Визволення - Конрад Джозеф

Було видно халупи, загорожі, палісадники, великі будинки, споруджені на високих палях; було видно верховіття густих садів, немов повислих у повітрі.

Таким було Беларабове селище, коли Лінгард уперше звів на нього очі. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрімкому збільшенні світла й цілковитій мовчанці почулося слово "маргаба" що його пошепки мовив раджа. Охоронці, що стояли біля нього в чорних шапочках і з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усіх боків збігалися люди. Жінки, скупчившись на низькому пагоркові, пильно видивлялись На прибулих. Видно було тільки їхні голови, а їх постаті закривав високий маїс. Зненацька, з-посеред купки порожніх халуп почувся голос старої баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дівчину:

— Чужинці! Тобі схотілося чужинців побачити! Ах ти ж, повіє! А що ж, я сама буду віяти рис? Хай тобі лихо з твоїми чужинцями! Хай їм трясця! Що б їх мечами вигнали! Нічого путнього в них нема! Щоб вони тобі згоріли!

— Просимо,— сказав Белараб, пильно глянувши Лін-гардові в вічі.

Шість днів пробув Лінгард у селищі Белараба. Три дні вони мовчки спостерігали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приїзду. Капітан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза міцними огорожами, з біло-зеленим стягом на високій і тонкій жердині.

Маргаба (малайське) — милості просимо.

Далеко, посеред острова, маячили сині ліси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурів і густих кущів. У чистій прохолоді повітря групи рудуватих будинків, відбитих у воді, високі пальми над зеленими хвилями полів, загороджені плантації та фруктові сади створювали чудесну картину, розкішну й щасливу.

Над будівлями, над тихою просторінню води й над рівнинами росяних ланів високо простяглося лагідне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цієї країни краси і тиші. Не вірилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами і безупинними загрозами. Навіть у місяці штормів страшний гуркіт хвиль на довгих мілинах лише зрідка долинав туди; здавалось, вітер, шугаючи над землею, то відкидав його, то підгонив ближче, і ніхто не сказав би, звідки він добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спів чи на гуркіт водоспаду; ішов бурхаючи й завмираючи над лісами, ланами, над покрівлями й головами людей, над усією таємничою тишею схованого в лісах селища дивних фанатиків, утікачів і вигнанців.

Щодня надвечір приходив Белараб з охороною, що лишалася за дверима, й увіходив до будинку свого гостя. Він вітався, питав про здоров'я і з байдужим виглядом розмовляв про всякі дрібниці. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчі білого. Холодними вечорами, перед заходом сонця, розмовляли вони, походжаючи між рівних стовбурів гаю, близько воріт огорожі. Почт раджі стояв осторонь у скісному сонячному промінні, стежачи за двома постатями, що виникали і зникали поміж деревами. Багато слів говорили вони, але нічого не сказали такого, що розкрило б їх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, і за ним важко гуркотіли ворота від потрійного стукоту дерев'яних засувів, загнаних у залізні дужки.

На третю ніч Лінгарда розбудив шепіт. Увійшла чорна тінь, заступивши зорі в отворі дверей, і зненацька стала біля самого ліжка. Вартовий сів, скулившись темною купкою на порозі.

— Не бійся. Я — Белараб,— мовив обережний голос.

— Я не злякався,— прошепотів Лінгард.— Нехай боїться той, хто приходить у темряві, не сповіщаючи.

— А ти сповіщав мене, коли йшов сюди? Я сказав: "Просимо", але так само міг би сказати: "Убийте його".

— Ти був близько біля мене, і ми вмерли б разом,— спокійно відповів Лінгард.

Белараб двічі цмокнув язиком, і його неясна постать присіла, немов до половини увійшла в підлогу.

— Таке не судилося нам на роду,— сказав він помертвілим голосом.— Ось через те ти мій гість, тому нехай розмова наша буде пряма, як стріла, і коротша за кінець цієї ночі. Чого ти хочеш?

— Перш за все, бажаю тобі довго жити,— відповів Лінгард, швидко нахилившись до його блискучих очей,— крім того — твоєї допомоги.

VII

Тихий шепіт ще довго вчувався капітанові, коли ватажок пішов. Вислухавши все, що сказав йому Лінгард, Белараб розкрив йому своє серце. Він розповів про своє юнацтво, прожите в жорстоких і фанатичних війнах, про бойовища в горах, тяжкі походи, про свою безмежну віру в народ та невгасиму зненависть до загарбників. Зорі сяяли скрізь прочинені двері, а він шепотів про незламну мужність народу, про поразки і втечі, про дні відчаю й ночі безсоння, про знищення дітей і жінок, яких убивали перед тим, як іти на смертний бій.

— Я бачив усе це ще за юнацтва,— сказав він тихо. Голос його тремтів. Белараб змовк, і вони почули зітхання заснулого вартового, що, підібгавши ноги, схилився головою на коліна.

— Серед нас був,— почав знову Белараб,— один білий, що лишився з нами до кінця. Він був вірний, дужий, відважний і мудрий. Видатною людиною був він. Мав велике багатство, а ще більше серце.

Виснажений і сивий Йоргенсон, що позичав п'ять доларів на їжу своїй старій, майнув раптом у Лінгардовій уяві.

— Схожий він був на тебе,— провадив далі Белараб.— Ми втікали і прибули сюди його кораблем. Відлюдно тут було. Ліс стелився до самої води, трава сягала голови найвищої людини. Телал, мій батько, помер із туги. Нас небагато було, і ми тут мало не пропали з тривоги і смутку! І ніхто з ворогів не знав, де ми ділися.

Він поволі підносив і знижував тон, розповідаючи про те, як люди його втратили надію й хотіли вмерти, б'ючись з кораблями, що йдуть із заходу, як він заставив їх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лікоть, Лінгард уявляв собі широкі лани, що мирно спали в неосяжному сяйві зірок; цей спокійний невидимий оповідач, який створив усе це й заклав підвалини нового життя, набирав в його очах великої ваги, робився втіленням справжньої сили, могутньої й невмирущої.

— Навіть і тепер життя моє в небезпеці, так наче я ворог їм,— сумно казав Белараб.— Та очі не вбивають, а прокльони безсилі, бо інакше голландці не гладшали б, жируючи на наших ланах, і я теж не жив би. Чи розумієш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старі часи? Вони не забули тих війн, хоч я дав їм нову країну, спокійне серце й сите черево. Я самотній серед них. А вони в темряві проклинають моє ім'я, бо не можуть забути.

Цей ватажок, що говорив про війну і насильство, несподівано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Ніхто не розумів його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темряві. Але були й інші, яких він не зміг убити. Дурні... Він хотів, щоб цю країну і людей її зовсім забули, немовби їх поглинуло море. Та вони не були мудрі й терпеливі, не могли ждати, не мали віри.

— Смерть приходить до всіх, для правовірних вона кінець страждань. І ви, білі,— хоч і дужчі за нас,— теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!

Лінгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Після цього мимовільного вибуху релігійності Белараб спокійно вів далі. Він сказав, що потребує когось, якоїсь дужої руки, чиєїсь сили, що навіяла б покору свавільним, острах несвідомим і забезпечила б йому правління. Він налапав у темряві Ліигардову руку, схопив її вище ліктя і, міцно стиснувши, пустив. Той зрозумів, що його задум щасливо здійснився.

І тоді, за допомогу з боку Лінгарда кількома гарматами й невеликими грішми, Белараб обіцяв допомогти йому відвоювати Ваджо. Безперечно, він знайде людей, що рвуться в бій. Він пошле гінців до дружніх племен, та і в його країні знайдуться бунтівливі люди, охочі до всяких пригод, Він говорив про цих людей з сердитим презирством і суворою ніжністю, ніби заздрячи й зневажаючи.

Вони добре допекли йому своєю нерозважністю, одчайдуш-ністю й нетерпінням. Здавалось, злий був на них за їхню жагу воювати, бо сам загубив її через свою фатальну мудрість. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лінгард тільки скаже, хай подасть гасло, і вони стрімголов кинуться на смерть.

Белараб скінчив і випростався в темряві.

— Вставай! — сказав він тихо, нахилившись над охоронцем.

Темні постаті рушили, заступивши на мить зоряний блиск, і Лінгард лишився сам. Він довго лежав на спині, випроставшись і закривши очі руками.

Через три дні, тихим безхмарним ранком, Лінгард вирушив з селища Белараба. Усі човни з брига вийшли в лагуну озброєні, щоб надати більшого ефекту й пишноти бойовій спілці. Юрба на березі у глибокій мовчанці стежила за його величним од'їздом, дивуючись разом з тим його таємничій появі. Човни йшли рівно, помалу перепливаючи широку лагуну. Лінгард озирнувся. Величезна тиша поклала руку на небо, землю 1 людей, на непорушність краєвиду й усього живого. Гассім та Іммада, стоячи поруч проводиря, востаннє махнули руками; цей далекий жест видався йому смутним, загубленим у просторі, немов сигнал про катастрофу покинутих без надії на неможливу допомогу.

Він виїздив і приїздив знову, і щоразу ці дві постаті самотньо стояли на піскуватій косі, так само махали йому руками, вітаючи або прощаючись. І з кожним помахом їх руки немов щільніше обіймали його серце, посилаючи приязнь. Лінгард настирливо працював, добуваючи гроші, щоб заплатити за романтичну надію, володарку його життя. І гроші текли з його рук, як вода. Той купець з американським акцентом вискріб у нього чимало грошей своїм панам з Балтимори. А імпортні фірми в портах Далекого Сходу теж узяли добру частку. Треба було також платити за швидкий прау, що під командою Джаффіра запливав у далекі бухти й маловідомі річки, перевозив таємні доручення, важливі новини, щедрі хабарі. Чимало грошей витрачено було і на купівлю "Емми".

Це була старезна, розбита й понівечена шхуна, що на старість років зазнала багато лиха від того білого купця, з хитрим і зажерливим поглядом. Цей чоловік потім нагло хвалився, як він одержав дорогу ціну "за цей гнилий, нікому непотрібний гукер 1". Разом із бригом "Емма" нишком виїхала з порту і відтоді назавжди зникла з очей. Лінгард запровадив її на буксирі в лагуну і посадив на мілину коло берега, подалі від Белдрабового селища.