Луї Ламбер - Бальзак Оноре де
Месмерове відкриття, таке важливе і досі так мало оцінене, цілком укладається в розвиток одного з положень Луї, хоча мій друг не був знайомий з трудами — дуже лаконічно, до речі, викладеними — знаменитого швейцарського лікаря. Прості й логічні висновки із своїх принципів навели Ламбера на думку, що внутрішнє "я" людини може концентрувати волю, а потім рвучко виплескувати її назовні і навіть передавати матеріальним предметам. Таким чином людина має змогу подіяти на когось іншого всією своєю силою і пронизати його чужою для нього сутністю, якщо він не захиститься від нападу. Доведення цієї теореми "людинознавства" стають усе численніші, але прямих свідчень на користь її істинності немає. Потрібні були або катастрофічна поразка Марія34 і звернення до Кімвра35, який мав убити його, або врочистий наказ однієї матері флорентійському левові, щоб деякі блискавичні удари думки ввійшли до історії. Для Ламбера воля, думка були живими силами; і говорив він про них так, що ви починали поділяти його переконання. Для нього ці дві сили були в якомусь розумінні й видимі, й відчутні. Думку він сприймав як повільну або швидку, важку або легку, ясну або темну; він наділяв її всіма якостями рухливих істот, змушував її борсатися, відпочивати, пробуджуватися, виростати, старіти, стискатися, відмирати, воскресати; він вивчав її життя, позначаючи її вияви рідкісними словами нашої мови; він уловлював її раптовість, силу, та інші якості за допомогою особливої інтуїції, яка допомагала йому розпізнати усі властивості цієї субстанції.
— Часто посеред тиші і спокою,— казав він мені,— коли наші внутрішні здібності засинають, коли ми віддаємося блаженству відпочинку, коли усе в нас ніби занурюється в темряву, і ми спрямовуємо всю увагу на споглядання зовнішнього світу, несподівано вихоплюється яка-небудь ідея і зі швидкістю блискавки мчить крізь неозорий простір, уявлення про який дає нам внутрішній зір. Ця блискуча ідея, спалахнувши, мов перебіжний вогник, зникає без сліду, її існування швидкоплинне, як життя тих дітей, котрі приносять батькам і глибоку радість, і глибоке горе; вона схожа на мертвонароджену квітку на рівнинах мислі. Іноді, замість рвучко вилетіти з нас і вмерти неоформленою, ідея починає проростати в бездонних глибинах тих органів, які її спородили; вона виходить із нас повільно і в муках, розвивається, стає плідною, виростає в зовнішньому світі, прикрашена всіма принадами юності та ознаками довговічності; вона витримує найцікавіші погляди, приваблює їх і ніколи не втомлює; вона вимагає, щоб її обмірковували, і викликає захват, як усякий ретельно оброблений витвір. Іноді ідеї народжуються роями, одна веде за собою іншу, вони утворюють ланцюг, потім розпадаються, вони тривожать нас, метушаться, наче опановані безумом. То вони утворюються бліді, розпливчасті й швидко гинуть, бо їм бракує сили, бракує поживи, не вистачає життєвої субстанції. А то в якісь певні дні вони скочуються в провалля, щоб освітити бездонні глибини; вони жахають нас і гнітять нашу душу. Ідеї утворюють усередині нас завершену систему, схожу на одне з царств природи, скажімо, на флору, точний опис якої коли-небудь складе геній, що його, вельми ймовірно, оголосять безумцем. Атож, усі факти — і внутрішні, і зовнішні — свідчать про існування цих чудесних створінь, які я порівнюю з квітами, завдяки сам не знаю яким одкровенням щодо їхньої природи. Процес утворення ідей у людині — по суті, те саме, що й утворення пахощів та кольорів у рослині. Можливо, пахощі — теж ідеї! Коли ми погодимося, що лінія, де кінчається плоть і починається ніготь, ховає в собі незбагненну таємницю безперервного перетворення наших флюїдів у рогівку, то чи слід дивуватися іншим чудесним перемінам людської субстанції? А хіба у світі духовному не буває явищ руху і тяжіння, схожих на подібні явища у світі фізичному? Розгляньмо, наприклад, чекання, яке гостро переживає кожна людина,— чому воно здається таким гнітючим? Тільки завдяки закону, згідно з яким вага тіла збільшується залежно від швидкості. Хіба гнітючість почуття, спричиненого чеканням, не зростає внаслідок безперервного додавання смутку, пережитого раніше, до смутку нинішнього? Нарешті, хіба не електричній субстанції слід приписати магічну властивість, завдяки якій воля владно зосереджується в погляді, щоб за велінням генія знести усі перешкоди, гримить у голосі або, незважаючи на лицемірство, просочується крізь людську оболонку? Потік цього володаря флюїдів, який під високим тиском думки або почуття котиться хвилями або вичерпується, перетворюється на тонку струминку, а потім знову збирається, щоб розрядитися стрілами блискавиць, і є тим таємничим знаряддям, якому ми завдячуємо згубний або добродійний вплив мистецтва і пристрастей; а ще інтонації голосу — грубі, лагідні, грізні, хтиві, різкі, знадливі, інтонації, які вібрують у серці, нутрощах або в мозку, залежно від нашої хоті; а ще чари дотику — джерело розумової снаги, яка керує творчими руками стількох художників, котрим після безлічі накиданих із палким хвилюванням начерків щастить відтворити на полотні природу; а ще нескінченне розмаїття поглядів, від безвиразного й байдужого до палахкотючого і грізного. В цій системі бог не обмежується в правах. Матеріальна думка розкрила мені в ньому нову велич!
Вислухавши ці міркування Луї Ламбера, прийнявши в душу як осяяння його погляд, було важко не піддатися на його переконання, не захопитися красою його аргументів. Таким чином, думка з'явилася переді мною як чисто фізична сила в супроводі своїх незліченних породжень. Вона лишалася людською, але прибрала зовсім нової форми. Цього короткого огляду законів, з яких Ламбер виводив формулу нашого мислення, досить, щоб уявити, з якою дивовижною активністю його душа поглинала себе саму. Докази на користь своєї теорії Луї полюбляв знаходити в історії великих людей, чиє життя, переказане біографами, дає чимало цікавих подробиць про особливості їхнього мислення. Пам'ять Луї підказала йому факти, які згодилися для обгрунтування його поглядів, і він розмістив їх у тих розділах трактату, де вони могли служити прикладами,— і завдяки цьому, його висновки набували характеру майже математичної достовірності. Справді неоціненний матеріал дали Ламберові твори Кардано36, людини, обдарованої дивовижною могутністю прозріння. Він не забув ні Аполлонія Тіанського37, який провістив смерть тирана й описав його муки в Римі, хоча сам у ті хвилини перебував у Азії; ні Плотіна38, який відчув, що Порфирій39 збирається накласти на себе руки і прибіг до нього, щоб відмовити його; ні події, яка сталася вже у XVIII сторіччі за панування найагресивнішої за всю історію людства невіри і яка приголомшила людей, звичних перетворювати сумнів на зброю проти самого Бога, але видалася цілком буденною для більшості віруючих: Альфонс-Марія де Лігуорі, єпископ Святої Агати, дав останнє напучення папі Климентові XIV, який бачив його, чув, відповідав йому; і в той самий час, на дуже великій відстані від Рима єпископа бачили у нього вдома — він сидів, поринувши в екстаз у кріслі, де мав звичай сидіти, коли повертався з церкви. Прийшовши до тями, єпископ побачив, що всі слуги стоять круг нього навколішки, вважаючи його мертвим. "Друзі мої,— сказав він їм,— святий отець щойно впокоївся". Через два дні прибув кур'єр і підтвердив цю новину. Папа помер саме в ту мить, коли єпископ опритомнів. Ламбер не пропустив повз увагу й пригоди, ще ближчої до нас у часі, яка сталася в минулому сторіччі з молодою англійкою: палко закохана в одного моряка, вона виїхала до нього з Лондона і знайшла його самого, без провідника, в північноамериканській пустелі, де вона опинилася саме вчасно, щоб урятувати йому життя. Луї посилався на античні містерії, на діяння святих мучеників, де можна знайти найуславленіші приклади могутніх виявів людської волі, на демонологію середніх віків, на кримінальні процеси, на медичні дослідження, з дивовижною проникливістю знаходячи повсюди правдиві випадки, вірогідні явища. Ця багата колекція науково обгрунтованих фактів, вибраних із безлічі книжок і гідних усілякої довіри, пішла, безперечно, на виготовлення паперових кульків; ось так судилося загинути науковому трактату мого друга, щонайменше дуже цікавому й породженому просто-таки дивовижною людською пам'яттю. Серед доказів, що збагачували Ламберову працю, була й історія, яка сталася в його родині й про яку він мені розповів, перш ніж почав писати трактат. Цей факт, що стосувався потойбічного буття внутрішнього "я" людини — якщо мені дозволено утворити новий термін для означення ще не названого явища — вразив мене так сильно, що я запам'ятав його з усіма подробицями. Батько й мати Ламбера мали позиватися в суді і якби вони програли процес, це плямою лягло б на їхню честь — єдине добро, яким вони володіли у світі. Отож вони страшенно хвилювалися, коли заходила мова про те, чи доведеться їм поступитися перед несправедливими вимогами позивача, чи вдасться захиститися від його домагань. Однієї осінньої ночі вони влаштували нараду, яка відбувалася біля печі, що топилася торфом, у кімнаті чинбаря та його дружини. На нараду запросили двох-трьох родичів і прадіда Луї по материнській лінії; то був старий селянин, уже геть спорохнілий, але з шляхетним і величним виразом обличчя, світлими очима та рідкими пасмами сивого волосся, яке ще збереглося на пожовклому від старості черепі. Подібно до обі в негрів або сагамори у дикунів, він був ніби оракулом, з яким радилися в надзвичайно важливих випадках. Онуки обробляли його землю, вони годували свого діда й доглядали. Він провіщав їм дощ і сонячну погоду і вказував час, коли вони мали косити або звозити снопи та сіно до стодоли. Барометрична точність його застережень здобула йому бучну славу і ще підсилила довіру та пошану, з якою всі ставилися до нього. Цілими днями старий просиджував нерухомо на своєму стільці. Цей стан екстазу став для нього звичним після смерті дружини, до якої він плекав щиру й незмінну прихильність. Суперечка відбувалася при ньому, але він, здавалося, не слухав.
— Діти мої,— сказав він, коли його попросили висловити свою думку,— це справа надто серйозна, щоб я міг з'ясувати її сам-один.
