Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
У подробиці з цього періоду мого життя не вдаватимуся. У студентські роки я потай прочитав кілька робіт Маркса й не можу сказати, що в принципі не погоджувався з комуністичними ідеями, але тепер уже не сприймав їх, бо побачив надто багато. Завдяки зв'язку нашої команди з розвідкою я добре знав, яку криваву тиранію встановили в Монголії Сталін та його маріонеткові диктатори. Після революції десятки тисяч людей — ламаїстських монахів, землевласників, противників нового режиму — опинилися в концтаборах і зазнали жорстокої розправи. Те ж саме відбувалося і в СРСР. Навіть якщо я міг повірити в теорію, то люди й система, що втілювали ці ідеї та принципи в життя, уже не викликали довіри. Так само, як і те, що ми, японці, чинили в Маньчжурії. Ви не уявляєте, скільки робітників-китайців було знищено під час побудови оборонних укріплень у Хайларі й після її закінчення, щоб затулити їм рот і берегти в таємниці план цих укріплень.
А ще я був свідком пекельного видовища, коли російський офіцер і монголи здирали шкіру із живої людини. Після того мене кинули у глибокий колодязь в монгольському степу, де в дивовижно яскравому потоці світла я остаточно втратив жагу до життя. То хіба така людина, як я, може повірити в ідеї та політику?
Як перекладач я допомагав радянській владі контактувати з японськими військовополоненими, що працювали на шахті. Я не знаю, яке становище складалося на інших сибірських шахтах, але там, де я перебував, люди вмирали щодня. Умирали від недоїдання, від виснаження працею, гинули під завалами, тонули під час прориву води в забої. Через антисанітарію поширювалися заразні хвороби, взимку лютував неймовірний мороз. Охорона вдавалася до насильства, найменший опір придушувався. Бувало, що полонених лінчували самі японці. Іноді люди ненавиділи один одного, підозрювали, боялися і втрачали надію.
Щораз більше людей вмирало, робочих рук не вистачало, і тоді залізницею звідкись привозили нову партію полонених. Відсотків двадцять з них, одягнених в якесь дрантя, украй виснажених, у перші кілька місяців умирали, не витримавши суворих умов праці на шахті. Трупи викидали в запущені шахти. Могил не копали — земля так промерзла, що лопата не брала її майже в будь-яку пору року. Так що запущені шахти якнайкраще для цього підходили. Глибоко, темно і ніякого запаху, бо холодно. Раз у раз ми підкидали туди вугілля. Коли яма заповнювалася, її закидали землею та гравієм і переходили до іншої.
У шахти скидали не лише мертвих, але іноді навіть живих — для залякування інших. Як тільки японський солдат у чомусь опирався, охорона його хапала, била, ламала руки й ноги, а потім жбурляла в чорну яму. Я ще й досі чую жалібний стогін цих нещасних. То було справжнє пекло.
Шахта вважалася важливим стратегічним об'єктом, яким керував представник, присланий з ЦК. Її старанно охороняли війська. Казали, що на чолі цієї справи стояв член Політбюро, земляк Сталіна, ще молодий, честолюбний, але суворий і жорстокий. Його турбувало тільки одне — збільшення видобутку вугілля, а тому не звертав уваги на виснаження робочої сили. Поки видобуток зростав, ЦК визнавав шахту зразково-показовою і в нагороду присилав туди більше робітників, ніж куди-інде. Тож хоч би скільки людей гинуло, на їхнє місце привозили багато інших. Щоб підвищити виробничі показники, поступово розроблялися поклади, робота на яких за звичайних умов вважалася небезпечною. На шахті почастішали нещасні випадки, але начальство не звертало на це уваги.
Жорстокістю вирізнялося не тільки начальство. Більшість охоронців на шахті були колишніми в'язнями. Людьми неосвіченими, мстивими, нещадними, що не знали ні співчуття, ні любові. Здавалось, ніби, живучи на краю землі, серед сибірського морозу, вони перетворилися на інших, ніж люди, істот. Відсидівши у в'язницях Сибіру багато років за вчинені злочини, вони не мали до кого повернутися. А тому залишилися в Сибіру, обзавелися новими дружинами й дітьми.
На шахті працювали не лише японські військовополонені, але також багато росіян — політичних в'язнів, жертв сталінських чисток, і колишніх офіцерів Радянської армії. Серед них траплялися високоосвічені, благородні люди. Було кілька жінок і дітей — напевне, члени розлучених родин політичних злочинців, їх змушували працювати на кухні, прибирати, прати. З молодих дівчат часто робили повій. Крім росіян, залізницею привозили поляків, угорців, людей зі смаглявою шкірою (можливо, вірмен або курдів). Табір ділився на три зони. У першій, найбільшій, містилися полонені японці, у другій — інші в'язні й полонені. У третій зоні жили вільні люди — шахтарі, фахівці, офіцери охорони й наглядачі з родинами та інші росіяни. Поблизу залізничної станції розмістилася велика військова частина. Полоненим і в'язням заборонялося покидати відведені їм зони. Табірні зони розділяла міцна огорожа з колючого дроту, яку обходили солдати з автоматами.
Як перекладачеві мені доводилося щодня відвідувати шахтоуправління, а тому завдяки перепустці я міг переміщуватися із зони до зони. Дирекція містилася поряд зі станцією, а перед нею тягнувся ряд будівель — кілька убогих крамничок, пивничка, гуртожиток для приїжджих чиновників та армійських начальників. На площі з напувалкою для коней майорів великий червоний прапор СРСР. Під ним стояла бронемашина, біля якої постійно із знудженим виразом обличчя, обіпершись на кулемет, чергував безтурботний солдат у повному бойовому обладунку. На іншому кінці площі стояв недавно побудований військовий шпиталь. Біля його входу височіла велика скульптура Йосифа Сталіна.
Із цим чоловіком я випадково зустрівся навесні 1947 року — можливо, на початку травня, коли нарешті розтанув сніг. Відтоді, як мене сюди прислали, минуло вже півтора року. Він був одягнений так само, як і десяток інших в'язнів, зайнятих ремонтом на станції. Вони дробили молотами каміння і мостили їхніми обломками дорогу. Їхні удари розліталися навколо гучною луною. Я саме повертався повз станцію із шахтоуправління після доповіді, коли мене зупинив сержант, що наглядав за роботою, й велів показати перепустку. Я вийняв її з кишені і передав йому. Здоровенний сержант довго розглядав її з підозрою, хоча було ясно, що він неграмотний. Він покликав одного в'язня з бригади ремонтників і наказав прочитати, що написано на перепустці. Цей в'язень явно відрізнявся від інших — мав вигляд освіченої людини. Це був він. Побачивши його, я відчув, як у мене кров відійшла з обличчя і перехопило подих — так, ніби я справді тону.
Це був російський офіцер, який тоді на березі річки Халхін-Гол наказав монголам зідрати шкіру з Ямамото. Схудлий, полисілий, без одного переднього зуба. Бездоганну чисту уніформу замінила брудна арештантська роба, лискучі чоботи — діряві валянки. Подряпані, заляпані скельця окулярів, зігнуті дужки. І все-таки це був той самий офіцер. Помилитись я не міг. Він також пильно подивився на мене. Напевне, я видався йому дивним тому, що, проходячи мимо, раптом завмер на місці. За дев'ять років я так само, як і він, схуд і постарів. У волоссі з'явилася сивина. Та, здається, він мене також упізнав — на його обличчі зблиснув подив. І було чого! Бо він, напевне, думав, що я зогнив у колодязі в Монголії. Та й мені не могло навіть приснитися, що в сибірському шахтарському селищі зустріну цього офіцера в арештантській робі.
Він швидко подолав розгублення і спокійним голосом прочитав неграмотному сержанту з автоматом на шиї, що було написано в перепустці: як мене звати, що я перекладач, що мені дозволено вільно переміщатися між табірними зонами. Сержант віддав перепустку і кивком підборіддя дав знак, що можу йти. Пройшовши кілька кроків, я обернувся. Офіцер дивився мені вслід, на його обличчі, здавалось, майнула усмішка. А втім, може, це мені привиділося. Я довго не міг спокійно йти — так тремтіли ноги. За одну мить перед моїми очима постало колишнє жахіття.
Я уявив собі, що цей чоловік з якоїсь причини потрапив у немилість й опинився в сибірському концтаборі. У тогочасному СРСР таке траплялося часто. Всередині уряду, партії та армії точилася жорстока боротьба, і Сталін з його патологічною підозрілістю переслідував таких невдах. Позбавивши посад і звань, їм влаштовували неправедні суди й негайно розстрілювали або висилали в концтабори. Що краще — тільки Бог знає. Бо, уникнувши страти, вони були приречені до самої смерті каторжно працювати. Ми, японці, ще мали надію повернутися на батьківщину, якщо виживемо. А от російські в'язні не мали й цього. Тож і цьому офіцеру, напевне, судилося зогнити в сибірській землі.
Тільки от одне мене непокоїло. Тепер він знав, як мене звати й де я перебуваю. До війни я мимоволі брав участь з Ямамото в розвідувальній операції на монгольській території, переправившись туди через Халхін-Гол. Якщо хтось від нього про це дізнається, то моє становище буде плачевним. Однак він на мене не доніс. Як я пізніше дізнався, він мав щодо мене набагато серйозніші плани.
Через тиждень я знову побачив його перед станцією. У такій самій брудній робі, зі скованими ногами, офіцер розбивав молотом каміння і також мене помітив. Поклав молот на землю і, витягнувшись, як колись в офіцерському мундирі, обернувся до мене. Цього разу він таки усміхався, але в його усміху таїлася така жорстокість, що в мене поза спиною пішов мороз. А в очах проглядав вираз, з яким він стежив, коли з Ямамото здирали шкіру. Я мовчки пройшов мимо.
У радянському військовому штабі при таборі був один офіцер, з яким я міг по-дружньому розмовляти. За освітою також географ, він учився в Ленінградському університеті, приблизно мого віку. Нас пов'язувала цікавість до картографії, і на цьому ґрунті ми часто вели професійні розмови. Його цікавили оперативні карти Маньчжурії, складені Квантунською армією. Звісно, при його начальстві ми таких речей не торкалися, та як тільки залишалися на самоті, розмова про картографію приносила нам тільки радість. Іноді він приносив мені щось поїсти, показував фотографії дружини і дітей, що залишилися в Києві. За час перебування у полоні серед росіян він був єдиною людиною, з якою я хоч трошки здружився.
Одного разу, наче між іншим, я запитав у нього про в'язнів, зайнятих ремонтом на станції, — мовляв, серед них я помітив одного, що, можливо, колись займав високу посаду.
