супроводжував її в усіх гастролях.

Залишивши її два-три роки тому, він опублікував свої мемуари, де до найменших подробиць розповідав про інтимне життя актриси, яка затіяла проти нього процес.

Мегре не знав, чим усе це скінчилося. І от перед ним знову сидів його колишній знайомий, трохи знервовано посміхаючись, років на шістнадцять старший, але досить бадьорий і в чудовій формі.

— В Парижі, як ви знаєте, є чимало клубів, але "Сто ключів" відрізняється від них усіх тим, що це єдиний справжній клуб. Щоб пройти крізь оту червону портьєру, треба бути його членом… Що ж до цифри сто, то вона означає, що кількість членів не може перевищувати це число… Зараз їх дев'яносто п'ять чи шість…

— Це, певно, юнаки й дівчата з заможних родин?

— З найзаможніших… Щоб бути членом клубу, треба щомісяця вносити шістсот франків… Ви танцюєте?

Від подиву Мегре мало не захлинувся.

— Що?

— Я питаю, чи ви любите танці, звичайно, сучасні… Твіст, шейк, медісон… Вальси та польки в нас не проходять. Ви, теж танцюєте, пані Мегре?

Не знаючи, що відповісти, вона безпорадно глянули на чоловіка, немов шукала в нього захисту.

— Певна річ, ми обоє танцюємо… Це вас дивує?

— Трохи… Я ще ніколи не бачив вас у танцювальному залі, а якщо вірити вашій репутації…

— То вийде, що я старий гладкий тюхтій, який тільки те й робить, що смокче люльку та бурчить на весь світ?

— Я цього не сказав… Ви серйозно хочете записатися до нас?

— Цілком серйозно.

— Тоді вам доведеться знайти двох членів клубу, котрі могли б за вас поручитися… Цього вимагає наш статут. Кожен кандидат повинен мати дві рекомендації, і комітет із дванадцяти осіб вирішує голосуванням, приймати його чи ні…

— Коли б ви показали мені список членів, я, певно, знайшов би двох знайомих, що могли б дати мені рекомендації…

Марсель Ландрі і оком не зморгнув: обидва знали, що кожен грає комедію. Bra підвівся і, пильно глянувши в обличчя комісарові, скоріше заінтригований, аніж стурбований, тонко посміхнувся й попрямував до сходів. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руці велику книгу в червоній шкіряній палітурці.

— Цей реєстр зберігається у нас на спеціальному столику біля входу… Як ви побачите, в ньому зазначено дані щодо кожного члена, а також імена та адреси поручителів… Не думаю, щоб серед них були ваші клієнти… Ось вам літера "А": Абушер, син сенатора Абушера… віконт д'Арсо… У нас титули нічого не важать… Його батько член Жокейського клубу, і син колись теж стане його членом, подібно до свого діда та прадіда…

Барійар, донька президента нафтового тресту… Люсі Барійар наступного місяця виходить заміж за Еріка Корналя, сина голови корпорації "Бісквіт Корналь", з який вона познайомилася у нас. Взагалі цей реєстр — своєрідна світська хроніка паризької золотої молоді…

Адреси визначали соціальне становище членів клубу, краща, ніж будь-які характеристики, — всі мешкали в багатих кварталах.

Мегре почав гортати сторінки, водячи пальцем уздовж стовпчиків з прізвищами, і навіть іноді ворушив губами, коли натрапляв на щось цікаве. Нараз його палець зупинився проти одного імені, перекресленого рівною чорною лінією.

"Дюпре Сюзанна, 17 років, студентка, авеню Фош, 32…"

— Ви, звичайно, пам'ятаєте цю історію… Шкода дівчини! Вона танцювала найкраще серед усіх…

"Рекомендують Марко Рігуардо та Ніколь Прієр".

— Певно, ці двоє танцюють не гірше?

— Це наші ветерани… Марк справжній чемпіон твісту… Зараз він удома, в Аргентіні, але скоро повернеться… Вони з мадемуазель Прієр давні друзі…

— Вони приходили сюди разом?

— Так… Принаймні після зникнення Сюзанни…

— Отже, був час, коли ваш чемпіон віддавав перевагу мадемуазель Дюпре?

— Було й таке… Але я не люблю пліток…

— І це довго тривало?

— Сюзанну прийняли до клубу перед минулим різд-вом… Чарівна була дівчина… Справжня красуня… Я вже не кажу про багатство…

— А з ким ходить мадемуазель Прієр останні місяці?

Ландрі знервовано стукотів пальцями по столу. Можливо, він. досі нічим не скомпрометував себе перед законом, але, коли ти обрав таку непевну кар'єру та ще й сам марнолюбний на вдачу, нерозумно без потреби сваритися з поліцією.

Він, певно, поводився б інакше, коли б одержав вказівки від префекта. Але сюди вони поки що не надійшли.

Пані Мегре з цікавістю стежила за роботою чоловіка, їй уперше в житті випала така нагода, і вона намагалася здогадатися, що саме ховалося за зовні банальними фразами, якими обмінювалися комісар та менеджер клубу.

— З різними людьми… Інколи зі своєю подругою Мартін А нещодавно привела навіть свого дядька… пан Прієр нас дуже здивував… Ми сподівалися побачити поважного й неприступного урядовця, а виявилось… До речі, ви його знаєте?

— Ні.

— Він головний доповідач Державної ради і, кажуть, дуже вчений правознавець… Так от, уявіть собі кремезного чолов'ягу років за п'ятдесят віком з широким, грубим, як у селянина, обличчям… Коротка жорстка борода, густі пухнасті брові… Такий добродушний вепр. Він передусім замовив подвійне віскі, а хвилин за п'ятнадцять уже танцював твіст зі своєю племінницею… Опівночі він почав прощатися і похвалив мене за добру організацію справи… Сказав, що, коли б не звичка рано вставати, то залишився б у нас, поки не зачинять…

— Хм… Я його теж уявляв собі інакше… Він більше не приходив?

— Ні.

— А минулої ночі?

— Ні-ні…

— А з ким була минулої ночі мадемуазель Прієр?

— Стривайте… Щось не пригадую… Де ж це вона сиділа? Ні… Минулої ночі я її не бачив…

— А синьйор Рігуардо був?"

— Теж ні… Він іще в травні поїхав до Аргентіни… То ви ще не передумали вступати?.. Чи, може, не знайшли нікого, хто б міг вас порекомендувати?

— Навпаки, тут стільки знайомих. Наприклад, цей…

Мегре показав пальцем ще на одне ім'я: "Мелан Франсуа, 38 років, стоматолог, вулиця Акацій 38-А".

— Це часом не той зубний лікар, що живе в особняку?

— Мушу признатися, що я ніколи не був у нього вдома, — ухильно відказав Ландрі.

— А що вам про нього відомо?

— Він буває у нас досить часто, але ніколи не танцює… Схоже, що це дуже розумна людина.

Палець повільно повз далі, хоча Мегре намагався нічим не виказати своєї зацікавленості.

"Рекомендують: Ніколь Прієр та Мартін Буе…"

— Мартін Буе — це така висока блондинка?

— Я бачу, ви її теж знаєте… Чудові поручителі… Щоправда, мосьє Мелан у нас новий член… Всього третій місяць… Та для вас ми зробимо виняток… Отже, ви вступаєте?

— Треба подумати… Я скажу вам пізніше. Здається ваші уже сходяться….

— О! Мені вже справді час іти донизу.

— До речі, ви знайомі з Манюєлем?

— А хто це? Актор?

— Манюель Пальмарі…

— Що він робить?

— Нічого.

— Щось не пригадую… Ні. Чи я повинен його знати?

— Краще не треба… Ще раз дякую вам мосьє Ландрі.

— Ви, може б, зайшли до нас на хвилинку? Подивитися. Не хочете?.. А ви, мадам?.. Тоді, даруйте, я…

Пані Мегре терпляче чекала, поки чоловік розрахується, і, коли вони опинилися на вулиці, запитала:

— Ти довідався про те, що хотів?

— Я довідався про багато речей, та поки що не знаю, що вони важать… Поки ми в цьому районі, давай пройдемо на вулицю Акацій.

І, пройшовши з десяток кроків, зітхнув:

— Коли б тільки цій Ніколь не закортіло сьогодні танцювати в клубі…

— Ти гадаєш, він їй усе розповість?

— Я певний цього… І якщо вона розкаже своєму дядечкові, що я випитував про неї в клубі, — завтра нам доведеться лаштуватися в дорогу…

Він промовив це таким веселим тоном, що, стиснувши йому руку, пані Мегре запитала:

— Ти хочеш приховати, що тобі сумно?

— Ні. Я просто намагаюсь вирішити, що краще в моєму теперішньому становищі: продовжувати чи послати все під три чорти і йти геть.

— Цього ранку ти переніс тяжкий удар?

— Еге ж… Уперше в житті допитував не я, а мене… Та ще й як!.. У нас це називається "допит з погрозами"… Не знаю, що я зроблю, якщо це повториться…

— А чому ти не боронився?

— В мене надто сильні супротивники… Я міг би не стриматися, і тоді б усе пішло шкереберть…

— Ти гадаєш, що ця дівчина сама…

— Боронь боже!.. Ця дівчина — підставна фігура… Все було задумано занадто добре для дилетантки… Тут відчувається досвідчена рука. Адже нічого не забуто — і узгодження часу, і можливі свідки… Мартін Буе, телефонна розмова в присутності хазяїна кав'ярні… Певна річ, вона не плела перед ним казна-чого, а розмовляла, як цілком твереза… А зі мною вона говорила впівголоса, так що він нічого не чув… Потім бари, по яких я буцімто її тягав… Їхній опис у протоколі можна припасувати до півсотні всіляких гадючників у районі Сен-Жермен-де-Пре… І принаймні в десятку з них на той час повно людей, так що ніхто б нас не помітив… Нарешті, готель… Я справді піднявся з нею на другий поверх і через її трюк залишався хвилин десять у номері…

— В тебе є якісь здогади?

— Уривки здогадів… Багато уривків… На жаль, лише один із них правильний, і треба схопитися саме за нього…

Вулиця Акацій була майже порожня.