Луї Ламбер - Бальзак Оноре де

Прощай, я йду від тебе, щоб належати тобі ще більше. Душе моя кохана, я чекаю одного слова, яке поверне мир моєму серцю. Я хочу знати, чи справді засмутив я свою Поліну, чи то якась швидкоплинна хмарка на твоєму обличчі обманула мене. Після стількох щасливих годин я не хотів би докоряти собі, що прийшов до тебе без усмішки, яка сяяла б коханням, без ласкавого слова. Засмутити кохану жінку — це для мене злочин, Поліно. Скажи правду, не треба великодушної брехні, але якщо ти даруєш мені прощення, то й не будь надто жорстокою.

Уривок

Чи можна вважати щастям таку всеосяжну любов? Звичайно, бо навіть роки страждань не рівноцінна плата за одну годину нашого кохання. Учора крізь мою душу промайнула швидкоплинною тінню твоя ледь помітна зажура. Стало тобі просто сумно чи ти страждала? Твій смуток передався мені. Звідки ця печаль? Напиши мені скоріше. Чому я сам про все не здогадався? Значить, ми ще не цілком поєдналися в думках. Я повинен однаково відчувати твій біль і твою журбу і за два, й за тисячу льє від тебе. Я не повірю у своє кохання, поки моє життя не зіллється з твоїм нерозривно, щоб у нас було одне життя, одне серце, одні думки. Я повинен бути там, де перебуваєш ти, бачити те, що ти бачиш, відчувати те, що ти відчуваєш, і всюди ходити за тобою в думках. Хіба не я перший дізнався, що твій екіпаж перекинувся, що тобі було боляче? Бо того дня я подумки був з тобою, я бачив тебе весь час. Коли дядько спитав мене, чому я раптом зблід, я сказав йому: "Панна де Вільнуа щойно впала!" Чому ж учора не зміг я заглянути в твою душу? Може, ти хотіла приховати від мене причину свого смутку? Правда, я здогадався, що ти намагалася схилити на мою користь, хоч і невдало, грізного Соломона, один вигляд якого заморожує мою кров. Ця людина не з нашого неба. Чому ти прагнеш, щоб наше щастя, не схоже на жодне інше, підкорялося законам суспільства? Але я надто люблю твою сором'язливість у всіх її нескінченних проявах, твою віру, твої забобони і ладен скорятися найменшим твоїм забаганкам. Усе, що ти робиш, має бути прекрасним; нема нічого чистішого, ніж твоя думка, як нема нічого гарнішого, ніж твоє обличчя, в якому віддзеркалюється божественна душа. Я чекатиму від тебе листа, перш ніж помчу назустріч солодкій миті, яку ти мені подаруєш. О, коли б ти знала, як я тремчу, коли дивлюся на вежі твого замку, обрамлені світлом місяця — нашого друга, нашого єдиного повірника!

IV

Прощай слава, прощай майбутнє, прощай омріяне життя! Віднині, моя кохана, уся моя слава в тому, щоб належати тобі, бути тебе достойним; моє майбутнє — лише в надії бачити тебе; а моє життя хіба не в тому, щоб бути біля твоїх ніг, засинати під твоїм поглядом, дихати на повні груди в небесах, які ти для мене створила? Усі мої сили, усі мої думки повинні належати тобі, тобі, яка сказала мені п'янкі слова: "Я хочу розділити твої муки!" Віддавати час науці, ідеї — світу, вірші — поезії хіба не означало б викрадати радощі в кохання, хвилини — в щастя, почуття — в твоєї божественної душі. Ні, ні, дорогоцінне моє життя, я хочу все зберегти для тебе, подарувати тобі всі квіти душі своєї. Чи серед земних скарбів і скарбів людського розуму існує що-небудь достатньо прекрасне, достатньо чудесне, щоб винагородити таке щедре, таке чисте серце, як твоє, а я ж іноді наважуюся поєднувати з ним своє серце! Атож, іноді я маю зухвалість вірити, що вмію кохати так само сильно, як ти. Але це неправда, ти ж бо жінка-янгол. У твоїх почуттях завжди буде більше чару, ніж у моїх, більше гармонії у твоєму голосі, більше делікатності в усмішці, більше чистоти в погляді. О, дозволь мені вірити, що ти створіння з вищої сфери, аніж та, в якій живу я; ти можеш пишатися тим, що спустилася з неї, а я тим, що тебе заслужив; я сподіваюся, ти не будеш розчарована, прийшовши до мене, бідного й нещасливого. І якщо серце, віддане жінці,— найкращий для неї притулок, ти завжди будеш володаркою мого серця. Жодна думка, жодна дія ніколи його не затьмарять, і воно залишиться дорогоцінним святилищем, поки ти погодишся царювати в ньому; а хіба ти не залишишся в ньому навіки? Хіба не дала ти мені чудової обіцянки: "І нині, і завжди!"? Et nunc et semper!* Я закарбував під твоїм портретом ці ритуальні слова, гідні тебе, як вони гідні самого Бога. "І нині, і завжди" триватиме моє кохання до тебе. Ні, ні, я ніколи не вичерпаю того, що величезне, нескінченне, неосяжне; а таке моє почуття до тебе, я збагнув його безмір, як осягаємо ми простір, вимірявши якусь із його частин. Саме так переживав я невимовні радощі, години солодких роздумів, пригадуючи один твій жест, один відтінок твоєї фрази. Отже, згодом виникнуть спогади, які розчавлять мене своєю вагою, коли навіть невиразна згадка про одну годину ніжної приязні змушує мене плакати від щастя, пестить мою душу, проникає в неї і стає невичерпним джерелом блаженства. Кохати — це жити життям янголів. Мені здається, я ніколи не вичерпаю втіху, яку переживаю, дивлячись на тебе. Ця втіха найскромніша з усіх,— хоч і для неї ніколи не вистачає часу,— вона допомогла мені зрозуміти, що таке одвічне споглядання Бога, якому віддаються серафими та вищі духи; в цьому немає нічого дивного, якщо з його субстанції променіє світло, не менш багате почуттями, ніж сяйво твоїх очей, твого величного чола, твого прекрасного обличчя — небесного образу твоєї душі; а душа — це наше друге "я", чия чиста безсмертна форма надає безсмертя і нашому коханню. Я хотів би, щоб існувала інша мова, а не та, якою я користуюся, щоб описати тобі втіхи свого кохання— а вони постійно розквітають у мене в серці. А проте існує вже одна така мова, яку ми створили, адже наші погляди — це живі слова, і хіба не слід нам бачити одне одного, щоб чути очима запитання й відповіді наших сердець, такі виразні і такі проникливі, що ти сказала мені одного вечора: "Мовчіть!", хоча я не промовив жодного слова? Ти пам'ятаєш про це, радість моя? Та хіба не змушений я користатися словами людської мови, надто слабкими, щоб виразити божественні почуття, коли я блукаю далеко від тебе, в сутінках розлуки? Слова принаймні допомагають виявити сліди, які ці почуття залишили в моїй душі — так слово "Бог" недосконало відтворює наше уявлення про таємниче начало начал. Та незважаючи на глибину і неосяжні можливості людської мови, я ніколи не знаходив у ній виразів, які могли б передати блаженство обіймів, які єднають нас, зливаючи моє життя з твоїм, коли я про тебе думаю. І якими словами закінчити листа, якщо я однаково не розлучаюся з тобою, хоч і перестаю писати? Прощання — хіба це не смерть? А хіба смерть — прощання? Хіба моя душа не зіллється з твоєю іще повніше? Хіба моя думка не вічна? Раніше я вже пропонував тобі навколішках своє серце і своє життя; чи ж я знайду у себе в душі квіти почуття, яких я тобі досі не дарував? Чи це не те саме, що послати тобі часточку скарбів, якими ти володієш цілком? Хіба не в тобі моє майбутнє? Як шкодую я за минулим! Я хотів би віддати тобі й ті роки, над якими ми вже не маємо влади, щоб ти царювала і над ними, як царюєш нині над моїм життям. Та який сенс мало моє існування до того, як я узнав тебе? Я міг би назвати його небуттям, якби не пережив за той час стільки нещасть і горя.

* І нині, і завжди (латин.).

Уривок

Мій коханий ангеле, який чарівний вечір ми провели учора! Скільки скарбів у твоєму дорогому для мене серці! Отже, твоє кохання так само невичерпне, як і моє? Кожне слово несло мені нові радощі, а кожен погляд робив їх ще глибшими. Спокійний вираз твого обличчя відкривав безмежний обрій для наших думок. Атож, усе було нескінченним, як небо, і ніжним, як його голубінь. Витончені риси твого любого обличчя відбивалися не знаю вже якими чарами у твоїх лагідних рухах, у кожному твоєму жесті. Я добре знав, що ти вся — чарівність, що ти вся — любов, але я не уявляв собі, наскільки розмаїті твої чари. Все поєдналося, щоб розбудити в мені палке жадання, щоб спонукати мене просити першої ласки, в якій жінка завжди відмовляє, безперечно, лише для того, щоб примусити коханого викрасти її в неї. Але ти, дорогоцінна душе мого життя, ти ніколи не знатимеш, скільки ти можеш дати моєму коханню, але даватимеш, можливо, не усвідомлюючи цього сама. Ти правдива, і тому скоряйся тільки своєму серцю. Як твій ніжний голос зливається з лагідною гармонією прозорого повітря і безхмарного неба! Ні пташиного щебету, ні подмуху вітерцю — пустеля і ми! Нерухоме листя навіть не тріпотіло, залите чудовими барвами надвечірнього сонця, в яких поєднувалися світло й тіні. Ти відчула цю небесну поезію — ти, в якій поєдналося стільки почуттів! — і так часто звертала погляд у небо, аби не відповідати мені! Ти, горда і сміхотлива, скромна і деспотична, ти, яка цілком віддаєшся душею і думкою, але уникаєш найцнотливішої ласки! Дорогоцінне кокетство серця! Вони ще бринять у моїх вухах, ще перекочуються там і грають, ці невимовно ніжні, схожі на дитячий лепет слова, які не були ні обіцянками, ні зізнаннями, але залишали коханню осяйні надії, не затьмарені ні страхом, ні тривогами. Який цнотливий спогад на все життя! Як пишно розцвіли квіти, народжені в глибині душі! Вони можуть зав'янути від будь-якої дрібнички, але нині все допомагає їм буяти і розквітати! Так буде завжди, правда ж, моя кохана? Згадавши вранці живі й свіжі почуття, що в ту мить звучали приглушено, я відчув у душі блаженство, яке дало мені зрозуміти, що справжнє кохання — це океан вічних і завжди нових почуттів, у який занурюєшся з дедалі більшою насолодою. Кожен день, кожне слово, кожна ласка, кожен погляд повинні віддати данину колишнім радощам. Атож, серця достатньо благородні, щоб нічого не забувати, повинні з кожним ударом жити всіма минулими втіхами, як і тими, що їх обіцяє майбутнє. Ось про що я колись мріяв, і сьогодні це вже не тільки мрія. Хіба не зустрів я на землі ангела, який дав мені спізнати всі радощі, щоб, можливо, винагородити мене за те, що я витерпів стільки страждань? Ангеле небесний, я вітаю тебе поцілунком.

Я посилаю тобі цей гімн, що вихопився з мого серця, я повинен був проспівати його тобі. Але він надто недосконало висловить мою вдячність і вранішні молитви, що їх моє серце кожного ранку посилає тій, яка переказала мені все євангеліє серця одним божественним словом: "Сподівайся!"

V

О невже, серце моє кохане, невже немає більше перешкод?! І ми вільно належатимемо одне одному щодня, щогодини, щомиті, завжди? І ми зможемо втішатися щастям у всі дні нашого життя, як тепер утішаємося лише крадькома і в рідкі хвилини! Невже справді? Невже наші почуття, такі чисті, такі глибокі, наберуть чарівливої форми незліченних ласк, про які я мріяв? Твоя маленька ніжка роззується для мене, і ти вся будеш моєю! Це щастя убиває мене, пригнічує.