Луї Ламбер - Бальзак Оноре де
Чи цікаво було б викладати тут думки, які нині стали майже загальноприйнятими, але тоді, та ще в устах дитини, могли видатися незвичайними? Луї в усьому був на висоті. Щоб у двох словах розкрити його талант, досить сказати, що він написав би "Задіга" не менш дотепно, ніж Вольтер; він подав би діалог між Суллою і Евкратом40 так само сильно, як і Монтеск'є. Шляхетність поглядів спонукала Ламбера передусім прагнути, щоб його твір був корисний людям, а витончений розум вимагав новизни і не лише від форми, а й від змісту. До всього, що не улягало цим вимогам, він ставився з глибокою зневагою. В моїй пам'яті збереглося одне з його найгеніальніших літературних означень, яке дає уявлення про суть усіх інших і водночас показує глибину і ясність його аналізу: "Апокаліпсис — це записаний екстаз". Він розглядав Біблію як уривок із традиційної історії допотопних народів, до якої мало стосунок і сучасне людство. Він вважав, що джерелом міфології стародавніх греків були і єврейська Біблія, і священні книги Індії, але цей залюблений у красу народ переказав усе на свій лад.
— Неможливо,— казав він,— сумніватися в тому, що священні книги народів Азії мають пріоритет над нашим Святим Письмом. Для кожного, хто повірить у цю історичну істину, межі світу розступляться неймовірно. Хіба не на азіатському плоскогір'ї знайшла собі притулок жменька людей, котрі зуміли пережити катастрофу, що спостигла нашу земну кулю, якщо, звичайно, люди існували до того землетрусу або удару? Відповідь на це дуже важливе запитання записана у глибинах морів. Отож антропогонія Біблії — це генеалогія тільки одного рою, який вилетів з людського вулика, що завис на гірських кручах Тібету, між вершинами Гімалаїв і Кавказу. Первісні уявлення орди, яку той, хто дав їй закон, назвав божим народом (мабуть, із метою зміцнити її єдність і щоб цей народ краще зберіг його настанови, адже Мойсейові книги не тільки дають закон, а й визначають систему управління, державного й релігійного) позначені печаттю жаху: могутня думка пророка пояснила двигтіння земної кулі помстою божества. А що цей народ не пережив жодної з радостей, яку дає життя на землі предків, то лихі пригоди кочівництва підказали йому поезію лише похмуру, величну й криваву. В протилежність цьому індуси, спостерігаючи, як швидко поліпшувалися умови життя на землі, завжди осяяній благодійним промінням сонця, склали собі веселі уявлення про блаженство кохання, про культ вогню, створили незліченні образи відтворення життя. Цих чудесних образів немає у священних книгах іудеїв. Необхідність зберігати себе перед лицем небезпек, що постійно чигали на них у тих країнах, через які їм доводилося проходити на своєму шляху до землі обітованої, породили у євреїв почуття власної винятковості й ненависті до інших націй. Священні книги трьох народів — греків, іудеїв та індусів — це архіви світу, який пішов у небуття. Ось у чому таємниця грандіозної величі їхніх мов та міфів. Велична історія ховається під іменами людей та місцевостей, під легендами, що приваблюють нас невтримно, хоч ми й не знаємо чому. Можливо, вони доносять до нас повітря стародавньої батьківщини нинішнього людства.
На думку Ламбера, в цих трьох літературах зосередилося все мислення людей. Відтоді, вважав він, не з'явилося жодної книги, змісту якої, бодай у зародку, не можна було б у них знайти. Звідси видно, як глибоко дослідив він Біблію вже після першого її прочитання, і куди це його привело. Він завжди ніби ширяв над суспільством, яке знав тільки з книжок, і судив його холодно й неупереджено.
— Закони,— казав він,— ніколи не перешкоджають задумам можновладців та багатіїв і завжди карають людей слабких, які, навпаки, потребують захисту.
Отже, доброта Луї не дозволяла йому співчувати політичним ідеям; але його система приводила до пасивної покори, приклад якої подав Ісус Христос.
В останні дні мого перебування у Вандомі Луї вже не мріяв про славу. В якомусь абстрактному розумінні він уже натішився нею; подібно до стародавніх жерців, котрі роздивлялися майбутнє в серцях відданих на офіру людей, він розітнув цю химеру й нічого не знайшов у її нутрощах. Відтоді Луї почав ставитися зневажливо до особистих почуттів. "Слава — це обожнений егоїзм",— казав мені він.
Перш ніж закінчити оповідь про це незвичайне дитинство, я, мабуть, повинен востаннє окинути його швидким поглядом.
Незадовго до нашої розлуки Ламбер сказав мені:
— Існують загальні закони нашого організму, формулювання яких, можливо, принесе мені славу, але життя окремої людини — це рух, який унаслідок невідомих нам впливів особливим чином розподіляється в кожному індивіді, зумовлюючи діяльність мозку, серця, нервів. Ці три начала, названі словами нашої повсякденної мови, поєднуючись у різних пропорціях із субстанцією, яку вони всотують у тому середовищі, де живуть, сприяють утворенню незліченних різновидів людської породи.
Він замовк, ляснув себе по лобі, а тоді сказав:
— Дивна річ! У всіх великих людей, чиї портрети привернули мою увагу, коротка шия. Можливо, природа хоче, щоб серце в них було ближче до мозку?
Потім він провадив:
— Звідси й розмаїття дій, що складають суспільне життя. Людина, яка живе нервами, випромінює активність або силу. Людина, в чиєму організмі панує мозок,— геній. Людина серця — віру. Але,— додавав він засмучено,— вірі приступні лише тумани святилищ, і тільки янгол досягає світла.
Сам він, згідно з його власною теорією, підкорявся тільки серцю й мозкові.
В моєму уявленні життя його інтелекту поділяється на три фази.
Змалку він був приречений на завчасну активність, спричинену, безперечно, якоюсь хворобою або надмірним розвитком певних органів. Уже в дитинстві його сили проявлялися у грі внутрішніх почуттів і в надмірному утворенні нервових флюїдів. Як людина інтелекту він відчував постійну потребу самовдосконалюватися — його мозок прагнув засвоювати всі нові ідеї. Звідси — любов до читання. А міркування над прочитаним дозволили йому звести усе суще до найпростішого виразу, всотати його в себе, щоб потім піддати науковому дослідженню. Благодійні наслідки цього чудового періоду, який у житті інших людей настає лише після тривалого навчання, Ламбер спізнав у пору свого тілесного дитинства; то було дитинство щасливе, розцвічене успіхами дослідника й радощами поета. Межа, до якої тільки прагнуть більшість інтелектів, для нього стала відправним рубежем, звідки одного дня він мав вирушити в пошуках нових духовних світів. Так, сам того не усвідомлюючи, він створив собі життя, сповнене вимогливості й жадібно-ненаситне. Щоб тільки жити на світі, хіба не мусив він безперервно наповнювати безодню, яка розкрилася в ньому? Хіба не міг він, подібно до деяких світських шанолюбів, загинути через брак поживи для своїх надмірних ошуканих прагнень? Чи не влаштував він у себе в душі оргію, яка мала призвести там до пожежі — так раптово згорають тіла, насичені алкоголем? Ця перша фаза інтелектуального розвитку Луї була мені невідома; тільки тепер я зміг її собі уявити, пояснивши в такий спосіб її дивовижні наслідки. Ламберові було тоді тринадцять років.
Мені пощастило, і я дістав змогу бути біля нього на початку другої фази його духовного розвою. Ламбер — і, можливо, це його врятувало — мусив пережити всі нещастя життя в колежі, й на це він потратив надмірне багатство своїх думок. Після того як він очистив свої відчуття від усього зайвого, перевів слова в їхню ідеальну субстанцію, від субстанції дійшов до принципів, після того як зумів від усього абстрагуватися, він, щоб жити, став мріяти про нові творчі зусилля розуму. Пригнічений тяжким існуванням у колежі і кризами свого фізичного життя, він заглибився в роздуми, осягнув почуття, відгорнув завісу нових наук, поринув у море ідей. Зупинений на бігу і надто слабкий для того, щоб роздивлятися вищі сфери, він присвятив себе самоспогляданню. В ті часи він показав мені боріння думки, яка намагалася проникнути сама в себе і прагнула розкрити таємниці природи, провадячи спостереження подібно до лікаря, що стежить за розвитком власної хвороби. Перебуваючи в цьому стані сили і слабкості, дитячої привабливості й надприродної могутності, Луї Ламбер на своєму прикладі подав мені найпоетичніший і найправдивіший образ створіння, яке ми називаємо янголом. Правда, цей образ подала мені також одна жінка, чиє ім'я, риси і життя я хотів би приховати від світу, щоб залишитися єдиним охоронцем таємниці її існування і поховати цю таємницю в глибині свого серця.
Третю фазу мені не судилося спостерігати. Коли вона почалася, я вже розлучився з Луї, який вийшов з колежу тільки близько середини 1815 року. Йому було тоді вісімнадцять. Десь за півроку до закінчення колежу Луї втратив батька й матір. Не маючи з рідні більше нікого, з ким міг би зблизитися душею, як і раніше щирою, але після нашої розлуки завжди пригніченою, він знайшов притулок у дядька, призначеного йому в опікуни; на той час старого вигнали з парафії за те, що колись він присягнув на вірність Республіці. Отож Луї оселився в Блуа і жив там деякий час. Та незабаром його опанувало бажання завершити освіту, яку, звичайно, він вважав незакінченою, і він вирушив до Парижа, щоб там побачитися з пані де Сталь і одержати знання з найавторитетніших джерел. Старий священик почував велику слабість до свого племінника і дозволив йому оселитися в Парижі, де за три роки Луї і проїв свій спадок, що складав кілька тисяч франків, хоча і жив там у жахливих злиднях. До Блуа він повернувся десь на початку 1820 року, вигнаний з Парижа стражданнями, на які приречені там бідняки. Весь час, поки Луї там жив, він, напевне, був під владою таємних гроз, жахливих ураганів думки, які шаленіють у душах людей, схильних до мистецтва — так принаймні можна судити з єдиного факту, що залишився в пам'яті його дядька, і з єдиного листа з тих, які написав йому Луї у ту пору; цього листа дядько зберіг, мабуть, тому, що він був останній і з усіх найдовший.
Спочатку опишемо згаданий факт. Одного разу Луї був у Французькому театрі й сидів у другій галереї біля одного з тих стовпів, між якими розміщені треті ложі. Підвівшись під час першого антракту, він побачив жінку, яка щойно увійшла в сусідню ложу.
