Луї Ламбер - Бальзак Оноре де

Нації засвідчують свою велич або пам'ятниками, або добробутом громадян. Та хіба сучасні пам'ятники можна рівняти із стародавніми? Я в цьому сумніваюся. Мистецтва, породжені творчістю індивідів, витвори людського генія або людських рук дуже мало розвинулися. Лукуллові41 втіхи нічим не відрізняються від утіх Самюеля Бернара42, Божона43 або баварського короля. Тривалість людського життя не збільшилася — навпаки. Отож, якщо судити неупереджено, нічого по суті не змінилося, людина лишилася тією самою: сила для неї — єдиний закон, успіх — єдина мудрість. Ісус Христос, Магомет, Лютер лише розфарбовували в різні кольори те коло, у якому оберталися народи. Жодна політика не зупинила цивілізації, не знищила її багатств, не скасувала її звичаїв, її ідей, не зруйнувала союзу сильних проти слабких, не вплинула на її пристрасть кочувати з Мемфіса в Tip, з Tipa в Баальбек, з Тедмора в Карфаген, з Карфагена — в Рим, з Рима — в Костянтинополь, з Костянтинополя у Венецію, з Венеції у Іспанію, з Іспанії в Англію; причому сьогодні жодних слідів не лишилося ні від Мемфіса, ні від Tipa, ні від Карфагена, ні від колишнього Рима, ні від колишніх Венеції та Мадріда. Дух покинув ці величезні тіла. Ніщо не змогло врятуватися від руїни, ніхто не розгадав аксіоми: коли наслідок втрачає зв'язок із причиною, настає дезорганізація. Найпроникливіший геній не може виявити зв'язку між цими грандіозними суспільними явищами. Жодна політична теорія не існувала вічно. Уряди зникають, як і люди, не залишаючи після себе ніякого досвіду, і жодна система не була досконалішою за ті, які її породили. Що можна сказати про політику, коли уряди, які спиралися на Бога, загинули і в Індії, і в Єгипті; коли уряди меча і тіари без сліду зникли; коли уряд, де править один, валиться; коли уряд, де правлять усі, ніколи не існує довго; коли жодна теорія про могутність інтелекту не витримує зіткнення з матеріальними інтересами, і нині все вимагає переробки, як і в кожну історичну епоху, коли людина кричала: "Я страждаю!" Кодекс законів, що його вважають найдовершенішим творінням Наполеона, найбільш драконівський з усіх, які я знаю. Доведена до нескінченності територіальна подрібненість44, у основі якої лежить рівний розподіл спадків, неминуче призведе до виродження нації, до загибелі мистецтв і наук. На невеличких ділянках землі можна вирощувати тільки збіжжя, там зберігається лише невисока рослинність; ліси, а отже, й більшість джерел зникнуть; ніхто більше не розводитиме ні биків, ні коней. Народ втратить засоби як для нападу, так і для захисту. Почнеться вторгнення чужоземців, народ буде розчавлений, він утратить волю до опору, втратить своїх вождів. Ось історія пустель! Отже, політика — це наука без певних засад, без твердих основ; вона дозволяє розв'язувати лише сьогоденні проблеми, застосовувати силу залежно від вимог нинішнього дня. Людина, здатна заглянути на два сторіччя вперед, помре на ешафоті від прокляття народу; або — і це видається мені навіть страшнішою карою — буде затаврована ганьбою, осипана градом глузувань. Нації — ті ж таки індивіди, вони не мудріші й не сильніші за окремих людей і мають однакову з ними долю. Міркувати про людину — хіба не означає думати про народ? Дивлячись на наше суспільство, в якого такі хисткі основи, й те, що на них стоїть,— і причини, і наслідки, на суспільство, в якому філантропія — чудесна помилка, а поступ — нісенітниця, я утвердився в переконанні, що справжнє життя всередині нас, а не зовні; що піднестися над людьми, аби керувати ними — це майже те саме, що грати роль класного керівника в школі; і що люди, достатньо сильні, аби піднятися на вершину, звідки вони можуть утішатися, одним поглядом охоплюючи світи, не повинні дивитися собі під ноги.

5 листопада

Я, безперечно, заклопотаний серйозними думками, я йду до певних відкриттів, неподоланна сила вабить мене до світла, яке з юних літ сяяло в сутінках мого духовного життя; але як назвати силу, що зв'язує мені руки, затикає рота і тягне мене в бік протилежний від мого покликання? Доведеться покинути Париж, попрощатися з книгами тутешніх бібліотек — з цими прекрасними вогнищами просвіти,— попрощатися з ученими, такими поблажливими й приступними для спілкування, з молодими геніями, до яких я відчуваю щиру прихильність. Що звідси мене виштовхує? Випадок? А може, провидіння? Ідеї, позначені цими двома словами, непримиренні між собою. Якщо нічого випадкового не буває, то лишається тільки прийняти фаталізм, згідно з яким усі явища нерозривно пов'язані й відбуваються не стихійно, а за чітким планом. Чому ж тоді ми чинимо опір? Якщо людина у своїх вчинках не вільна, то що таке мораль? Якщо ж вона сама визначає свою долю, якщо завдяки своєму вільному вибору вона може зупинити здійснення загального плану, то що таке Бог? Навіщо я прийшов у світ? Коли я досліджую самого себе, я це розумію — я знаходжу в собі зародки сил, які можна розвинути. Але навіщо мені дано могутні здібності, коли застосувати їх мені не дозволено? Якби мої муки послужили для когось наукою, я погодився б страждати далі: але ні, я мучуся в цілковитій невідомості. Моя фатальна доля нагадує долю квітки, яка вмирає у гущавині пралісу, де ніхто не вдихне її пахощів, не натішиться її барвами. Як вона марно розливає в самотині свій аромат, так і я створюю тут, у себе на горищі, ідеї, яких ніхто не сприймає. Учора біля свого вікна я вечеряв хлібом і виноградом у товаристві молодого лікаря на ім'я Мейро. Ми розмовляли як люди, що їх лихо зробило братами, і я сказав йому:

"Я йду звідси, а ви лишаєтеся. Візьміть мої наукові ідеї й розвиньте їх!"

"Я не зможу,— відказав він мені з гірким смутком.— У мене надто слабке здоров'я, щоб витримати такі труди, і я помру молодим, змагаючись із нуждою".

Ми подивились на небо й потисли один одному руки. Ми познайомилися на лекціях із порівняльної анатомії і не раз зустрічалися в галереях Музеуму. Нас захоплювала одна проблема — єдність побудови живих організмів. Для нього це було передчуття генія, посланого, щоб відкрити новий шлях на цілині інтелекту; для мене — висновок із загальної системи. Моя думка прагне з'ясувати, які реальні зв'язки існують між людиною і Богом. Хіба не в цьому найнагальніша потреба епохи? Без віри у високі істини неможливо накласти шори на, суспільство, дух доскіпливого сумніву й дискусій розбестив його, і воно кричить сьогодні: "Ведіть нас дорогою, де ми не ризикуємо звалитися в прірву!" Ви запитаєте в мене, який стосунок має порівняльна анатомія до питання, такого важливого для майбутньої долі людства? Чи не слід переконати себе, що людина — мета всіх земних можливостей, а потім уже запитати, чи не є вона можливістю, яка не знайде свого завершення? Якщо все пов'язане з людиною, то чи немає чогось над нею, з чим вона пов'язана у свою чергу? Якщо вона кінцевий результат непоясненних змін, що сходяться в ній, то чи не є вона сполучною ланкою між видимою й невидимою природою? Діяльність світу не абсурдна, вона прагне до певної мети, і такою метою не може бути суспільство, подібне до нашого. Між нами й небом існує жахлива прогалина. В нашому нинішньому становищі ми не можемо ні весь час веселитися, ні весь час страждати; необхідні величезні переміни, щоб ми відчули рай і пекло,— а без цих понять Бог не існує в очах загалу. Я знаю, люди вигадали душу, щоб вийти із цього скрутного становища; але мені прикро думати, що Бог приймає як належне людську підлість, зневіру, огиду й занепад. І чи маємо ми право вважати, що несемо в собі божественну іскру, якщо її можуть загасити кілька склянок рому? Хіба можна уявити собі надматеріальні здібності, які обмежені рамками матерії і застосування яких можна скувати одним зернятком опію? Як уявити собі, що ми будемо щось відчувати, коли позбавити нас умов, за яких проявляються наші відчуття? Якщо субстанція здатна мислити, то невже від цього загине Бог? Хіба одухотворення субстанції в її численних різновидах, прояви її інстинктів легше пояснити, аніж діяльність мислення? Хіба руху, притаманного світам, не досить, щоб довести існування Бога, не звертаючись до всіляких безглуздь, породжених нашою гординею? Хіба для створіння, яке відрізняється від інших тільки досконалішими інстинктами, не досить знати, що після всіх життєвих випробувань, воно може досягти кращого буття, хоч у одному відношенні й приречене на загибель? Якщо в царині моралі не існує жодного принципу, який не вів би до абсурду або не суперечив очевидності, то чи не пора зайнятися пошуками догматів, накреслених у глибині самої природи сущого? Чи не слід переглянути всю філософську науку ? Ми дуже мало цікавимося так званим небуттям, що нам передувало, і намагаємося ретельно дослідити небуття, яке нас чекає. Ми складаємо на Бога відповідальність за майбутнє і не вимагаємо від нього звіту про минуле. А тим часом нам не менш важливо знати, чи не маємо ми коріння в минулому, аніж те, на що приречені ми в майбутньому. Якщо ми були богопоклонниками чи безбожниками, то тільки з одного боку. Чи вічний світ? Створено його чи виник він сам собою? Ми не уявляємо собі нічого середнього між цими двома твердженнями. Одне з них правильне, друге помилкове — вибирайте! Хоч яким буде наш вибір, велич Бога, такого, яким ми собі його уявляємо, применшиться, що рівнозначно його запереченню. Припустімо, світ вічний: у такому разі Бог йому підлеглий, сумніватися не доводиться. Припустімо, світ створено — і тоді існування Бога неможливе. Хіба міг він існувати цілу вічність, не знаючи, що в нього виникне задум створити світ? Невже він заздалегідь не знав, як воно буде? Звідки він узяв матеріал? Звичайно, із самого себе — звідки ж іще? Якщо світ від Бога, то звідки зло? Якщо зло виникло з добра, ми приходимо до абсурду. Якщо зло не існує, то як могли виникнути суспільства з їхніми законами? Всюди безодні! Всюди прірва для розуму! Значить, треба докорінно перебудувати науку про суспільство. Ось що я вам скажу, дядечку: поки якийсь високий геній не пояснить очевидну нерівність інтелектів, загальну суть людства, до слова "Бог" завжди будуть прискіпуватись, і суспільство стоятиме на сипучих пісках.