Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Як я вже вам казав, коли сенсей виставив свою кандидатуру в парламент, до нього перейшов увесь виборчий округ і разом з ним — я. І це був непоганий перехід. Якщо судити об'єктивно, Нобору-сан мав набагато кращі перспективи, ніж його дядько. "Якщо й далі його справи підуть так само добре, то він стане великою людиною", — думав я.

А проте я чомусь не мав такого відчуття — сказати б, вірності, — що готовий піти за ним у вогонь і воду. Може, це звучить дивно, але зберігати вірність я вмію. Чого тільки не витворював зі мною старий Ватая-сенсей! Бив, ногами стусав, мав за ніщо. Молодий порівняно з ним — добра душа. І все-таки… як не дивно, Окада-сан, за старим я ходив куди завгодно, а от з молодим так не склалося. А знаєте чому?

Я здвигнув плечима.

— Скажу вам чисту правду: це тому, що ми з Ватая-сенсеєм у своїй основі схожі як дві краплини води, — сказав Усікава, добув з кишені сигарети, чиркнув сірником і закурив. Неквапливо затягнувся і так само повільно випустив дим. — Звісно, ми відрізняємось один від одного — і зовнішністю, і походженням, і головою. Нас навіть жартома не можна порівнювати. І все-таки, все-таки… Якщо нас трошки пошкребти, то стане зрозуміло, що ми — одного поля ягоди. Я відразу це збагнув — ніби в сонячний день наді мною раптом розкрилася парасолька: "Ой, та він прикидається інтелігентом, а насправді незрівнянний шахрай, якого світ не бачив!"

Е ні, не можна казати, що він ні на що не годиться, якщо шахрай. Окада-сан, світ політики — це своєрідна алхімія. Я не один раз бачив, як безглузді ниці бажання приносили чудові результати. Був свідком також протилежних випадків, коли велика благородна мета оберталася продажністю. А тому, чесно кажучи, невідомо, який із цих двох випадків кращий. У політиці головну роль відіграє не аргументація, а результат. Але Нобору Ватая навіть у моїх очах — повний негідник. До чого вже я шельма — і то перед ним як ліліпут. Мені його не перемогти. Я з першого погляду зрозумів, що ми один одного варті. Вибачте за грубість, що він, що я — один хрін. Розумієте?

Окада-сан, як ви гадаєте, що найбільше дратує людину, коли вона когось ненавидить? Коли бачить, як хтось легко отримує те, чого сам прагне, але не має. Коли заздрісно поглядає, як хтось заходить туди, куди йому — зась. І чим ближче такий щасливчик, тим сильніша до нього ненависть. Ось так. Для мене така людина — Нобору Ватая. Якби він це почув — можливо, здивувався б. А ви, Окада-сан, коли-небудь відчували таку ненависть?

Я справді ненавидів Нобору Ватая, але не так, як описав Усікава, а тому похитав головою.

— Так-от, нарешті, ми поговоримо про Куміко-сан. Одного разу сенсей викликав мене й доручив турбуватися про неї. Обіцяв віддячити, але про її складне становище не сказав нічого. Лише те, що вона — його сестра, що в неї не склалося життя з чоловіком і що живе окремо, сама. І що нездужає. Я довго виконував усе, що сенсей наказував. Щомісяця через банк оплачував оренду її квартири, підшукав нахожу служницю. Загалом усілякими дрібницями клопотався. Інших справ було чимало, а тому спочатку Куміко-сан мене майже не цікавила. Іноді говорив з нею по телефону, як була потреба. Та вона здебільшого мовчала. Як би це сказати… Здавалось, ніби забилася у куток кімнати й носа звідти не показує.

Усікава перервав розповідь, щоб випити води, зиркнув на годинник й обережно закурив нову сигарету.

— Але на цьому справа не скінчилася. Зненацька на горизонті виринули ви, Окада-сан. Виплила історія з домом повішених. Коли з'явилася ця стаття в журналі, занепокоєний Ватая-сенсей викликав мене й попросив розізнати, чи немає якогось зв'язку між вами й домом, згаданим у ньому. Він знав, що в таємних розслідуваннях я мав досвід, то, природно, цю справу доручив мені. Я взявся відчайдушно копати і докопався. Що було далі, ви самі знаєте. Знахідка виявилася дивовижною. Звичайно, я націлювався на політиків — мовляв, може, хтось із них попадеться, — але ніколи не сподівався, що така велика риба на гачок потрапить. Вибачте на слові, виходить, що на дрібну креветку я наловив окунів. Правда, сенсеєві цього не сказав, а приберіг собі.

— Отже, зібрали докази й замінили коней? — запитав я.

Усікава випустив у стелю струмінь диму і глянув на мене.

Його очі, як ніколи раніше, дивно зблиснули.

— Окада-сан, у вас чудова інтуїція! Коротко кажучи, так і сталося. І от що я собі сказав: "Гей, Усікава! Якщо вже змінювати роботу, то найкраще — зараз". Якийсь час побуду роніном,[53] хоча вже майже вирішено, де працюватиму. Але спочатку трохи охолону, перепочину, бо, що не кажіть, надто різка зміна.

Усікава добув з кишені піджака пачку паперових серветок і висякався. Згорнувши використану серветку в кульку, запхнув її в кишеню.

— Ну, а що сталося з Куміко?

— Так-так, ми ж про Куміко-сан розмовляли, — похопився Усікава. — Щиро зізнаюсь, що я так ні разу Куміко-сан і не бачив. Так би мовити, не мав такої честі. Ми з нею спілкувалися тільки по телефону. Окада-сан, вона ні з ким не зустрічається, не лише зі мною. Не знаю, чи навіть бачиться з Ватая-сенсеєм. Це для мене загадка. Ні з ким не бачиться, навіть зі служницею, яка до неї приходить прибирати. Це я чув безпосередньо від служниці. Між собою вони спілкуються записками — Куміко-сан пише, якщо їй треба щось купити або зробити. Одного разу я туди заглянув, щоб подивитися на квартиру. Куміко-сан, напевне, була дома, але мені здалося, ніби там ніхто не мешкає. Було надто тихо. Інші мешканці також, здається, її ні разу не бачили. А вона ж там живе понад рік. Точніше, рік і п'ять місяців. І надвір не виходить. Видно, є причини.

— А де її дім? Може, скажете?

Усікава повільно похитав головою.

— Вибачте. Будь-що інше, тільки не це. Світ такий маленький! А я не хочу ризикувати своєю репутацією.

— Що ж сталося з Куміко? Хоч щось про це знаєте?

Усікава, видно, вагався. Я мовчки стежив за його очима. Мені здалося, що час сповільнив свій плин. Усікава ще раз голосно висякав носа. Потім злегка піднявся і знову сів на крісло. Зітхнув.

— Гаразд, але це лише припущення. Мені здається, що колись давно в родині Ватая була якась складна проблема. Яка конкретно — не знаю. В усякому разі, Куміко-сан від самого початку чи то знала про неї, чи то відчувала й збиралася піти з дому. І саме тоді нагодилися ви, Окада-сан. Ви полюбили одне одного, одружились і зажили щасливо. Та не так сталось, як жадалось. З якоїсь причини Ватая-сенсей не захотів відпускати від себе Куміко-сан. Ну що, ви нічого не пригадуєте із цього приводу?

— Трохи пригадую, — сказав я.

— Ну що ж, тоді дамо волю своїм припущенням. Ватая-сенсей намагається відвоювати у вас Куміко-сан. Можливо, тоді, коли вона виходила за вас заміж, він нею не дорожив, але з плином часу вона стала йому вкрай потрібною. І сенсей вирішив її вернути, доклав зусиль і домігся свого. Якими засобами — не знаю. Та я припускаю, що поки ви з ним перетягували канат, у Куміко-сан щось надламалося. Опора, на яку вона спиралася, раптом тріснула. Та це лише мої припущення.

Я мовчав. З'явилася офіціантка, долила у склянки води й понесла порожні чашки з-під кави. Усікава розглядав стіни й курив.

Я глянув на нього:

— То ви хочете сказати, що Нобору Ватая мав з Куміко статевий зв'язок?

— Та що ви! Я такого не кажу. — Усікава замахав запаленою сигаретою. — І ні на що не натякаю. Було між ними щось чи ні — про це я нічогісінько не знаю. І не уявляю. Та мені здається, що якесь відхилення тут є… Тим паче що Ватая-сенсей не жив зі своєю дружиною, з якою розлучився, нормальним статевим життям… Однак це тільки чутки.

Він узяв було чашку з кавою, але передумав і надпив води зі склянки. Потім провів рукою по животі.

— Останнім часом зі шлунком у мене погано. Зовсім погано! Щось коле. Видно, успадковане. У нашій родині всі з хворим шлунком. Така ДНК. Успадковується тільки сама погань — лисина, каріозні зуби, нетравлення шлунка, короткозорість. Ціла купа нещасть. До лікарів звертатися — марна справа, вони тільки неприємності вміють говорити.

Окада-сан, може, я зайве скажу, але відібрати Куміко-сан у сенсея вам буде нелегко. По-перше, на даному етапі вона сама не хоче повертатися. Крім того, може виявитися, що вона не та Куміко, яку ви раніше знали. Вона могла змінитися. Та навіть якщо ви її знайдете і вернете додому, то, боюсь, не зможете втримати при собі. А отже, ніякої користі з ваших зусиль не буде. Можливо, тому Куміко-сан до вас не повертається.

Я мовчав.

— Окада-сан, незважаючи на те, що наші думки не збігалися, мені було цікаво з вами зустрічатися. Ви для мене — загадкова особа. Як писатиму автобіографію — присвячу вам окремий розділ. Жаль тільки, що не доведеться. Ну що ж, розійдімось як добрі друзі.

Усікава втомлено відкинувся на спинку крісла й повільно похитав головою.

— Я трохи забалакався. Вибачте, заплатіть і за мою каву. Бо, що не кажіть, я таки безробітний… Окада-сан, ви також були безробітним. Ну, щоб нам обом добре велося! Бажаю щастя! Побажайте й мені його, як буде настрій.

Усікава встав, звернув до дверей і вийшов з кав'ярні.

32

Хвіст Мальти Кано

Борис Шкуродер

Уві сні (хоча, звісно, я не знав, що це сон) ми з Мальтою Кано сиділи навпроти одне одного й пили чай. Прямокутний зал був настільки широкий і довгий, що я не міг охопити його поглядом з одного кінця до іншого. Рівними рядами там тяглися квадратні столики — можливо, понад п'ятсот. Ми сиділи за столом посередині. Навколо нас не було нікого. Під високою, як у буддійському храмі, стелею пролягали незчисленні грубі балки, з яких, наче рослини в горщиках, звисало щось схоже на перуки. Та, добре придивившись, я зрозумів, що це справжні людські скальпи, коли помітив на них зсередини прикипілу чорну кров. Мабуть, їх щойно зняли і повісили на балках сушити. Я нервував: ану ж ще невисохла кров накапає нам у чай. І справді було чути, ніби повсюди зі стелі, немов краплі дощу, спадає кров, відлунюючи в порожньому залі надмірним гулом. Та, видно, скальпелі над нашими головами вже висохли, бо на нас начебто ніщо не капало.

Чай був гарячий, як окріп. На тарілочках, поряд з ложечками, лежало по три кубики цукру яскраво-зеленого кольору. Мальта Кано поклала два кубики в чашку, повільно розмішала чай ложечкою, але цукор ніяк не розчинявся.