Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
Коли б не Це, я міг би подумати, що він просто переказує рапорт агентів, які стежили за мною… Але вони не заглядали мені в рот… Навіть Ажупа, наш районний дантист, не міг би сказати, які в мене зараз зуби, бо оглядав мене рік тому… А це означає, що, як тільки я вийшов від доктора Мелана, той зателефонував до Прієрів… Звичайно, моя кралечка знову поскаржилася своєму дядечкові… Потім усе пішло, як учора, — дядечко дзвонить міністрові внутрішніх справ, той — префектові, префект — директорові… Коли поглянути на це збоку, виходить дуже кумедна історія…
— Що ж ти робитимеш далі?
— Буду продовжувати.
— Сам-один?
— Людина ніколи не буває зовсім сама… Для початку я подзвоню нашому славному Пардонові… Він певно уже скінчив, свої візити.
За хвилину з трубки долинуло:
— Я оце тільки зайшов і саме збирався обідати…
— Даруйте, друже, але ви мені знову потрібні… Йому вже не раз доводилось у такий самий спосіб звертатися до Пардона, щоб узяти медичну консультацію чи дістати відомості про якогось із його колег.
Лікарі досить легко можуть навести довідки один про одного, навіть коли вони не знайомі особисто. Хоча в різний час, усі вони вчилися колись у тих самих учбових закладах, і в кожного є приятель, що був однокашником того чи того, проходив із ним разом практику в лікарні, або знайомий професор, що знає майже всіх.
Коло лікарів досить тісне і замкнуте. До того ж вони часто зустрічаються на всіляких з'їздах, конференціях та конгресах.
— Цього разу йдеться про одного зубного лікаря, або, як написано у нього на дверях, стоматолога…
— Особисто у мене серед них мало знайомих…
— Його звуть Франсуа Мелан, тридцять вісім років, мешкає і має кабінет в особняку на вулиці Акацій…
Якийсь час телефон мовчав.
— Ви його не знаєте?
— Ні… Я просто підраховую… Знову питання віку… Тридцять вісім років — це вже інше покоління. Далебі, я можу звернутися до когось із професорів…
— Ви можете зробити це негайно?
— Якщо пощастить. Я подзвоню кільком своїм знайомим. Можливо, натраплю на когось, хто його знає… Зараз я гляну в довідник… Ця справа дуже важлива?
— Дуже. Особливо для мене… Які у вас плани на сьогоднішній вечір?
Мегре почув, як його приятель питає у своєї дружини:
— В тебе є якісь плани на вечір?
Десь у глибині далекий голос жінки відповів:
— Ти вчора казав, що поведеш мене в кіно…
— Ніяких планів, — мовив Пардон у трубку.
— А кіно?
— Ви все чули?.. Я не люблю ходити в кіно.
— Якщо хочете, приходьте увечері до нас удвох… Навіть утрьох, якщо ваша донька ще вдома.
— Ні, її чоловік уже повернувся, і вона в себе…
— Отже, до вечора?
— До вечора… Якщо я про щось дізнаюсь, я подзвоню вам на роботу…
— Я вже своє відробив.
— Що?.. Це ви серйозно?
— В усякому разі, до нового розпорядження я можу вважати себе звичайним громадянином, без жодних привілеїв і без жодної відповідальності…
Так він відчував себе тільки в неділю, хоча гомін та запахи, що долинали з вулиці, були цілком буденні, зовсім не такі, як у неділю.
По обіді він непомітно для самого себе задрімав у кріслі і, коли розплющив очі, з подивом побачив, що було вже пів на четверту.
— Я, здається, дав хропака, — позіхаючи мовив він.
— Ще й якого! Може, поставити каву?
— Охоче випив би чашечку…
Треба було навести якийсь лад у думках, але йому більше не хотілося міркувати про цю справу, і він вирішив пустити все своїм плином.
Та й що він міг удіяти? Майже нічого. Він не сумнівався в тому, що десь біля його будинку чатували агенти таємної поліції, готові супроводжувати його, куди б він не пішов.
Не могло бути й мови про те, щоб вирушити на бульвар Курсель у гості до головного доповідача і тим більше йти до університету й чатувати на Ніколь Прієр. Вона могла б одразу гукнути на допомогу, і Мегре опинився 6 У кумедному становищі.
А чи дадуть йому змогу знову завітати до Франсуа Мелана? Навряд. Він не був певний, що зміг би зайти до квартири Манюєля. Дзвонити йому було б теж безглуздо, бо він сам наказав записувати на магнітофон усі телефонні розмови власника "Золотої підкови".
— Я вже поклала цукор… Обережно, вона гаряча… Пані Мегре з потайною тривогою дивилася на свого чоловіка, намагаючись усміхатися.
— Не турбуйся, пані Мегре… Ми ще повоюємо!
Він називав її так лише тоді, коли був у доброму гуморі, і це здивувало жінку.
— В тебе зовсім спокійний вигляд.
— Я сам спокійний.
— Коли подивитися на тебе, то не повіриш, що в тебе якісь неприємності…
— Вони скінчаться… Так чи інакше.
— Ти кудись ідеш?
— Піду трохи прогуляюся…
— Ти певний, що це безпечно?
— Обіцяю тобі переходити вулицю лише при зеленому світлі…
Вона все-таки відчула, що чоловік намагається приховати свою схвильованість. Мегре уникав її погляду і з блаженним виглядом смакував каву.
— Ти щось купила на вечерю?
— Я подзвонила до крамниці… Все уже принесли… Ти хочеш знати меню?
— Ні. Я люблю несподіванки…
Не встиг він пройти і сотні метрів, як, обернувшись, одразу вгледів шпигів. Вони неприродно заметушилися й почали жваво жестикулювати, немов гаряче про щось сперечалися.
Комісар не міг поскаржитися, що його недооцінюють: двох агентів висилали лише тоді, коли злочинець вважався особливо небезпечним.
Він бачив їх уперше: таємна поліція здавна була підпорядкована міністрові внутрішніх справ.
Дійшовши до Бастілії, він уже був надумав, як позбутися хвоста. Але це був би аж надто жорстокий жарт, зовсім не по-товариському. А що, як у них малі діти?! Мегре махнув рукою і відмовився від свого блюзнірського наміру.
Потім підійшов до кіоска і, купивши кілька вечірніх газет, майже цілу годину просидів на лавці під платаном, немов старий рантьє.
Додому він повертався бульваром Бомарше та вулицею Шмен-Вер. Агенти невтомно йшли слідом.
До вечора ще залишалося багато часу, і Мегре вирішив прийняти душ та причепуритися.
Пардон так і не подзвонив.
Подружжя прибуло рівно о восьмій, і всі одразу сіли до столу. Пані Мегре подала суфле та смаженого півня у вині по-гальському.
— Мені довелося довгенько поморочитися, поки я натрапив на. одного добродія, який знає вашого стоматолога… Я вам потім розповім…
— А ви пригадуєте нашу останню розмову?.. Про викінченого лиходія?.. Про зло заради зла?.. Я тоді вам відповів, що такого не буває… Тепер я не певен цього..
Він не хотів говорити про це за столом. Дочекавшись кави, чоловіки взяли свої чашки й подалися до кабінету.
— Сподіваюсь, наші дами не заперечують?
— Якої вам наливки — малинової чи сливової?
І немов наперед знаючи думку свого друга, Пардон відповів:
— Ні тієї, ні другої…
Так само, як і під час їхньої останньої зустрічі, за відчиненим вікном густішали сутінки, але небо було чисте і ніщо не віщувало грози.
— Лише після п'ятого чи шостого дзвінка мені порадили звернутися до одного добродія, якого я давно знаю… Колись я досить активно залицявся до його сестри і, якщо не помиляюсь, був навіть ладний одружитися з нею…
Щоправда, відтоді минуло понад тридцять років, і а зовсім утратив їх із поля зору… Виявляється, цей Вів'є живе за два кроки від мене, на бульварі Вольтера… Між двома візитами я забіг на хвилинку до нього… Він зараз уже професор стоматології і добре знає Франсуа Мелана… Це його вихованець…
Пардон замовк і глянув на комісара довгим допитливим поглядом.
— Він вас дуже цікавить?.. Ідеться про карний злочин?
Комісар запалив люльку, затягся і, видихнувши хмарку сизого диму, тихо промовив:
— Або я дуже помиляюсь і муситиму розпрощатися з роботою, або я маю рацію, і тоді переді мною найцікавіша справа за всю мою кар'єру…
— Мелан причетний до цієї справи?
— Мало сказати причетний… Без нього її не було б!
— Кумедно!
— Чому?
— Бо між тим, що ви сказали, і тим, що я почув од Вів'є, існує певна спорідненість. Ви були у Мелана?
— Еге ж… Цього ранку, під тим приводом, що в мене болять зуби.
— Він високий, рудий, дуже короткозорий, синьоокий, з довгими руками?
— Я не зауважив, які в нього руки.
— Що він вам сказав?
— Що в мене цілком здорові зуби.
— Якщо вас цікавить його біографія, то можу сказати, що він дуже темного походження… Він зріс у родині наймита… В їхньому селі Мелани були найбідніші, і до того ж батько мало не щодня напивався… В них було п'ятеро дітей… У Франсуа Мелана десь іще має бути сестра, на два-три роки старша за нього… Про все це Вів'є дізнався вже після того, як він зустрівся зі своїм студентом… Перші два роки він не знав про нього майже нічого. Мелан не з тих, хто легко розкривається перед іншими. В нього ніколи не було друзів… З дівчатами він теж не зустрічався… У них на факультеті ніхто не знав, що Мелан працює ночами, щоб заплатити за навчання… Вів'є досі дивується, як і де хлопцеві вдалося закінчити школу. Я наведу вам по пам'яті кілька його фраз: "Дуже здібний хлопчина, блискучий розум, але потайний на вдачу… Видно, його завжди щось мучило…"
Мегре жадібно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.
— Після університету Вів'є взяв його собі в асистенти — не тільки для того, щоб підтримати хлопця, а ще й тому, що це був найкращий його студент…
"Спочатку з ним було дуже важко, — признався мені Вів'є. — Мовчазний, похмурий, відлюдькуватий — бувало, за день і трьох слів не промовить… А про себе — нічичирк… Та якось я запросив його в гості — до речі, це теж було не так просто… Ми пообідали, трохи випили, потім я завів його в кабінет і примусив розказати, хто він і що… Коньяк усе-таки допоміг, хоча він пив дуже неохоче… Поступово він трохи пожвавішав і розказав мені про своє минуле…"
Пардон запалив сигару і знову глянув на Мегре.
— Це в'яжеться з його особою?
— Мені кортить довідатись, що було далі…
— Виявляється, коли йому було років дванадцять, вія дізнався, що його справжній батько був не батрак, а місцевий поміщик, якийсь збіднілий шевальє, у якого його мати замолоду працювала покоївкою. Він уже не жив у тому селі, і хлопець утік з дому й подався до Льєжа шукати батька… Вони зустрілися, але той, довідавшись, у чім річ, грубо зареготав і звелів вигнати хлопця у три вирви… Ця подія дуже вплинула на нього… Він більше не повернувся до села і втовкмачив собі в голову, що він теж "благородний"… Тому в університеті він був таким відлюдьком — студенти з багатих родин не приймали його до себе, а біднішими він сам нехтував…
"Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь довіку жити самотньо?" — обережно запитав Вів'є у свого асистента.
"Не знаю… — тихо відповів той.
