Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Я знав надто багато його таємниць, і він, очевидно, боявся мене відпускати. Якщо я відмовлюсь, він мене знищить, щоб затулити рот. А проте я не злякався. Подякував йому, сказав, що турбуюся про батьків і сестру, а тому хотів би повернутися додому. Борис здвигнув плечима і більше нічого не сказав.

Ідеальна нагода відправити Бориса на той світ випала одного березневого вечора, коли до репатріації залишалося зовсім мало. Ми опинилися з ним наодинці — Татарин, що ніколи не покидав його, відлучився з кімнати. Ще не було дев'ятої, я за своїм звичаєм наводив порядок у бухгалтерській книзі, Борис, що рідко коли засиджувався допізна в конторі, писав за столом листа. Потягуючи зі склянки бренді, він водив авторучкою по паперу. На вішалці разом з його шкіряною курткою і картузом висів пістолет у шкіряній кобурі — не великий радянський, а німецький "вальтер-ППК". Казали, що Борис забрав його у нацистського підполковника, узятого в полон після форсування Дунаю. На рукоятці "вальтера", завжди начищеного до блиску, було викарбувано дві схожі на блискавку літери — SS. Я часто уважно спостерігав, як Борис чистив свій пістолет, і знав, що в його обоймі завжди вісім бойових патронів.

Було дивно, що того разу Борис повісив кобуру з пістолетом на вішалку. Завжди обережний, працюючи за столом, він тримав пістолет під рукою, у правій шухляді. Того вечора він чомусь був у піднесеному настрої, багато говорив і тому, напевне, забув про пильність. Кращого шансу я не сподівався. Я стільки разів по-думки повторював, як однією рукою знімаю пістолет із запобіжника, швидко досилаю набій у патронник. Нарешті я зважився, устав зі свого місця і пройшов мимо вішалки, вдаючи, що пішов за якимось документом. Борис, поринувши в написання листа, не звертав на мене уваги. Не зупиняючись, я на ходу витягнув пістолет з кобури. Невеличкий, він зручно вміщався в долоні, і я зрозумів, яка це прекрасна зброя. Вставши навпроти Бориса, я зняв пістолет із запобіжника, затиснув його між колінами і правою рукою відтягнув затвор. Патрон з легким брязкотом зайшов у патронник. Від цього сухого звуку Борис підвів голову, а я спрямував на неї цівку пістолета.

Він похитав головою і зітхнув.

"Мені шкода тебе, але в пістолеті нема патронів, — проказав Борис, надіваючи ковпачок на ручку. — За вагою можна оцінити, що не заряджений. Досить легко в руці погойдати. Вісім патронів калібру 7,65 мм, чиста вага приблизно вісімдесят грамів".

Та словам Бориса я не повірив, а швидко націлив пістолет йому в лоб і без жодних вагань натиснув на гашетку. Однак почув тільки сухе клацання. Як і казав Борис, патронів у пістолеті не було. Опустивши зброю, я прикусив губи. Думати ні про що не міг. Відсунувши шухляду, Борис вийняв звідти жменю патронів і показав мені. Він заздалегідь вийняв патрони з обойми і тим самим, видно, поставив мені пастку. Усе це було схоже на фарс.

"Мені вже давно стало ясно, що ти хочеш мене вбити, — спокійно вів далі Борис. — Постійно уявляв собі, як це робитимеш. Хіба ні? Я ж тебе попереджував: як фантазуватимеш — життя позбудешся. Та байдуже. Бо, як не крути, ти не зможеш мене вбити".

І тоді Борис взяв два патрони й кинув на підлогу. Вони покотилися мені під ноги.

"Бойові патрони, — сказав він. — Не брешу. Можеш зарядити і стріляти в мене. Це твій останній шанс. Якщо справді хочеш убити, то добре прицілюйся. А якщо ж промахнешся, то обіцяй, що нікому на світі не розкажеш моєї таємниці, того, що я тут роблю. Ось така угода".

Я кивнув — мовляв, обіцяю.

Я знову затиснув пістолет між колінами, вийняв обойму і вставив у неї два патрони. Однією рукою це вдавалося робити непросто. До того ж, вона дрібно тремтіла. Борис холоднокровно стежив за моїми рухами. На його обличчі навіть майнуло щось схоже на усмішку. Вставивши обойму, я навів пістолет точно між очі Бориса й, вгамувавши тремтіння пальців, натиснув на курок. У кімнаті прогримів постріл, але куля пролетіла повз його вухо і застрягла у стіні. Дрібний пил від штукатурки розлетівся навколо. Я промахнувся, хоча стріляв усього з відстані заледве двох метрів. Я не був поганим стрільцем — адже в Сіньцзіні радо тренувався на стрільбищі. Однією рукою стріляти, звичайно, важче, але моя права рука була сильнішою, а "вальтер" — зручним для прицілювання. Я не йняв віри, що промахнувся. Я знову звів курок і прицілився. Зробив глибокий вдих, сказавши собі: "Його треба вбити!" Убивши таку людину, я зможу вважати, що прожив недаремно.

"Прицілюйся добре, лейтенанте! Бо цей патрон — останній". — Борис усе ще всміхався.

У цю мить, почувши постріл, до кімнати влетів Татарин з великим пістолетом у руці.

"Не заважай! — гримнув на нього Борис. — Нехай навмання стріляє! Як уб'є — роби з ним, що хочеш".

Татарин слухняно кивнув і спрямував на мене свій пістолет.

Я виставив уперед руку із затиснутим у ній "вальтером" і, прицілившись у холодну усмішку Бориса, спокійно вистрілив. Рука твердо витримала віддачу. Постріл вийшов досконалий. Однак куля пролетіла мимо — на волосок від голови, ущент розбивши годинник за спиною Бориса. А він навіть бровою не ворухнув. Відкинувшись на спинку стільця, він не спускав з мене своїх гадючих очей. Пістолет з гучним стуком упав на підлогу.

Кілька секунд усі мовчали, не ворушилися. Нарешті Борис підвівся і, неквапливо нахилившись, підняв "вальтер", що випав з моєї руки. Задумано подивившись на пістолет у своїй руці, злегка похитав головою і запхнув його в кобуру на вішалці. Потім два рази поплескав мене по руці, ніби хотів заспокоїти.

"Я ж тобі казав, що ти не зможеш убити мене. — Борис вийняв з кишені пачку "Сатel" і прикурив одну сигарету від запальнички. — Стріляв непогано. Але вбити мене не зможеш. Ти до цього не готовий. Тому проґавив такий шанс. На жаль, доведеться тобі повертатись додому з цим прокляттям. Ти ніде не будеш щасливим. Нікого не любитимеш і ніхто тебе не любитиме. Я тебе проклинаю. Убивати не буду. І не тому, що я тебе так люблю. Досі я багато людей відправив на той світ і, напевне, ще немало відправлю туди ж. Але я не вкорочую нікому життя без потреби. Бувай, лейтенанте Мамія! Через тиждень ти вже поїдеш до Находки. Bon voyage![54] Більше ми з тобою, непевне, не зустрінемося".

Таким було моє останнє побачення з Борисом Шкуродером. Через тиждень я залишив табір, і на поїзді мене відвезли до Находки, де мене також чекало кілька лихих пригод. І тільки на початку 1949 року я повернувся в Японію.

Правду кажучи, я не впевнений, чи має для Вас моя довга й дивна розповідь якесь значення. Можливо, вона здасться Вам суцільною старечою скаргою. Але я обов'язково хотів розповісти Вам цю історію. Я відчував, що мушу це зробити. Прочитавши цей лист, Ви зрозуміли, що я програв, усе втратив. Став ні на що не придатним. Справдилося передбачення і прокляття: я нікого не люблю і ніхто мене не любить. Ходяча шкаралупа — от що від мене залишилося. Настане час — і я зникну в пітьмі. Мені здається, що, переповівши Вам, Окада-сан, історію свого життя, я можу спокійно покинути цей світ.

Будь ласка, живіть з миром, ні за чим не жалкуючи".

35

Небезпечне місце

Люди перед телевізором

"Порожній чоловік"

Двері прочинилися всередину кімнати. Коридорний, злегка поклонившись, зайшов з тацею в руках. Заховавшись за вазою в коридорі, я чекав, поки він вийде з номера, й обмірковував, що ж робити далі. Можна зайти туди, як коридорний звідти піде. За дверима з номером 208 хтось є. Якщо події і далі розвиватимуться так, як минулого разу (наразі так було), то двері, напевне, не замкнені. А може, пропустити цей номер і піти вслід за коридорним? Тоді, можливо, я доберуся туди, звідки він виходить.

Я вагався, не знав, котрий варіант вибрати, але врешті-решт вирішив піти вслід за коридорним. У номері 208, мабуть, причаїлась якась небезпека, здатна призвести до фатальних наслідків. Я добре запам'ятав той різкий стук у двері в темряві й гострий, мов лезо ножа, зухвалий блиск. Треба бути обережним. Спочатку простежу, куди прямує коридорний. А сюди можна повернутися потім. Тільки от як? Обмацавши кишені штанів, я виявив гаманець, дрібні гроші, носовичок і маленьку кулькову ручку. Провів лінію на долоні — перевірити, чи є в ній паста. "Можна ставити нею позначки на стіні", — подумав я. Орієнтуючись по них, я зможу віднайти дорогу назад. Напевне, зможу.

Двері відчинились, і на порозі з'явився коридорний. Без нічого в руках — тацю залишив у номері. Зачинивши двері, він випростався і, знову насвистуючи "Сороку-злодійку", швидко пішов назад. Я вийшов з-за вази і подався за ним. На розгалуженнях коридору я малював кульковою ручкою на кремового кольору стінах невеликі сині хрестики. Коридорний жодного разу не озирнувся. Він ішов по-особливому — наче брав участь у Світовому конкурсі зразкової ходи. Ніби показуючи, як повинен ходити готельний коридорний, він підняв голову догори, підборіддя випнув уперед, спину випрямив, руками розмахував у такт музики із "Сороки-злодійки" й ступав широкими кроками. Він проходив один поворот за одним, піднімався і спускався короткими сходами. Світло в коридорі то яскравіло, то тьмяніло. Натикаючись на численні западини в стіні, воно витворювало чудернацькі тіні. Щоб залишатися непоміченим, я тримався від нього на достатній відстані, але загубити його не боявся, навіть якщо він зникав за рогом — його видавав голосний свист.

Так само як риба, піднімаючись до верхів'я ріки, нарешті випливає на спокійну воду, коридорний вийшов, у просторе фойє. Те саме, де я колись бачив по телевізору Нобору Ватая. Тоді переповнене людьми, воно тепер було майже порожнім: перед величезним екраном сиділи кілька людей і дивилися новини каналу "NHK". Підійшовши ближче, коридорний перестав свистіти, щоб не заважати людям перед телевізором, перетнув фойє і зник за дверима з написом: "Тільки для персоналу".

Удаючи, ніби гаю час, я став прогулюватися по фойє. Пересідав з одного дивана на інший, розглядав стелю, перевіряв, наскільки м'який килим під ногами. Потім підійшов до телефону-автомата й опустив у нього монету, але він, як і в номері, не виявляв ознак життя. Тоді я підняв слухавку внутрішнього телефону готелю і на всякий випадок набрав номер 208.