Визволення - Конрад Джозеф

Пливучи далі, вони помітили, що грот-рея лишалась у тому самому вигляді, немов ждучи когось. Та другого дня кліпер 1, вантажений чаєм, що плив з Лондона за тим самим курсом, вже не побачив брига, білого й нерухомого, який лежав перед тим у дрейфі.

Всю ніч Лінгард розмовляв з Гассімом. Зорі над їхніми головами сунули зі сходу на захід, немовби величезна річка діамантів. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаївши дух. Один раз вона навіть заплескала в долоні: вже розвиднялося.

— Тебе зустрінуть наче батька в цій країні,— сказав Гассім.

Важка роса вкрила приладдя, й мокрі вітрила чорніли на блакиті неба.

— Ти будеш батьком, що дає нам добру раду...

— Я буду вірним другом і хочу, щоб ти поводився зі мною так само — і не більше,— сказав Лінгард.— Візьми свій перстень.

— Чого ти зневажаєш мій дарунок?—спитав Гассім, сумно всміхаючись.

— Візьми його,— сказав Лінгард.— Він і так завжди буде мій. Хіба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будем розлучатися, щоб краще простувати до спільної мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перснем і, якщо я буду живий, то все для вас зроблю.— Він глянув на блідий світанок.— Я поговорю з Беларабом по щирості, як це робимо ми, білі. Хоч я ніколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звільнити твою країну, а коли ми одвоюємо її, я подбаю, щоб він не обманув тебе за це.

Гассім узяв перстень і схилив голову.

— Нам час рушати,— мовив Лінгард.

Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.

— Не треба, дитино моя! — мовив він тихо. Сонце поволі зійшло над "Берегом Притулку". Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в зла-

Кліпер — великий торговий корабель.

годі, зразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалось пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо вони були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, з капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.

Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тіло й вісім тонких ніг. Чи стежили ви, привиддя, своїми мертвими очима за шуканнями цього невідомого мандрівника? Ви, тіні забутих авантюристів, що в шкіряних куртках і залізних шишаках штурмували довгими рапірами огорожі тубільців або з мушкетом на плечі охороняли дерев'яні блокгаузи на берегах річок! Ви, що, стомившись од боїв, спали, загорнуті у фризові кереї біля цих самих берегів, марячи про легендарні діаманти та про далеку батьківщину!

— Ось і прохід,— сказав Лінгард Гассіму, що стояв поруч нього, коли сідало сонце.— Він такий великий, що й корабель пройде. Це певно й є той шлях, що ми шукаємо. Як треба буде, то пропливемо всю ніч цією протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лігва.

Він наліг дужче на стерно, і човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.

Привиддя старих мандрівників, певно, мудро захитали своїми фантастичними головами й обмінялися замисленими усмішками.

V

Коли всі карти на столі поскидали докупи, і купці, поспиравшись на спинки стільців, одпочивали після скаженої гри, хтось спитав:

— Що трапилось останнім часом із нашим королем Томом?

— Том навчився тримати язик за зубами або замислює щось дуже хитре,— одмовив другий.

Тут в розмову встряв сердитий з виду чоловік, німець за походженням, що був агентом голландської посудної фірми "Сфінкс".

— Не фарто сгадувайт са нього, шентльмени, він бо-шевільний, як заєць напрофесні. Дри місяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А він: "Гет свідси". "Чом гет?" питаю. "Гет, поки не кинуф вас са порт". "Хіба ж гофорять так за спраф? А я хотів продайт йому найкращі посуд..."

— Ха, ха! Я не виную Тома,— перебив німця перекупник перлів, що приїхав у протоку за припасами.— Адже по всій Новій Гвінеї не лишилося жодного канібала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоїли ними вже весь ринок.

Кістяк Йоргенсона теж стовбичив біля столу.

— Бо ви голландський шпигун,— сказав він раптом суворим тоном.

Агент фірми "Сфінкс" люто зірвався з місця.

— Що? Що? Шентльмен, усі ви снаєте мене!—Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутніх.— Снаєте мене,— запинаючись, лопотів він вогкими губами.— П'ять років... добре снають... паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Кляті англійські бродяги!

Двері грюкнули.— Он як?—спитав хтось з американським акцентом.— Чом же ви не навішаєте йому риби? 1

— О, ми не можемо робити цього тут,— промимрив один з картярів.— Вам здавати, Тренч.

— Не можете? — простяг той самий голос.— Ви, прихильники закону, здаєтесь? Нещасні сини Беліала, не можете? Дивіться-но сюди, ці пістолети Кольта я продаю...— Він одвів убік щойно прибулого власника шхуни і настирливо навчав його: — Ось, дивіться... ви набиваєте і — бачите?— Щось клацнуло.— Просто, чи ні? Може, заколот якийсь серед команди — клац, клац,— наскрізь, як решето... Найкраща гарантія спинити найгірші негритянські вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу,— як хочете. Ні? Не хочете? А гвинтівки, карабіни? Ні? Я бачу, ви мені ні до чого. Я міг би продати їх цьому Томові... як ви там його звете? Де б мені

1 Навішати риби (мор.) — набити морду.

його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Але я його, сер, колись таки знайду.

Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти.— "Шпигун — кажу я вам,— бурмотів він сам до себе.— Як вам треба про що довідатись,— спитайте мене".

Коли Лінгард вернувся із Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найне-можливіші проекти з півдесятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть з найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.

Два роки бриг пробув у мандрах. Йому, як і Лінгар-дові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку — самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як плив він то на захід, то на схід, як мчав з нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з'являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, в місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.

— Ось він. Прибув цієї ночі,— шепотіли навкруги. Лінгард не бачив, як шанобливо-іронічно дивилися на

нього; він кивав головою і дибав далі.

— Гей, Томе! Вам що, немає часу навіть випити? — гукав хтось.

Лінгард хитав головою і зникав.

Днів зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив він із курних завулків, прямував, освітлений сонцем, од Західного банку до портової контори, переходив майдан, часто з'являючись біля китайських крамниць. Попліч його ступав високий, як і він, Йоргенсон — сухорлявий, вили-нялий, настирливий і зневажений,— немов привид, що намагався повернутись до людського життя.

Лінгард ігнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього мов тінь, а старий і не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче ждав його біля контор, зникав перед чаєм, неодмінно повертаючись увечері, і вже тримався біля Лінгарда, аж поки той не йшов спати на борт брига. Поліцейські на посту зневажливо поглядали на примару капітана Г. К. Йоргенсона з барки "Дика Троянда", що блукав тихими побережжями або цілими годинами мовчки стояв біля темного рейду, вимереженого світлом кораблів,— цього відважного духа, який шалено бажав знову переплисти річку забуття.

Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:

— Так, сер! Мексіканські воєнні гвинтівки... гарні, як нові... по шість у ящику... Мої люди в Балтиморі... Сто двадцять патронів на кожну... бачте, якраз відповідає вашим вимогам. Діють, як музичні інструменти... Ні, ні! Тільки за готівку, бо мої люди в Балт... Стріляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа... Гаразд... Десять процентів... І то з моєї власної кишені...

Так ішов час і нічого не траплялось, принаймні, ніхто нічого не чув. До Лінгардового поводження призвичаїлись, мовляв, то "його справи". Хтось підтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неясні чутки про якусь подію, що має відбутися; легенди пливли слідом за ним від Рангуна до Гонконга.

Лінгард ніде не почував себе так добре, як на стоянці серед мілин. Центр його життя пересувався на чотириста миль від Малаккської протоки до "Берега Притулку". Там він почував себе зовсім інакше, бо керувався лише своїми імпульсами й бажаннями. Гассім та Іммада спускались до берега й виглядали його. Він завжди з сумом їхав од них.

Перед кожним приїздом Лінгарда Йоргенсон чекав його на сходах, біля човнів, мовчки підходив і йшов поруч. За цілий день вони дуже рідко звертались один до одного. Одного вечора, за шість місяців перед останньою подорожжю Лінгарда, обидва вони переходили через міст каналу, де стояли на приколі грона тубільних суден. Йоргенсон прискорив ходу й пішов уперед. Була місячна ніч, і на землі ніщо не ворушилось, хіба що тіні хмар у височині.