Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Після того як китайці поскидали в яму мертвих, солдати міцно прив'язали їх до найближчих дерев.

Лейтенант підняв руку і з суворим виразом обличчя поглянув на годинник. Потім, ніби чогось шукаючи, перевів погляд на шматок неба над головою. Він скидався на начальника станції, що стоїть на платформі й очікує безнадійно запізнілий поїзд. Та насправді лейтенант нічого не виглядав. А просто зволікав. Нарешті він обернувся до капрала й віддав короткий наказ: заколоти багнетами трьох полонених — з номерами один, сім, дев'ять. Три солдати, вибрані для розправи, стали перед своїми жертвами. Їхні обличчя були блідішими, ніж у китайців, настільки замучених, що вже ні на що не сподівалися. Капрал запропонував їм закурити, але вони відмовилися, тож він заховав сигарети в нагрудну кишеню.

Лейтенант разом з ветеринаром стояли осторонь солдатів.

— Варто й вам це побачити, — сказав він. — Бо й така смерть буває.

Ветеринар мовчки кивнув. "Він не мені, а собі говорить", — майнуло в його голові.

Лейтенант спокійно пояснив:

— Найлегший і найпростіший спосіб убити — це розстріляти, але нам наказано берегти патрони. Берегти для росіян, а не витрачати марно на китайців. Однак багнетом заколоти — не так просто, як сказати. До речі, вас в армії вчили, як орудувати багнетом?

Ветеринар відповів, що служив ветеринаром в кавалерії і не вчився рукопашного бою.

— Щоб убити людину напевно, треба колоти от сюди, під ребра. — Лейтенант тицьнув себе пальцем над животом. — Устромляєте багнет глибоко й прокручуєте його в кишках. Потім штовхаєте багнет угору, щоб утрапити в саме серце. Просто кольнути — замало. Солдатам постійно втовкмачують це в голову. Рукопашний бій з використанням багнетів, поряд з нічними вилазками, — це гордість імператорської армії. До того ж, обходиться дешевше, ніж танки, літаки, гармати. Та хоч би скільки тебе тренували, солом'яне опудало не жива людина — кров з нього не тече, зойків не чути, кишки не вилазять. Моїм солдатам ще не доводилося нікого вбивати. І мені також.

Лейтенант поглянув на капрала й кивнув. Капрал скомандував, солдати завмерли на місці, потім, відступивши на півкроку назад, виставили вперед багнети, націлившись на полонених. Один китаєць (№ 7) пробурмотів щось по-своєму — напевне, прокляття — і сплюнув. Але плювок не долетів до землі, а безсило повис на грудях.

Пролунала друга команда, й солдати рішуче встромили багнети китайцям під ребра. Потім, як казав лейтенант, багнети в їхніх руках, прокрутившись у нутрощах, смикнулися догори. Китайці закричали, але неголосно. Не зойкали, а скоріше схлипували — здавалось, крізь невидимі щілини з них виходив останній подих. Солдати вийняли багнети, відступили крок назад. Ще раз пролунала команда капрала, і вони точно повторили все знову — удар, поворот багнета, ривок догори, багнет до себе. Ветеринар байдуже дивився на цю картину з таким відчуттям, ніби в нього роздвоєння особистості. Він устромляв багнет у людину й водночас зазнавав сам удару багнетом. Одночасно відчував, як багнет входить у жертву і як болять його розірвані кишки.

Китайці вмирали довше, ніж він сподівався. Їхні пошматовані тіла, з розпоротими нутрощами, стікаючи величезною кількістю крові, ще кілька хвилин здригалися в конвульсії. Капрал перерізав своїм багнетом мотузки, якими китайців прив'язали до дерев, і разом із солдатами, що не брали участі в розправі, відволік мертві тіла по землі до ями і штовхнув їх униз. Знову почулися глухі удари об дно ями, але, як здалося ветеринару, не зовсім такі, коли туди скидали перші трупи. "Бо, може, вони ще живі", — подумав він.

Залишився останній китаєць з номером чотири на спині. Троє блідих солдатів зривали під ногами жмутки трави і витирали ними закривавлені багнети. До їхніх лез прилипла ще якась рідина незвичного кольору і шматки м'яса, тож довелося використати немало трави, щоб їх очистити до блиску.

"Чого вони залишили живим полоненого з номером чотири?" — дивувався ветеринар, але вирішив більше ні про що не розпитувати. Лейтенант добув ще сигарети, закурив і запропонував ветеринару. Той мовчки взяв її, запхав у рот і запалив свого сірника. Руки не тремтіли, а наче затерпнули. Здавалось, ніби він чиркає сірника в грубих рукавицях.

— Оці типи були курсантами офіцерського училища армії Маньчжоу-Го. Відмовилися обороняти Сіньцзін, учора вночі вбили двох японських інструкторів і спробували втекти. Ми їх виявили під час нічного патрулювання, чотирьох застрелили на місці, а інших чотирьох спіймали. Тільки двоє під покровом ночі вшилися. — Лейтенант погладив долонею зарослу щоку. — Намагались дати драла у бейсбольній формі. Напевне, думали, що у військовій їх спіймають як дезертирів. А може, побоювалися потрапити в руки комуністів у формі армії Маньчжоу-Го. В усякому разі, у казармах училища, крім бейсбольної форми, не було у що переодягтися. Тож вони її одягли, таблички з іменами поодривали — і пустилися навтікача. А ви знаєте, у них була досить сильна бейсбольна команда. Їздили на товариські змагання на Тайвань і в Корею. А оцей, — лейтенант показав пальцем на китайця, прив'язаного до дерева, — капітан команди, відбивач. Здається, він і був вожак, організатор утечі. Забив битою на смерть двох інструкторів. Вони знали, що в казармах неспокійно, і вирішили не давати курсантам зброї до останньої хвилини. А про бейсбольні бити не подумали. От він і розчерепив їм голови так, що вони, напевне, умить опинилися на тому світі. Добре вмів відбивати м'яча! Ось вона, ця бита.

Лейтенант звелів капралу принести биту і передав її ветеринару. Той взяв її двома руками й підняв навпроти очей, ніби готувався ударити. Звичайна бита, нічого особливого, грубої роботи. Але важка, часто вживана. З почорнілою від поту рукояткою. Не вірилося, що зовсім недавно нею вбито двох людей. Відчувши в руках її вагу, ветеринар віддав її лейтенанту. Той звичним рухом кілька разів розмахнувся.

— Ви граєте в бейсбол? — спитав лейтенант ветеринара.

— У дитячі роки грав.

— А в дорослому віці?

— Ні, не граю. — Ветеринар мало не спитав: "А ви, лейтенанте?" — та похопився і промовчав.

— Мені наказали порішити його цією ж битою, — сухо проказав лейтенант, постукуючи нею по землі під ногами. — Око за око, зуб за зуб. Між нами кажучи, такий наказ з душі верне. Навіть якщо ми зараз їх усіх повбиваємо, що ж далі? Літаків нема, кораблів також, найкращі війська полягли. Хіросіма в мить зникла від вибуху якоїсь спеціальної нової бомби. З дня на день нас виженуть з Маньчжурії або перестріляють, і Китай знову стане китайським. Ми стільки китайців перебили, що додатково кілька трупів нічого не змінять. Але наказ є наказ. Як солдат я повинен виконувати його. Сьогодні доведеться чинити розправу над оцими типами, як раніше над тиграми та леопардами. Дивіться добре. От як ще можна вмирати. Ви — лікар, і, напевне, для вас не дивина скальпель, кров, кишки. Та навряд чи ви коли-небудь бачили, як убивають людину бейсбольною битою.

Він наказав капралові підвести номер 4, відбивача, до краю ями. Йому знову зв'язали руки за спиною, зав'язали очі й поставили на коліна. Китаєць був високий і кремезний, з товстими руками — як стегна звичайної людини. Лейтенант покликав молодого солдата й передав йому биту зі словами:

— Убий його цим.

Солдат виструнчився перед лейтенантом, віддав честь і взяв биту, але застиг з нею в руках, наче сам не свій. Видно, не розумів, що це таке — убити китайця битою.

— Ти коли-небудь грав у бейсбол? — запитав лейтенант солдата (того самого, якого потім радянський наглядач приб'є лопатою на шахті поблизу Іркутська).

— Ні, не грав, — голосно відповів солдат. І в його рідному селі на Хоккайдо, де він народився, і в Маньчжурії, на поселенні, де виріс, панували такі злидні, що ні одна родина не могла купити дітям м'яча або биту для бейсболу. Змалку він гасав полями, бився палкою, ніби мечем, з іншими хлопчаками, ловив бабок. У бейсбол тоді ніхто не грав, тож він ні разу не бачив цієї гри і биту, звісно, тримав у руках уперше в житті.

Лейтенант навчив його, як треба її тримати і як розмахуватися. І кілька разів сам показав, як це робиться.

— Так-от, найголовніше — поворот попереку, — процідив він крізь зуби. — Коли замахуєшся, відводиш корпус назад. Повертаєш таз, і кінець бити, природно, йде за ним. Розумієш? Про те, що замахуєшся битою, не думай, бо інакше удар вийде слабким. Працюй корпусом, а не руками.

Здавалось, солдат не зрозумів інструкцій лейтенанта, але все-таки зняв свій важкий обладунок і почав вправлятися в розмахуванні битою. Усі стежили за ним, а лейтенант поправляв, коли треба, своїми руками. Він виявився досить умілим учителем. І хоча солдат рухався незграбно, бита в його руках невдовзі вже зі свистом розтинала повітря. Він з дитинства загартувався щоденною роботою на фермі, а тому мав міцні руки.

— Ну гаразд, годиться, — сказав лейтенант, витираючи головним убором піт з чола. — Постарайся відразу, одним ударом. Щоб не мучився.

Йому кортіло сказати: "І я не хочу вбивати людини бейсбольною битою. Хто до такої дурниці додумався?" Але ж не міг офіцер у цьому признатися підлеглому.

Солдат став позаду зв'язаного китайця, що стояв на колінах, і підняв над ним биту. Яскраве надвечірнє сонце кинуло на землю продовгасту тінь від бити. "Химерне видовище! — подумав ветеринар. — Правду казав лейтенант: я ніколи не бачив, як людину вбивають бейсбольною битою". Солдат довго тримав биту в повітрі. Ветеринар помітив, як вона тремтить в його руках.

Лейтенант кивком подав команду солдатові. Той розмахнувся, глибоко вдихнув і щосили вперіщив китайця по голові. Удар виявився на диво точним — солдат різко розвернувся і вдарив позаду вуха тим місцем бити, де стояв фабричний знак. Почувся тупий хруст розбитого черепа. Китаєць навіть не зойкнув. На мить завмер у якійсь дивній позі і потім важко повалився вперед. З вуха ринула кров. Китаєць, припавши щокою до землі, не рухався. Лейтенант глянув на годинник. Молодий солдат, затиснувши в руках биту, з роззявленим ротом дивився в простір перед собою.

Лейтенант був обережною людиною. Почекавши хвилину й пересвідчившись, що китаєць не ворушиться, сказав ветеринару:

— Вибачте, ви не могли б перевірити, мертвий він чи ні?

Ветеринар кивнув, підійшов до китайця і, нахилившись, зняв пов'язку з його очей.