Визволення - Конрад Джозеф

Там вони почують наш вигук; якщо ж ніхто з нас не прийде до світанку, хай повертаються. Мій володар може віддати перевагу смерті, а не життю... Ти зрозумів, о, дужий?

— Розумний хлопець,— пробурмотів Лінгард, а коли вони стояли поруч на палубі, сказав: — Джаффіре, на березі можуть бути вороги, які так само гукнуть, щоб обдурити моїх людей. Тому ваш вигук хай буде "лайтнінг" *. Запам'ятаєш?

Спершу Джаффір неначе удавився.

— Літ-інг! О, дужий, чи так я вимовив?

— Так, добре. Рушай,— сказав Лінгард, і Джаффір стрибнув униз. Почулось хлюпання, а потім тихий голос ледве чутно промовив: "Ляйт-інг!"

Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блис-* кавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс в далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.

IV

Одвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру і їхню матір, яка, вмираючи, передала їм тайну ма-: гії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю — хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. "Я бився в цій війні,— скаже оповідач.— Ми відсунули їх до моря". А далі він з острахом розповість, як одної ночі, "коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно

1 Л а й т н і н г (англійське) — блискавка.

білих, з'явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він плив під вітрилами, що надувались проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його щогли, такі високі, як верхів'я гір; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру і дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувались дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні була з сотня полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки бог знає правду..."

Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була лише в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднілось, бриг як куля летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвівалось од вітру; голова була повна клопоту і неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись з хвилі на хвилю.

Власник його і командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього ждало від нього море, ждала земля, ждали люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові та Іммадини очі; ніч, буря, берег в огні,— все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Але найбільше вражало його довір'я цих людей. Вони втекли до нього від смерті і лишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов'язку.

Він уперто доводив собі, що якби ці переможені люди не вірили в нього, то не були б такі байдужі їх німий спокій зворушував його більше, ніж найщиріше прохання. Ні слова, ні шепоту, ні допитливого погляду! Вони нічого не питали, і це подобалось йому. Він навіть радів з цього, хоч зовсім не знав, що робити з цими понівеченими, побитими істотами, яких химерна доля віддала йому до рук.

Лінгард особисто зустрів утікачів, допомагаючи їм перелізти через бильця; у темряві, прорізуваній блискавкою, він пересвідчився, що всі вони поранені, і дивувався, як змогли ці нещасні люди добутись до баркаса, що вивіз їх. Він схопив на руки найменшу з постатей і поніс у каюту. Потім, не оглядаючись навіть на свою легку ношу, знову побіг на палубу, щоб зняти бриг із якоря. Коли давав наказ команді, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись підійшов до нього. То був Гассім.

— Я не готовий до війни,— квапливо пояснив Лінгард,— а завтра може й не бути вітру.

Потім, виводячи бриг з небезпечного місця, він зовсім забув про них. Та коли вітер відніс бриг далеко від берега, Лінгард з полегшенням зітхнув і підійшов до двох людей, що стояли на кормі, де він мав звичку в тяжкі хвилини розмовляти на самоті з своїм судном. Гассім покликав сестру з каюти.

Найперша думка Лінгарда була: "Куди я подамся з ними?" Та, здавалось, ніхто не піклувався тим, що він робитиме. Джаффір і ще вісім малайців розташувались на грот-люці1, оглядаючи рани один одному і розмовляючи спокійно й весело, як виховані діти. Кожен зберіг свій крис, а Лінгард роздав їм трохи перкалю з свого краму. Коли ж він проходив повз них, всі серйозно дивилися йому вслід. Гассім та Іммада жили у камбузі 2. Дівчина виходила на свіже— повітря тільки ввечері, й щоночі чути було їхній шепіт у затишку на шканцях. Кожен малаєць на борту тримався від них осторонь і ставився з шанобою.

Лінгард наслухав на кормі їхніх тихих голосів. Вони здіймалися й спадали в меланхолійному ритмі; іноді дівчина скрикувала чи то з болю, чи то з гніву. Тоді Лінгард спинявся. Тяжке зітхання линуло до нього з безмежної ночі. Уважні зорі оточували самотній бриг, кидаючи своє сяйво крізь цілковите безгоміння на мовчазне море. Лінгард знову починав ходити по палубі, бурмочучи до себе.

1 Г р о т-л ю к — великий отвір з палуби до трюму, прикритий зверху парусиною чи віком.

2 Камбуз — судова кухня або комірчина для харчу

— Белараб — найбільше для цього підходить. Тільки там, де він живе, можна шукати допомоги. Ех, якби мені побачити старого Йоргенсона.

Цей Йоргенсон знав те, що було колись, і жив серед людей, які думали тільки про сьогоднішній день, не пік-луючись про завтра і забуваючи про вчора. Власне кажучи, він ніколи не жив серед них; тільки часом показувався біля них. Жив він десь у тубільному кварталі, з тубільною жінкою, в тубільній халупі, що стояла посеред загородженого клаптя землі, де росли дерева індійської смоковниці. В домі були тільки горщики, циновки, оригінальна рибальська сіть на двох підтичах 1 й маленька скринька червоного дерева з замком і срібною пластинкою з словами: "Капітан Г. К. Йоргенсон. Барка "Д и к а Троянда".

Це нагадувало напис на надгробку. "Дика Троянда" вмерла, а з нею вмер і капітан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, підіймався він під час обіду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозі. Прислужник, китаєць або мулат, не ждучи наказу, похмуро ставив йому тарілку. І коли морські купці, галасуючи, збирались на відкритій веранді, навколо лискучої батареї з пляшок і склянок, старий Йоргенсон з'являвся немов з дна моря, підходив, трохи хитаючись, і пив із першої-ліпшої склянки.

— П'ю за всіх... Не треба стільця,— кидав він і ставав позаду товариства, безмовний і сумний, немов тон раб, що обслуговує бенкет. Тіло мав худе, як і в більшості старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; лиш довжелезний кістяк його жив далі, немовби зроблений із заліза. Руки в нього тремтіли, та очі були ще гострі. Всі думали, що він докладно знає, як гинули колись якісь великі люди і таємничі експедиції. Та був він, очевидячки, невдаха, хоч і гадали, що знав він дивні тайни.

Цей могутній кістяк, одягнений в злинялу пару синього шевйоту, без будь-якої білизни на тілі, якимось чудом животів. Часом, коли йому пропонували роботу, він проводив англійський корабель протоками Ріо. І щоб забезпечити себе, говррив капітанові:

— Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очі. Якщо я вам потрібен, то прийду. Десять доларів.

1 П і д т и ч і — кілки, що на них розвішують НСЕІД.

Виконавши доручення й одержавши платню, він повертався тридцять миль човном з двома старими малайцями, які, здавалось, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем під екваторіальним сонцем у невеличкому човні, де ніде й поворухнутись,— це подвиг, що потребує витривалості факіра й властивостей саламандри. Десять доларів була дешева платня, і його частіше брали. А коли йому було сутужно, він позичав у перехожого п'ять доларів і додавав:

— Я не в силі швидко повернути їх вам, але коли вам треба буде про щось довідатись, то я до ваших послуг.

Дивно, що ніхто навіть не всміхався на це "щось". Здебільшого йому відповідали:

— Дякую вам, старий приятелю, коли мені треба буде інформацій, я прийду до вас.

Йоргенсон кивав головою і казав:

— Пам'ятайте, якщо ви, молоді хлопці, не будете такими, якими були ми, коли ходили тут багато років тому, то інформації мої можуть лише зашкодити вам.

Він мав своїх улюбленців, з якими був більш одвертим. Від нього Лінгард і почув про Дарат-ес-Салам, або "Берег Притулку". Йоргенсон, як він сам висловлювався,— знав усі таємниці цієї країни ще з тих славетних часів, коли зодягнені в білу одежу падриси почали проповідувати й воювати по всій Суматрі, доки голландці не накивали п'ятами.

От тепер Лінгард і спробував згадати й зібрати докупи уривки й клапті фактів з дивовижних оповідань старого Йоргенсона. Та він не знав нічого, опріч загальної уяви про цю місцевість та невиразної думки про небезпечні підступи до неї. Тому він вагався, а бриг, немов відповідаючи його сумнівам, теж хитався туди-сюди.

Ця нерішучість і призвела до того, що одного ранку великий нью-йоркський корабель, вантажений барилами з олією для Японії, проходячи Біллітонською протокою, побачив гарний бриг, що дрейфував у фарватері 2 трохи на схід від Карімати. Худорлявий шкіпер у сурдуті та його гладкий помічник з густими вусами вважали, що він занадто гарний для британського корабля, і дивувались, на

1 Падриси — тубільні жерці, що провадили агітацію проти загарбників.

2 Фарватер — лінія ходу кораблів між косами або мілинами.

віщо капітан його збив марсель,— як це вони бачили, без всякої потреби.