Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

З появою Цинамона, звичною і водночас трохи театральною, для мене починався новий день. Я звик до такого твердого щоденного розпорядку, як люди — до сили тяжіння та атмосферного тиску. У такій його пунктуальній регулярності було щось більше за механічну передбачуваність, щось заспокійливе й підбадьорливе. Тому ранок без Цинамона скидався на майстерно— намальований посередній пейзаж без осердя, що притягувало б увагу глядача.

Я махнув рукою, відступив од вікна і замість сніданку очистив і з'їв яблуко. Потім заглянув у кімнату Цинамона, сподіваючись побачити на комп'ютері які-небудь повідомлення. Однак екран нічого не показував. Хоч-не-хоч довелося робити так, як завжди робив Цинамон, — під барокову музику прибирати на кухні, пилососити підлогу, протирати вікна. Щоб згаяти час, я навмисне все робив повільно і ретельно. Я навіть почистив лопаті кухонної витяжки. Та все одно час повз, немов слимак.

До одинадцятої я зробив усе, що міг придумати, а тому вирішив прилягти на дивані в "примірювальній" і віддатися млявому плинові часу. "Напевне, Цинамон з якоїсь причини запізнюється, — міркував я. — Може, по дорозі автомашина поламалася? Або потрапив у неймовірний затор? Та ні, це неможливо. Можу побитися об заклад. Автомобіль у Цинамона не ламається, а сам він наперед вираховує, наскільки може затриматися через затори на вулиці. Навіть якби сталося щось непередбачуване, він обов'язково подзвонив би. Адже має в автомобілі телефон. Та ні, він не приїхав, бо так вирішив".

Незадовго до першої я подзвонив в офіс Мускат на Акасака, але ніхто не озвався. Спробував ще раз, ще… марно. Зателефонував у контору Усікави й почув записаний на плівку голос, який повідомив, що номер відключено. Дивно. А ще два дні тому я розмовляв з Усікавою за цим номером. Махнувши рукою, я повернувся на диван у "примірювальній". За один-два дні всі люди, ніби змовившись, вирішили порвати зі мною зв'язок.

Я знову підійшов до вікна й крізь щілину між завісами глянув надвір. Туди прилетіли дві жваві зимові пташки, сіли на гілку і закрутили головами, оглядаючись. Потім зненацька, ніби розчарувавшись у побаченому, спурхнули й кудись полетіли. Після того все завмерло. Здавалось, ніби дім щойно спорожнів.

Після того впродовж п'яти днів я ні разу не побував у "садибі". Чомусь відпала охота спускатися в колодязь. Як казав Нобору Ватая, невдовзі я залишуся без нього. Якщо клієнтів не стане, за наявні гроші я зможу втримувати "садибу" щонайбільше два місяці. А тому поки колодязь у моїх руках, я мав би якомога частіше користуватися колодязем. Мені перехопило подих. Так несподівано все в домі стало чужим і неприродним.

Я безцільно блукав по місту, але в "садибу" не заходив. Перед полуднем вирушав до Сіндзюку, сідав на свою лавку на площі перед західним виходом станції і бездумно гаяв час. Однак Мускат не з'являлася. Я подався до її офісу на Акасака. Натиснув кнопку поряд з ліфтом і пильно вдивлявся в окуляр відеокамери, але відповіді так і не дочекався. Довелось махнути рукою. Напевне, Мускат і Цинамон вирішили порвати зі мною. Видно, ця дивна мати й такий же синок покинули корабель, що почав тонути, і перебралися кудись у безпечніше місце. Через це мене охопив несподіваний смуток. Наче мене зрадила власна родина.

Пополудні п'ятого дня я навідався у кав'ярню готелю "Пасифік" перед станцією Сінаґава, де минулого літа зустрічався з Мальтою Кано й Нобору Ватая. Про ту зустріч я не згадував з приємністю, та й кав'ярня мені не подобалася. І все ж без жодної причини й мети, майже підсвідомо я сів у Сіндзюку на електричку й по лінії Яманоте доїхав до станції Сінаґава. Перейшовши віадуком у готель, я сів у кав'ярні за столик біля вікна. Замовив пляшку пива і запізнілий ленч. Перекусивши, я неуважно поглядав на людей, що снували віадуком, як на беззмістовний довгий ряд цифр.

Повертаючись із туалету, я помітив у глибині переповненого залу червоний капелюшок. Вініловий і такого ж кольору, як у Мальти Кано. Ніби притягнений магнітом, я рушив до того столика, але вже зблизька переконався, що помилився. Жінка виявилася іноземкою, молодшою і огряднішою від Мальти. Та й капелюшок був не вініловим, а шкіряним. Я розплатився за ленч і вийшов з кав'ярні.

Запхнувши руки в кишені короткого пальта, якийсь час я йшов вулицею. На голові в мене була вовняна шапка під колір пальта, на носі темні сонячні окуляри — щоб приховати родимку. У місті панувало пожвавлення, характерне для грудня, у торговельному центрі перед станцією юрмилися тепло одягнені покупці. Був спокійний зимовий день. В яскравому світлі різноманітні шуми здавалися виразнішими й коротшими, ніж завжди.

Усікаву я побачив, коли на платформі станції Сінаґава чекав своєї електрички. Він стояв навпроти, по той бік колії, і також ждав поїзда на лінії Яманоте, що мав їхати в протилежний бік. Як завжди, у чудернацькому одязі, з крикливою краваткою, схиливши набік лису ґулясту голову, він захоплено читав якийсь журнал. Помітити його в юрбі на станції вдалося тому, що він явно відрізнявся від інших людей. Досі я бачив його тільки в себе на кухні. Зустрічались ми наодинці і завжди — пізно ввечері. Тоді він здавався мені надзвичайно ірреальним. Однак і тепер, надворі, серед дня, у людському натовпі, він мав такий же ірреальний і химерний вигляд, що яскраво вирізняв його й не давав злитися з навколишнім реальним світом.

Розштовхуючи людей і наражаючись на їхні прокльони, я побіг сходами на протилежну платформу шукати Усікаву. Однак забув, де він досі стояв. Бо станція велика, платформи довгі, а людей чимало. Тим часом під'їхала електричка, двері відчинилися, викинувши безіменну людську масу і поглинувши нову порцію таких же безіменних пасажирів. Я ще не встиг розшукати Усікави, як прозвучав сигнал до відправлення. Я вскочив у цей поїзд, що проходив через район Юракутьо, й вирішив пройти з вагона у вагон, щоб знайти його. Усікава стояв біля дверей у другому вагоні й не відривався від журналу. Віддихавшись, я підійшов до нього, але він, здається, нічого навколо себе не бачив.

— Усікава-сан! — покликав я.

Усікава підвів голову, глянув на мене крізь товсті скельця окулярів ніби на щось сліпуче. При денному світлі, зблизька він здавався набагато втомленішим, ніж звичайно. Втома безперестанку сочилася з нього, як липкий піт на шкірі. В очах плавала якась каламуть, схожа на брудну воду, жмутики рідкого волосся стирчали над вухами, немов бур'ян, що пробився крізь черепицю покинутого дому. Зуби за підкоченими губами пожовтіли й перекосилися ще більше, ніж досі. Його піджак залишився таким же зім'ятим, як і раніше. Враження було таке, ніби Усікава досі спав, згорнувшись калачиком, у закутку якогось складу й щойно прокинувся. Плечі вкривав порох, схожий на тирсу. Я зняв свою вовняну шапочку, запхав у кишеню пальта окуляри.

— Окада-сан? Це ви? — сухо запитав Усікава, зосереджено випрямився, поправив окуляри й легенько кашлянув. — Ой, кого я бачу! Та ще й у такому місці. А чого ви сьогодні той… не там?

Я мовчки похитав головою.

— Ну-ну… — сказав Усікава й більше ні про що не запитував.

В його голосі не відчувалося звичної твердості. Говорив набагато повільніше, ніж колись, характерна для нього балакучість кудись зникла. Може, тому, що при денному світлі з нього вроджена енергія виходить? Або ж він справді перевтомився? Ми стояли поряд, і я дивився на нього зверху вниз. З такої позиції я помітив, що при доброму освітленні виступи на його голові ставали ще виднішими. Вона скидалася на фрукт, перенасичений добривами й забракований, бо втратив форму. Я уявив собі, як хтось за одним разом розбиває її битою. Мимоволі ця картина вкарбувалася в мозок, ставала щораз чіткішою та об'ємнішою.

— Послухайте, Усікава-сан, — сказав я. — Якщо ви не проти, я хотів би з вами поговорити наодинці. Може, зійдемо й посидимо в затишному місці?

Усікава трохи нахмурився — мабуть, вагався. Потім підняв коротеньку товсту руку й подивився на годинник.

— Так-так… Я також хотів би з вами побалакати. Неквапом… Правду кажу. Та, знаєте, мені треба заїхати в одне місце. Словом, маю невідкладну справу. Тому сьогодні не вдасться. То, може, іншим разом, га?

Я коротко хитнув головою.

— Зовсім недовго, — проказав я, не спускаючи з нього очей. — Розмова багато часу не забере. Я розумію, що вам ніколи. Однак "іншого разу" може й не бути. Ви так не думаєте?

Усікава легенько кивав головою, ніби розмовляв сам із собою, потім згорнув журнал у трубку і запхав у кишеню пальта. Секунд тридцять він обраховував щось у голові й нарешті сказав:

— Гаразд. Домовилися. Зійдемо на наступній станції, вип'ємо кави й півгодини поговоримо. А з невідкладною справою якось викручуся. Виходить, нам судилося тут зустрітися.

Ми зійшли з електрички на станції Таматі й, опинившись на вулиці, заглянули в першу-ліпшу маленьку кав'ярню.

— Правду кажучи, я не мав наміру з вами ще раз зустрічатися, — почав Усікава, коли принесли каву. — Бо, що не кажіть, усі справи вже закінчено.

— Закінчено?

— Річ у тому, що чотири дні тому я перестав працювати для Ватая-сенсея. Сам попросив звільнити, і він одпустив мене. Я вже давно про це думав.

Знявши шапку й пальто, я поклав їх на сусіднє крісло. Хоча в кав'ярні було душно, Усікава не роздягався.

— Он чому ніхто не озвався, коли я вчора подзвонив вам у контору, — сказав я.

— Правильно. Телефон відключили, контору закрили. Якщо виходити, то краще якнайшвидше. Страх не люблю зволікати. Тож я тепер вільна, нікому не підвладна людина. Так би мовити, поза штатом, або, іншими словами, — безробітний, — проказав Усікава, усміхаючись, як завжди, самими губами. Очі залишалися холодними. Додавши в чашку вершків і цукру, він розмішав каву ложечкою.

— Ну що, Окада-сан? Хочете, напевне, спитати про Куміко-сан? Де вона й, що робить? Правильно кажу?

Я кивнув:

— Але спочатку хотів би запитати, чому ви раптом пішли від Нобору Ватая.

— Вас справді це цікавить?

— Цікавить.

Ковтнувши кави, Усікава насупився і глянув мені в очі.

— Невже? Ну гаразд, розповім, якщо вже так хочете. Хоча нічого цікавого не почуєте. Правду кажучи, я від самого початку не збирався назавжди пов'язувати свою долю із сенсеєм, бігати за ним як собачка.