Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
— Може, і я колись одружуся, якщо знайдеться дівчина, котра зможе мене зрозуміти… Тільки я не хочу плодити злиднів!"
Якийсь час обидва мовчали. Потім знову заговорив Пардон:
— Ви гадаєте, що він злочинець?
— Досі я не думав про справжній злочин, — не одразу відповів комісар. — Але зараз майже певен цього… Професор більш нічого вам не казав?
— Про Мелана — більше нічого. Але він згадав про його асистентку, котра теж колись працювала в нього. Ви її бачили?
— Довелося…
— Вона справді не дуже гарна?
— Мало того…
— Люди гадають, що вона страшенна злюка, але, як переконався Вів'є, це дуже чуйна й добра істота… Її знає весь квартал, де вона живе, і люди часто звертаються до неї, коли треба доглянути хворого…
— А де вона живе?
— Не знаю… Якщо хочете, я можу подзвонити Вів'є… Він, напевно, знає її адресу…
Обличчя Мегре немов скам'яніло, і, дивлячись на нього, важко було навіть збагнути, що таїлося за цією маскою дивовижного неприродного спокою. Пардон уперше бачив комісара в ту мить, як окремі розрізнені нитки розслідування спліталися в його уяві в один тугий вузол і перед ним повільно вимальовувалася істинна картина того, що сталося. Та як не силкувався лікар, він не міг розгадати тих потайних процесів, що відбувалися десь у глибині свідомості його приятеля.
— А що воно за людина, цей Вів'є?
— Загалом, це розумний толерантний чолов'яга, коли не йдеться про втручання держави в організацію медичного обслуговування. Тут він страшенний протестант j крайній індивідуаліст… Як на нього, то треба було б негайно позакривати усі муніципальні лікарні.
Комісар мовчки слухав, неквапливо посмоктуючи люльку, і з його обличчя не сходив вираз дивної апатії. Спантеличений лікар навіть не сподівався, що після такої паузи Мегре зможе продовжувати розмову саме з того місця, де вона урвалася.
— Ви гадаєте, що він зараз удома?
— Певна річ… Вечорами він допізна працює над великою монографією з питань стоматології… В ній він вбачає працю всього його життя.
— Я хотів би з ним поговорити… Подзвоніть і, будь ласка, запитайте, чи не погодився б він відповісти на кілька моїх запитань…
Професор справді був удома і за хвилину вже розмовляв з Пардоном.
— Пробачте, що я вас потурбував, пане професор. Я дзвоню від мого друга комісара Мегре… Він хотів би поговорити з вами.
Певно, той відповів якимось жартом, бо лікар раптом широко посміхнувся.
— Ще б пак!.. То я передаю… Він простяг трубку комісарові.
— Даруйте й мені, пане професор… Ви б надзвичайно полегшили мою місію, якби погодилися відповісти на два-три запитання… Так-так, Пардон переказав мені вашу розмову… Ви навіть собі не уявляєте, як ви мені допомогли… Прошу зауважити, що я звертаюся до вас як приватна особа, бо перебуваю зараз у відпустці за станом здоров'я… Я міг би поскаржитися, та тільки медицина тут безсила… Та й мій друг Пардон вважає, що я цілком здоровий… Річ у тім, що під час останнього розслідування мені довелося зіткнутися з людьми, на яких не поширюються звичайні закони, а оскільки я звик доводити кожну справу до кінця, мені порадили трохи відпочити… Ось моє перше запитання, пане професор: чи дуже ви здивувались би, довідавшись, що ваш колишній асистент доктор Мелан учинив злочин?..
У трубці почулося якесь гавкання, що його при бажанні можна було взяти за сміх. Коли Вів'є нарешті заговорив, то в його голосі почувалася незламна певність, як у людини, що звикла боротися за свої переконання.
— Шановний комісаре? я б не дуже здивувався, коли б навіть щось подібне зробили ви, я або моя консьєржка… Під певним тиском внутрішніх чи зовнішніх факторів будь-хто спроможний чинити проти закону та моралі…
— Як на вашу думку, про який тиск може йти мова у даному випадку — внутрішній чи зовнішній?
— А ви бачилися з Меланом?
— Цього ранку протягом кількох хвилин.
— Пардон переказав вам те, що я про нього розповів?
— Щойно ми про це розмовляли.
— І яка ваша думка?
— Пробачте, але мене більше цікавить ваша…
— Безперечно, внутрішні фактори! Мелан не з тих людей, на яких можна чинити якийсь тиск. Взагалі це найбільший відлюдько, якого я будь-коли знав.
— А як ви гадаєте, що визначає його поведінку в житті? Мислення чи почування? Інакше кажучи, серце чи розум?
— Ви питаєте мене як лікаря чи як звичайну людину? Як лікар, я б відповів, що це не моя спеціальність, і порадив би звернутися до психіатрів…
І, знову реготнувши в трубку, додав:
— А ті дали б вам сотню різних відповідей, залежно від школи, до якої належать…
— А що ви скажете як людина?
— Особисто я цілком певний, що в нього переважають раціональні чинники, хоча він натура досить складна… Якщо так можна висловитися, над ним тяжіє комплекс соціальної неповноцінності… У хлопця, звичайно не з його виші, було тяжке дитинство, а тепер він ладний за всяку ціну вибитися нагору… Словом, коли б його судили, я б, певно, виступив як свідок оборони…
— Ясно… Моє друге запитання важче сформулювати, і боюсь, що воно вас здивує… Як, на вашу думку, діяв би Мелан, опинившись у скрутному становищі? У найпростіший спосіб чи, навпаки, у складний?
— Слухайте, Мегре, та ви ж, видно, знаєте його не гірше за мене… Звичайно, у складний, я б навіть сказав, У найскладніший… Коли Мелан був студентом, то на простісіньке запитання міг відповідати цілу годину, не проминаючи жодного нюансу теми… Його розумові інколи бракує гальм — він завжди працює з максимальним напруженням… Він скоріше перестарається, аніж не доробить…
— Дякую вам… Тепер я ще хочу попросити вас про одну послугу — звичайно, якщо ви мені довіряєте… Цілком можливо, що я помиляюсь і всі мої теперішні гіпотеза абсолютно безпідставні… Я міг би краще зорієнтуватися, коли б поговорив віч-на-віч із мадемуазель Мотт…
— Ви хочете, щоб я їй подзвонив? Гаразд, я це зроблю. Бідолашна Мотт — коли б не її потворна зовнішність, усі вважали б її справжнім ангелом… До речі, а який у вас номер? Я зателефоную вам за хвилину…
Скінчивши розмову, Мегре підвівся і вийшов до вітальні, де тихо перешіптувалися жінки.
— Я все-таки наллю собі чарчину сливової… Якщо тільки цей ескулап не видере її в мене з рук…
Та лікар навіть не протестував. Він лише з цікавістю поглядав на свого приятеля, насилу приховуючи захоплення, змішане з деяким острахом.
Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре, роблячи свої гіпотези, в якому напрямку працювала зараз його думка.
— Алло!.. Це я, пане професор… О, чудово… Сподіваюсь, вам було не дуже важко це зробити?.. Що?.. Важкувато?.. Даруйте… Ви не могли б підказати мені її адресу? Вулиця Фран-Буржуа, шість… Так, так, я знаю цей будинок… Колись я жив майже поруч, на площі Вож… Красно вам дякую!.. О, я б теж був дуже радий з вами зустрітися…
Коли він випростався, вираз його обличчя був, як і досі, спокійний, але в очах з'явилися дивні вогники.
— Пробачте, Пардон, якщо я залишу вас із дамами… Я цілком певний, що цю розмову підслуховували… Не виключено, що вони будуть там раніше за мене… До того ж унизу на мене чекають два агенти таємної поліції…
— Дозвольте, я вас підвезу… Адже моя машина у вас у дворі. Так буде швидше…
— Тоді я вийду з чорного ходу…
— Ти кудись ідеш? Надовго? — стурбовано запитала пані Мегре, коли вони з'явилися у вітальні.
— Не знаю… Сподіваюсь, що ні, а там буде видно…
— Ти не думаєш, що це небезпечно?
— Найнебезпечніше зараз — це сидіти на місці… Пардон мене підвезе й одразу повернеться…
По дорозі Мегре не промовив жодного слова і, скільки не озирався, не помітив "хвоста". Нічого не вдієш, певно, бідолашним агентам завтра теж доведеться йти у відпустку за станом здоров'я! А втім, з ними не будуть так церемонитися…
Вони незабаром звернули в тиху вузьку вуличку Фран-Буржуа, по обидві боки якої стояли старі будинки з дешевими мебльованими кімнатами. В них здебільшого жили емігранти, мало не з усієї Європи.
— На добраніч, Пардоне… Спасибі за все. Якщо я сьогодні чогось доб'юся, то лише завдяки вам…
— Хай вам щастить…
Мегре подзвонив. Невидима в темряві консьєржка відчинила вузьку хвіртку, прорубану у великих воротах під'їзду, і він опинився під високим склепінням, де ледве жевріла невеличка лампочка.
— Скажіть, будь ласка, як пройти до мадемуазель Мотт?
Праворуч, із віконця в стіні, долинуло:
— Прямо, потім направо… Другий під'їзд, квартира тринадцять…
Як тільки Мегре ступив на сходи, у коридорі спалахнуло світло, і трохи вище він побачив перед собою асистентку доктора Мелана з запаленим сірником у руці. Коли він порівнявся з нею, жінка промовила:
— Я боялася, що ви не знайдете дороги… Це в нас не так просто… Будь ласка, проходьте до кімнати…
Її голос помітно тремтів, у погляді відчувалася тривога, на блідому обличчі проступали червоні плями.
Кімната, куди вони зайшли, правила за вітальню, їдальню та спальню водночас. В ній було чисто й затишно. Від кількох старих потемнілих від часу меблів віяло журбою і спокоєм.
— Сідайте… Можете закурити.
— Сподіваюся, ви ще не спали, коли вам подзвонив професор?
— Я мало сплю…
В кімнаті не було ні радіо, ні телевізора, але на полицях стояло багато книг. Одна книжка, розгорнута, лежала на столику біля крісла.
— Ви забули вдома люльку?
Вона навіть не намагалася вдавати із себе чемну господиню і не приховувала своєї тривоги.
— Сьогодні вранці, коли я побачила вас у приймальні, я зрозуміла, що справи кепські… Мене лише дивує, що ви приїхали сюди…
— Пробачте, мадемуазель… Не знаю, чи сказав вам про це професор, але я можу розмовляти лише як приватна особа… Я не маю жодного права вас допитувати чи взагалі турбувати… Мої начальники примусили мене піти у відпустку за станом здоров'я, щоб урятувати від неприємностей дуже. впливових людей… Саме тому я звернувся до посередництва професора Вів'є. Але ви можете запропонувати мені негайно вийти геть або просто не відповідати на мої запитання…
Він говорив тихо й лагідно, немов вибачався, і могло навіть здатися, що його голосові бракує впевненості.
— Позавчора я став жертвою підступної і дуже ретельно продуманої махінації… Мені було поставлено пастку, в яку я не міг не потрапити…
Минуло всього два дні! Всі події, що відтоді сталися, важливі й геть незначні, однаково глибоко врізалися я його свідомість, залишивши в пам'яті цілу низку нічим не пов'язаних між собою образів: інвалідське крісло Манюєля, плями на стінах особняка, чорне волосся іспанки і сині, не до міри великі за товстими скельцями окулярів, холодні очі лікаря…
Він знав, що рано чи пізно кожна з цих розрізнених деталей зміниться до потрібного розміру й займе своє місце в загальній картині, у міцному зв'язку з іншими.
"Існує лише одна істина, — завжди казав Мегре.
