Луї Ламбер - Бальзак Оноре де
Молода, вродлива, вишукано вдягнена — можливо, декольтована — вона була в супроводі полюбовника, для якого її обличчя сяяло усіма чарами кохання. Ця жінка справила на душу й на почуття Ламбера таке болісне враження, що він мусив вийти із зали. Якби він не скористався останніми проблисками глузду, який ще не згас у перші секунди цього безумного почуття, він, мабуть, піддався б раптовому і майже неподоланному бажанню вбити молодика, якому призначалися погляди тієї красуні. Хіба не було б це сліпучим спалахом пристрасті в дикуна, що раптово опинився в паризькому світі, дикуна, який кидається на жінку, мов хижак на свою жертву, виявом звіриного інстинкту, злитого з яскравим поривом душі, досі придавленої громаддям думок? Чи це не стало б тим самим уявним ударом складаного ножика, який Луї пережив у дитинстві і який у дорослому віці проявився блискавичним пробудженням найнагальнішої людської потреби — потреби кохання?
А ось і той лист, у якому Луї описує стан своєї душі, приголомшеної видовищем паризької цивілізації. Безперечно, в цій безодні егоїзму його серце почувало себе вельми незатишно, і він завжди страждав. Цілком можливо, він не зустрів там ані друзів, котрі втішили б його, ані ворогів, які урізноманітнюють життя. Змушений постійно замикатися в собі, він, мабуть, шукав духовного притулку в екстазі, ні з ким не ділячись своїми вишуканими радощами і бажаючи жити майже рослинним життям, як відлюдники перших віків християнства, котрі в такий спосіб зрікалися світу, де панував розум. Лист начебто вказує, що Луї плекав саме такий задум, який надихає високі душі в усі епохи, коли відбувається суспільне оновлення. Але це рішення дехто приймає, прагнучи зовсім іншого: зібрати всі сили протягом тривалої мовчанки, щоб потім її порушити, набувши здібності правити світом за допомогою слова або дій. Звісно, Луї пережив чимало гірких хвилин, обертаючись серед людей, тому й ставився до суспільства з такою жахливою іронією, тому й не шукав собі вигоди, тому й вихопився у нього — у нього — бідняка! — такий розпачливий зойк і виникло бажання, яке з'являється в можновладців унаслідок пересичення і своєю могутністю, і всім на світі. Можливо, він замкнувся в самотині, щоб завершити великий твір, неясні обриси якого миготіли в його мозку? Кожен охоче повірить у це, читаючи уривки думок, у яких відбилися боріння його душі в ті дні, коли юність для нього закінчувалася і починав розквітати фатальний хист до творчості, що йому Ламбер завдячував свої зрілі твори. Цей лист має безпосередній зв'язок із пригодою в театрі. Думки, викладені на папері, пояснюють ту подію, душа й тіло були настроєні на один тон. Ця буря сумнівів і категоричних тверджень, хмар і спалахів блискавки, що закінчується палким поривом до небесного сяйва, достатньою мірою освітлює третій період духовного виховання Ламбера, щоб я міг зрозуміти його весь цілком. Коли читаєш ці недбало накидані рядки, які він то уривав, то повертався до них залежно від примхливих випадковостей паризького життя, в уяві постає образ дуба в процесі внутрішнього росту, коли тріскається його гарна зелена кора, коли поступово вона стає нерівною, шкарубкою і з плином часу утворюється величне й могутнє дерево, якщо, звичайно, воно не впаде раніше від грому небесного або людської сокири.
Отже, цим листом як для мислителя, так і для поета закінчуються дивовижне дитинство і юність, якої ніхто не зрозумів. У ньому вимальовуються обриси його духовного зародку; філософи пошкодують його зелене листя, вражене приморозками ще в бруньках, але, безперечно, вони побачать і квіти, що розпустили пелюстки у сферах вищих, аніж найвищі гори на землі.
"Париж. Вересень-листопад 1819 року
Любий дядечку, скоро, мабуть, я покину це місто, де мені дуже важко жити. Я не зустрів тут жодної людини, яка любила б те, що люблю я, робила б те, чим захоплююся я, дивувалася б із того, що дивує мене. Змушений замикатись у собі, я живу одними роздумами і страждаю. Довго і терпляче вивчав я суспільство, поки прийшов до дуже сумних висновків і до глибоких сумнівів. Тут відправна точка для всього — гроші. Гроші потрібні навіть на те, щоб обходитися без них. Та хоча цей метал потрібний і людині, яка хоче спокійно віддаватися роздумам, я не почуваю бажання будувати на ньому своє життя. Щоб скласти статок, треба обрати для себе поле діяльності, тобто за допомогою клієнтури або певних привілеїв, законних чи вміло створених, купити собі право щодня брати в чужому гаманці невеличку суму, яка за рік утворить скромний капітал; а через двадцять років такий капітал почне приносити людині, котра живе чесно, чотири або п'ять тисяч ліврів ренти — і не більше. У такий спосіб адвокат, нотар, крамар — усі трудівники з патентом — років через п'ятнадцять-шістнадцять після того як закінчують навчання, забезпечують собі хліб на старість. Я зрозумів, що я на таке нездатний. Я віддаю перевагу думці над дією, ідеї — над діловою оборудкою, спогляданню — над рухом. Мені бракує зосередженої уваги, необхідної тому, хто прагне досягти успіху. Будь-яка ділова афера, пов'язана з випрошуванням у когось грошей, для мене закінчиться погано, і я швидко розорюся до цурки. Якщо в мене нічого немає, то принаймні я досі нічого нікому не заборгував. Тому, хто поставив собі за мету звершити високі діяння у сфері духу, не потрібне багатство; та хоч для мого насиченого трудами дозвілля й вистачило б двадцяти су на день, я не маю навіть таких засобів. Я хочу віддатися роздумам, а нужда виганяє мене із святилища, де нуртує моя уява. Що станеться зі мною? Злидні мене не лякають. Якби жебраків не садовили до в'язниці, не таврували ганьбою, не зневажали, я залюбки просив би милостиню, щоб спокійно працювати над проблемами, які мене цікавлять. Але це високе смирення, завдяки якому я розкріпачив би свою думку, звільнивши її від тіла, мало чим мені допоможе: однаково гроші потрібні на проведення деяких дослідів. Якби не це, я змирився б із видимою вбогістю мислителя, якому водночас належать і земля, й небо. Щоб бути великим у вбогості, досить ніколи не принижуватися. Людина, яка бореться і страждає, прямуючи до шляхетної мети,— це, звичайно, чудове видовище. Але в кого вистачить снаги боротися? Можна дертися на скелі, та кому охота вічно брьохатися в багні? Тут усе перешкоджає прямолінійному польоту душі, яка рветься в майбутнє. Я не боявся б жити в печері посеред пустелі, але тут я боюся. В пустелі я жив би наодинці з собою, і ніщо не відвертало б моєї уваги; тут же людина стикається з безліччю потреб, які принижують її. Коли ви виходите на вулицю, замріяний, заклопотаний, голос бідняка кличе вас назад у світ голоду й спраги, просячи у вас милостиню. Тут потрібні гроші навіть для того, щоб прогулятися, Безперервно стомлюючись від дрібниць, ваші органи ніколи не відпочивають. Нервове збудження поета тут безперервно руйнується і те, що має бути його славою, стає для нього мукою: уява перетворюється на його лютого ворога. Тут знаходять притулок і увагу покалічений робітник, жебрачка з немовлям, хвора повія, дитина-підкидьок, старий інвалід, пороки, навіть злочини — і водночас світ безжальний до винахідника, до мислителя. Тут від усього чекають негайного результату; тут глузують із дослідів, які спочатку не вдаються, хоча згодом вони можуть привести до великого відкриття; тут не шанують наполегливих і глибоких наукових студій, які вимагають тривалої напруги сил. Держава могла б оплачувати послуги генія, як оплачує вона послуги багнета; але вона боїться, що людина з інтелектом ошукає її, так ніби генієм можна прикинутись, не будучи ним насправді. О дядечку, коли люди зруйнували хатини святих відлюдників, що тулилися біля підніжжя гір під зеленою, мовчазною тінню дерев, хіба не повинні вони були спорудити притулки для стражденних душ, які лише своєю думкою поліпшують добробут народів або готують поступ науки?
20 вересня
Вам відомо, що привела мене сюди жадоба до знань. Я знайшов тут людей по-справжньому освічених, часто гідних захвату; але роз'єднаність наукових пошуків зводить нанівець майже всі їхні зусилля. Ні освітою, ні наукою ніхто не керує. Ви маєте можливість послухати в Музеумі професора, який доведе вам, що його колега з вулиці Сен-Жак верзе несосвітенну нісенітницю. Викладач Медичного факультету паплюжить викладача з Французького колежу. Відразу по своєму приїзді я пішов послухати старого академіка, який доводив п'ятистам молодикам, що Корнель — могутній і гордий геній, що Мольєр незрівнянний, Вольтер дуже розумний, а Боссюе і Паскаль — люди надзвичайно високого інтелекту. Професор філософії стає знаменитим, пояснюючи, що Платон — це Платон. Інший складає історію зі слів, анітрохи не турбуючись про ідеї. Один тлумачить Есхіла, другий переможно доводить, що міські комуни були комунами, а не чимось іншим. Ці нові блискучі теорії, що їх пережовують по кілька годин, і складають ту вищу освіту, завдяки якій людські знання повинні просуватися вперед велетенськими кроками. Якби уряд міг мислити, я запідозрив би його в тому, що він боїться справжньої геніальності, боїться, що пробуджені таланти підкорять суспільство владі інтелекту. Нації тоді пішли б уперед надто далеко і надто швидко, а професорам дісталася б роль йолопів. Як інакше пояснити викладання без методу, без ідеї майбутнього? Інститут міг би стати урядом у світі духовності й розуму, але його недавно зруйнували, поділивши на окремі академії. Отож людські знання розвиваються без керівництва, без системи і спрямовуються невідомо куди. Така недбалість і непевність характерні не лише для науки, а й для політики. У світі природи засоби прості, а результат чудовий; у науці ж засоби могутні, а результат нікчемний. Ця сила, яка в природі рухається розміреною ходою і додає результат до результату, ця формула А+А, яка лежить у основі процесу творення, руйнівна для суспільства. Сучасна політика протиставляє людські сили одні одним, щоб нейтралізувати їх, замість об'єднувати і спрямовувати до певної мети. Якщо говорити тільки про Європу, то від Цезаря до Костянтина, від маленького Костянтина до великого Аттіли, від гуннів до Карла Великого, від Карла Великого до Лева X, від Лева X до Філіппа II, від Філіппа II до Людовіка XIV, від Венеції до Англії, від Англії до Наполеона, від Наполеона до Англії я не бачу постійності в політиці, її безперервне нуртування не спричинило ніякого поступу.
