Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Коли я докладно описав його зовнішність, Ніколай — так звали мого знайомого — похмуро глянув на мене.
"Це, напевне, Борис Шкуродер, — сказав він. — Тобі краще ним не цікавитися".
"Чому?" — запитав я.
Ніколаю не дуже хотілося розводитися на цю тему, та оскільки він знав, що я можу стати йому в пригоді, хоч-не-хоч розповів, як Борис Шкуродер опинився на шахті.
"Тільки не смій передати кому-небудь, що я тобі скажу, — попередив Ніколай. — Без жартів, він — небезпечна людина. Я не хотів би з ним знатися".
І от що розповів Ніколай. Бориса Шкуродера насправді звати Борисом Громовим. Як я і здогадувався, він був майором НКВС. У 1938 році, коли Чойбалсан захопив у Монголії владу, а потім став прем'єр-міністром, Громова послали до Улан-Батора військовим радником — організувати держбезпеку за зразком беріївського НКВС і справно придушувати контрреволюційні елементи. Він зі своїми посіпаками влаштовував облави, кидав людей у табори, катував і при найменшій підозрі без жодних сумнівів знищував.
Після закінчення боїв під Номонханом, коли криза на Далекому Сході минулася, його відкликали до Москви й негайно послали у Східну Польщу, окуповану СРСР, з метою чистки польської армії. Там він і дістав кличку Шкуродер. Бо, використовуючи чоловіка, привезеного з Монголії, катував людей, здираючи з них шкіру. Природно, що поляки смертельно його боялися. Людина, перед якою здирають з когось шкіру, готова у всьому зізнатися. Коли ж унаслідок несподіваного прориву кордону німецькими військами між Німеччиною та СРСР почалася війна, він повернувся з Польщі до Москви. У той час, коли за підозрою у таємних зв'язках з гітлерівським режимом відбувалися масові арешти, людей без будь-якого суду знищували або відправляли в концтабори, Шкуродер став правою рукою Берії і, використовуючи улюблений спосіб катування, широко розгорнув свою діяльність. Щоб зняти із себе відповідальність за неспроможність передбачити напад нацистів і для утвердження своєї влади, Сталіну і Берії довелося сфабрикувати теорію внутрішньої змови. Від жорстоких тортур невинно загинула сила-силенна людей. Не знаю, це правда чи ні, але казали, що Борис зі своїм напарником-монголом обідрали шкіру принаймні з п'яти чоловік. Подейкували, що він гордився розвішаною в його кабінеті людською шкірою.
Борис був жорстоким і водночас — надзвичайно обережним, а тому пережив усі інтриги і чистки. Берія любив його, немов сина. Однак він, здається, трохи переоцінив себе й одного разу перестарався. Ця помилка виявилася для нього фатальною. Борис арештував і допитав командира танкового батальйону, звинувативши його в таємному співробітництві з одним механізованим підрозділом німецької армії під час боїв в Україні. Комбата замучили до смерті, катуючи гарячою праскою. Спалили вуха, ніс, задній прохід, геніталії. Однак потім з'ясувалося, що цей офіцер доводився племінником якомусь високому партійному діячеві. Крім того, Генштаб Червоної армії провів ретельне розслідування, яке показало, що комбат ні в чому не винен. Звичайно, партійний орган розлютився, а принижене військове командування теж не захотіло мовчати. Цього разу навіть сам Берія не зміг допомогти Борису. Його позбавили всіх звань, віддали під суд і разом з напарником-монголом присудили до смерті. Але НКВС зробило все, щоб пом'якшити його долю — Бориса відправили в табір на каторжні роботи (а монгола все-таки повісили). Кажуть, начебто Берія таємно переслав Борису в концтабір записку, в якій обіцяв витягти його на волю і попросив протриматися хоч один рік, поки він сам не розбереться з військовим і партійним керівництвом. Принаймні так розповідав Ніколай.
"Тепер вам усе ясно, Мамія? — приглушеним голосом сказав Ніколай. — Тут усі вважають, що Борис коли-небудь повернеться до Москви, що Берія невдовзі його звідси вирятує. Хоча навіть Берії треба бути обережним, бо в таборі зараз порядкують партійна і військова влада. Так що нам не можна заспокоюватися. Будь-коли вітер може змінити напрям. Тож якщо зараз хтось його зажене на слизьке, він йому добряче відомстить. У світі є багато дурнів, але серед них не знайдеться такого, хто сам підписав би собі смертельний вирок. А тому тут усі обходяться з ним обережно, як з фурункулом. Звичайно, слуг йому дати й влаштувати в готель не можемо, але для годиться навіть кайдани йому надіваємо і даємо молотом трохи помахати. У нього окрема кімната і вдосталь горілки та курива. По-моєму, він — не людина, а отруйна гадюка. Від такого ні країні, ні людям жодної користі. От було б добре, якби хтось уночі відважився перерізати йому горло!"
Ще одного дня я знову проходив поблизу станції, і мене знову зупинив той самий здоровенний сержант. Я вийняв перепустку, щоб показати йому, але він, хитнувши головою, навіть не глянув на неї, а натомість сказав, щоб я негайно зайшов до начальника станції. Нічого не розуміючи, я заглянув у кабінет начальника — там його не було, а чекав мене Громов в арештантській робі. Він сидів за столом і пив чай. Я так і завмер на порозі. На його ногах не було кайданів. Він подав мені знак рукою, щоб я зайшов.
"О, лейтенант Мамія! Як давно ми не бачилися!" — добродушно всміхаючись, сказав Громов і запропонував мені сигарету.
Я похитав головою.
"Минуло вже років дев'ять чи, може, вісім? — провадив він далі, закурюючи. — Зрештою, це не має значення. Найголовніше — ти живий і здоровий. Яка радість — зустріти давнього друга! Особливо після такої жорстокої війни. Правда? До речі, як же ти зумів вибратися з того проклятого колодязя?"
Я мовчав, ніби води в рот набрав.
"Ну гаразд. Добре, що звідти вибрався. Бачу, й руку десь втратив. І по-російському несподівано забалакав. Просто чудово! А без однієї руки можна обійтися… Найголовніше — що ти живий".
Я відповів, що вижив не тому, що дуже цього хотів.
Громов голосно зареготав.
"Лейтенанте Мамія, ти — досить цікава людина. Не хотів вижити, а вижив. Справді цікаво. Та мене так просто не обдуриш, ні! Звичайна людина сама з такого глибокого колодязя ніколи не вилізе. А крім того, не переправиться через ріку й не добереться до Маньчжурії. Але ти не турбуйся. Я нікому не скажу.
До речі, як сам бачиш, я тепер звичайний в'язень, позбавлений усіх звань. Однак я не збираюся вічно дробити тут, на краю землі, молотом каміння. У мене і зараз там, у Центрі, своя рука, завдяки їй і тут щодня набираю сили. Скажу тобі відверто: хочу мати добрі стосунки з японськими полоненими. Що не кажи, виробничі показники шахти залежать від того, скільки вас і як ви будете старатися на роботі. Я так думаю: з вами треба рахуватися. Хочу, щоб у цьому ти мені допоміг. Ти служив у Квантунській армії, у розвідці. Сміливий, по-російському говориш. Як станеш посередником, то, по змозі, полегшу життя і тобі й твоїм землякам. По-моєму, непогана пропозиція, га?"
"Я досі ні разу не шпигував і не збираюся тепер цього робити", — чітко відповів я.
"Та я ж не кажу, щоб ти став шпигуном, — заспокоював Борис. — На жаль, ти неправильно мене зрозумів. Я сказав, що, по змозі, полегшу життя і тобі й твоїм землякам. Пропоную встановити добрі стосунки з вами, а тобі, так би мовити, стати посередником, от і все. Послухай, лейтенанте! Я зможу виперти звідси цього грузинського лайняка, члена Політбюро. Правда! Ви всі його люто ненавидите. Якщо ми його випремо, ви зможете отримати часткове самоврядування, створювати комітети, мати свою організацію. Принаймні охорона не знущатиметься з вас, як тепер. Ви ж давно цього прагнули, чи не так?"
Борис казав правду. Ми давно виставляли ці вимоги перед табірним начальством, але завжди діставали різку відмову.
"І що ти вимагаєш навзамін?" — запитав я.
"Нічого особливого, — сказав він, усміхаючись і розводячи руками. — Мені потрібні тісні, добрі стосунки з японцями. Потрібна їхня допомога, щоб спровадити звідси групу товаришів, з якими важко знайти спільну мову. Багато в чому наші інтереси збігаються. То чому б нам не об'єднатися? Як кажуть американці, give and take, тобто ти мені — я тобі. Ти мені допомагаєш — я тобі нічого поганого не роблю. Обшахровувати не збираюся. Не прошу, щоб ти мене любив. Була між нами прикра неприємність, це правда. Але слова дотримую. Коли щось пообіцяв, то так воно й буде. А те, що було, за водою попливло.
За кілька днів я хотів би отримати від тебе чітку відповідь на цю пропозицію. Гадаю, варто спробувати, адже ви нічого не втрачаєте. Згоден? І ще одне: ця розмова має залишитися між нами. Можеш розповісти про неї тільки особливо довіреним людям. Правду кажучи, серед вас затесалося кілька донощиків, що співпрацюють з членом Політбюро. Гляди, щоб до їхніх вух це не дійшло. Якщо вони дізнаються — нам буде швах. Наразі я тут не всесильний".
Повернувшись у зону, вирішив потай поговорити про пропозицію Бориса з однією людиною — колишнім підполковником, сміливим і рішучим, з розумною головою. Він командував військами, що захищали гірську фортецю на Хінґані до останку й відмовлялися підняти білий прапор навіть тоді, коли Японія вже капітулювала. У таборі серед японських військовополонених він уважався головним авторитетом, рахувалися з ним також росіяни. Приховавши те, що сталося на Халхін-Голі з Ямамото, я розповів йому про Громова — про те, що раніше він був офіцером держбезпеки і яку пропозицію зробив. Підполковник, видно, зацікавився можливістю позбутися партійного начальника, який керував шахтою, і домогтися для японців створення хоч якогось самоврядування. Я попередив: Борис украй небезпечний, справжній хижак, майстер плести інтриги, якому не можна безоглядно довіряти. "Можливо, він таким і є, — відповів підполковник. — Але він правильно сказав, що нам втрачати нема чого". Я не знайшовся, що відповісти на такі слова. Я подумав, що коли справді щось із цієї домовленості й вийде, то гірше, ніж зараз, не буде. Але я страшно помилився. Правильно кажуть: пекло не має дна.
Через кілька днів я влаштував підполковнику таємну зустріч з Борисом і був на ній перекладачем. Після півгодинних переговорів вони про все домовилися і потиснули один одному руки. Як справа пішла далі — не знаю. Прямих контактів вони уникали, щоб не привертати до себе уваги, видно, обмінювалися зашифрованими повідомленнями.
