Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Якою солодкою здавалася йому така смерть! І водночас, повернувшись з роботи й побачивши дружину та дочку, він іноді думав, що врешті-решт вони — окремі люди, ніяк з ним не пов'язані. Вони існували десь далеко від нього і залишалися чимось справді невідомим. І, мовляв, вибирав їх не він. Та всупереч таким думкам, ветеринар любив їх, безумовно й беззастережно. У цьому полягав для нього великий парадокс, нерозв'язна (так йому здавалося) внутрішня суперечність, велетенська пастка, яку поставило йому життя.

Тепер, коли він залишився сам-один у службовій квартирі зоопарку, світ, до якого він належав, став набагато простішим і зрозумілішим. Він мав турбуватися лише доглядом тварин. Дружина й дочка поїхали, тож про них наразі не треба було думати. Тепер ніхто не заважав ветеринару побути наодинці зі своєю долею.

У серпні 1945-го місто Сіньцзін опинилося під владою долі, її велетенської сили. Саме доля, а не Квантунська чи Радянська армії, не комуністи і не Гоміндан, відігравала головну роль. Кожен бачив, що окрема особа майже не має жодного значення. Саме доля поховала напередодні тигрів, леопардів, вовків й оберегла слонів. Кого вона ще поховає, кого обереже? Ніхто не міг цього передбачити.

Ветеринар вийшов з дому, щоб приготувати тваринам ранкового корму. Він думав, що на роботу вже ніхто не вийде, але помилився — у конторі його чекали двоє незнайомих китайських хлопчаків років тринадцяти-чотирнадцяти, смаглявих, худих, з витріщеними, як у тварин, очима. "Нам сказали прийти й допомогти вам", — заявили хлопчаки. Ветеринар кивнув і спитав, як їх звати, але відповіді не почув. Вираз їхніх облич анітрохи не змінився — здавалось, вони глухі. Було ясно, що їх послали китайці, що працювали тут до вчорашнього дня. Заглядаючи в майбутнє, вони порвали всі зв'язки з японцями, але, видно, вважали, що дітям за це нічого не буде. З їхнього боку це був прояв дружнього ставлення до ветеринара. Робітники знали, що йому самому доглянути всіх тварин не вдасться.

Він дав хлопчакам по два печива й разом з ними взявся годувати звірів. Використовуючи запряжений мулом візок, вони пересувалися від клітки до клітки, давали кожній тварині свій корм і свіжу воду. До очищення кліток руки не доходили. Вони могли тільки змити екскременти водою зі шланга. Зрештою, зоопарк було закрито, і на сморід ніхто не скаржився.

Як з'ясувалося, через відсутність тигрів, леопардів, ведмедів і вовків робота стала набагато легшою. Доглядати великих хижаків було дуже важко і, до того ж, небезпечно. Проходячи повз спорожнілі клітки, засмучений ветеринар у глибині душі водночас мимоволі відчував полегшення.

Робота почалась о восьмій і скінчилася по десятій. Ветеринар почувався страшно втомленим нею. Хлопчаки відразу зникли, не сказавши ні слова, а він пішов назад у контору — доповідати директорові зоопарку про закінчення вранішньої роботи.

Незадовго до полудня в зоопарк повернувся вчорашній лейтенант з вісьмома солдатами. Вони прийшли в повному обладунку — ще здалека було чути, як бряжчить метал. Їхні мундири потьмяніли від поту. На навколишніх деревах, як і вчора, несамовито тріскотіли цикади. Цього разу вони не прийшли вбивати. Лейтенант віддав честь директору і спитав:

— Скажіть, в якому стані ваші вози й тяглова сила?

Директор відповів, що залишилися тільки мул і візок.

— Два тижні тому ми здали нашу вантажівку і двох коней, — сказав він.

Лейтенант кивнув і заявив, що негайно за наказом командування Квантунської армії реквізує мула і візок.

— Почекайте! — поспішив уставити своє слово ветеринар. — Мул і візок потрібні нам для того, щоб двічі на день розвозити тваринам корм. Усі місцеві робітники зникли. Без мула і візка тварини з голоду поздихають. Бо й так нам важко.

— Зараз усім важко, — сказав лейтенант. Його очі почервоніли, обличчя заросло щетиною. — Найголовніше — захистити столицю. Тварин можете випустити, якщо треба. Небезпечних хижаків ми вже прибрали, а решта нічого нікому не зробить, навіть якщо опиниться на волі. Це військовий наказ. Далі ви маєте діяти відповідно до обставин.

Більше не давши ветеринару й рота розтулити, лейтенант і солдати забрали мула і візок. Коли вони пішли, ветеринар і директор перезирнулися. Директор сьорбнув чаю, похитав головою, але нічого не сказав.

Через чотири години солдати повернулися з мулом, запряженим у візок. На візку лежав якийсь вантаж, прикритий брудним армійським брезентом. Від спеки і вантажу мул задихався, обливаючись потом. Вісім солдатів вели під багнетами чотирьох китайців — молодих, років двадцяти, одягнених у бейсбольну фор-му, з руками, пов'язаними за спиною. Їхні обличчя були в синяках — видно, їх жорстоко били. В одного праве око так опухло, що його не було видно, в іншого кров з розбитих губ зачервонила форму. Жодних написів на грудях, залишилися тільки сліди від одірваних шматків з іменами. У кожного на спині видніла одна цифра: один, чотири, сім і дев'ять. Ветеринар не міг збагнути, чому в такий критичний час китайці наділи бейсбольну форму й чому солдати так жорстоко побили їх і привели до зоопарку. Така картина, здавалось, не існувала в цьому світі, а була витвором уяви душевнохворого художника.

Лейтенант попросив у директора зоопарку позичити кирки й лопати. Він здавався ще блідішим і змордованішим, ніж минулого разу Ветеринар відвів солдатів у склад за конторою. Лейтенант вибрав дві лопати й дві кирки для свого загону. Потім сказав ветеринару йти за ним і, залишивши своїх людей, попрямував до чагарнику осторонь дороги. Ветеринар послухався і пішов за ним. З-під ніг лейтенанта з шурхотом вистрибували здоровенні коники-стрибунці. Повітря навколо пахло літніми травами. Раз у раз до оглушливого сюрчання цикад домішувався здалека різкий трубний рев слонів, що ніби когось попереджав.

Не промовляючи ні слова, лейтенант якийсь час ішов між деревами, аж поки не вийшов на галявину. Колись тут планували закласти майданчик, де діти могли б гратися з маленькими звірятами. Та оскільки становище на фронті погіршувалося, будівельних матеріалів забракло й цей план довелося відкласти на невизначений строк. І от зараз лише цей кружок голої землі, очищений від дерев, сонце освічувало так, ніби прожектори сцену. Стоячи в його центрі, лейтенант оглянувся навколо й копирснув землю каблуком армійського черевика.

— Ми трохи побудемо в зоопарку, — проказав він, нахилившись, щоб узяти жменю землі.

Ветеринар мовчки кивнув. "Чого вони тут побудуть?" — дивувався він, але утримався від запитання. Військових краще не запитувати. Цього правила він навчився тут, у Сіньцзіні, на власному досвіді. Здебільшого запитання їх тільки сердить, а нормальної відповіді від них ніколи не дочекаєшся.

— Спочатку викопаємо велику яму, — сказав лейтенант ніби сам до себе. Випроставшись, добув з нагрудної кишені пачку сигарет, взяв одну, а іншу запропонував ветеринарові. Вони прикурили від одного сірника і якийсь час курили, щоб заповнити тишу, яка настала. Лейтенант знову копирснув черевиком землю, накреслив каблуком якусь фігуру й стер.

— Звідкіля ви родом? — нарешті запитав він ветеринара.

— Із префектури Канаґава. Місто Офуна, неподалік моря.

Лейтенант кивнув.

— А ви де народилися? — поцікавився ветеринар.

Лейтенант не відповідав, а, примруживши очі, тільки стежив за сигаретним димом, що піднімався з-під пальців. "Даремна справа — ставити запитання військовим", — знову подумав ветеринар. Самі вони часто запитують, а відповідати не люблять. Навіть якщо запитаєш, котра година, і то, напевне, не скажуть.

— Там є кіностудія, — сказав лейтенант.

Ветеринар не одразу здогадався, що йдеться про Офуна.

— Так, це правда. Велика кіностудія.[51] Та я там ні разу не бував.

Лейтенант кинув недокурок на землю й роздушив черевиком.

— От було б добре повернутися додому. Та для цього довелося б море перепливти. А може, ми всі тут і загинемо? — сказав він, усе ще опустивши очі вниз. — А ви, доктор, боїтеся смерті?

— Напевне, це залежить від того, як умирати, — трохи подумавши, відповів ветеринар.

Підвівши голову, лейтенант зацікавлено подивився на співрозмовника. Видно, сподівався іншої відповіді.

— Таки так, усе залежить, як умирати.

Вони знову замовкли. Здавалось, лейтенант засинав стоячи від перевтоми. Здоровенний коник-стрибунець перепурхнув над ними, як пташка, і з голосним шелестом зник далеко в густій траві. Лейтенант зиркнув на годинник.

— Ну що ж, пора починати, — проказав він, ніби звертаючись до когось, а потім, обернувшись до ветеринара, додав: — Попрошу вас побути трохи зі мною. Може, матиму до вас ще якесь прохання.

Ветеринар кивнув.

Солдати привели китайців на галявину, розв'язали їм руки. Капрал бейсбольною битою (ветеринарові здавалося загадкою, навіщо вона солдатам) накреслив велике коло й по-японському наказав копати яму такого діаметра. Четверо китайців у бейсбольній формі, узявши в руки лопати й кирки, мовчки почали роботу. Одна половина загону тим часом стерегла їх, а друга розляглася в повному обладунку в затінку дерев. Видно, страшно не виспалися, бо як тільки лягли на траву, відразу захропіли. Вартові, розташувавшись неподалік з багнетами гвинтівок напоготові, стежили за роботою китайців. Лейтенант і капрал також почергово дрімали під деревами.

Не минуло й години, як яма була готова: метрів чотири в діаметрі, глибиною — китайцям по шию. Один з китайців по-японському попросив води. Лейтенант кивком дозволив, і солдат приніс відро води. Китайці жадібно пили, передаючи з рук у руки черпак. Випили майже ціле відро. Форма на них почорніла від крові, поту й грязюки. Після того лейтенант наказав двом солдатам прикотити візок. Капрал зняв з нього брезент, під яким лежало чотири трупи в такій же бейсбольній формі, на вигляд — теж китайці. Видно, їх застрелили, уся їхня форма почорніла від крові, а навколо почали роїтися великі мухи. Судячи з того, як засохла кров, смерть настала приблизно добу тому.

Лейтенант наказав китайцям, які закінчили копати яму, опустити в неї трупи. Китайці мовчки, з пустим виразом обличчя, спустили вбитих з візка і зіпхнули в яму. Трупи один за одним гупали об дно. Ветеринар запам'ятав номери на їхніх спинах: два, п'ять, шість, вісім.