Визволення - Конрад Джозеф

Вода тоді високо піднялась, а коли вона спала, старе судно лягло на мул, загрузнувши провою і кормою поміж стовбурів двох велетенських дерев, немовби стомлено спинившись на вічний відпочинок. Там через кілька місяців знайшов її Йоргенсон, коли покликаний до життя з'явився разом з Лін-гардом у Країні Притулку.

— Вона краща, ніж форт на березі,— сказав Лінгард, дивлячись через лагуну на будівлі, будинки й пальмові гаї.— Усю зброю й порох я сховав тут разом з іншими припасами. Правда ж, це добре? Можливо такої повені не буде вже кілька років, і вони не зможуть влізти сюди, хіба що з кормового борту, та й то тільки з одного човна. Гадаю, що ви будете тут у повній безпеці і могли б витримати облогу цілого флоту човнів; її не легко підпалити, а ліс навпроти — кращий за стіну. Чи не так?

Йоргенсон мугикнув щось на знак згоди. Він сумно дивився на відлюдну палубу, на смугасте приладдя, на мертєе тіло цього судна, що вже не знатиме іншого життя. Напрочуд темний ліс кидав на нього свій морок, немов обгортаючи покривалом. Кущі з берега стукали своїми гілками об його корпус, а дрібні коричньові квіточки звисали, гойдаючись, над поламаним брашпілем 2.

Гассімові товариші розташувались на цьому старому судні, а Йоргенсон, залишившись на ньому з певним дорученням, походжав по палубі, мовчазний, неспокійний і вірний. Тубільці стріли його з повагою, подивом і острахом. Белараб часто навідував його. Іноді до нього приходили й ті, хто знав його замолоду, давно колись, у часи змагань за віру й життя. їх голоси лунали, як відгук бунтівливих подій у блідих чарах минулого юнацтва. Вони сумно похитували своїми сивими головами. Чи пам'ятаєш ти? Він усе пам'ятав. Був він схожий на воскреслого, для якого чарівна віра в могутність життя — уже затьмарена скептицизмом могили.

Тільки іноді непереможна віра в реальність буття поверталась до нього. Тоді випростовував він плечі, вирівню-

1 Гукер — двохмачтова шхуна.

2 Брашпіль — баран, що накручує на себе кодолу.

вався й ходив певнішою ходою, бо відчував тепло всередині і чув, як дуже колотилося серце. Захоплений, він мовчки зважував усі шанси Лінгарда на успіх і якийсь час жив, не знаючи чорного скептицизму могили. Шанси були великі, певні.

— Хотів би я бачити все це,— шепотів Йоргенсон, і його тьмяні очі на мить виблискували.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Полон

І

— Деякі люди,— мовив Лінгард,— мандрують світом із заплющеними очима. Ви маєте рацію. Море вільне для всіх. Хто працює на ньому, а хто — байдики б'є, та мене це не обходить. Зрозумійте, що я нікому не дозволю встрявати в мої справи. Ви хочете натякнути мені, що ви дуже значна людина...

Містер Треверс холодно посміхнувся.

— О, звичайно,— провадив далі Лінгард,— я розумію все дуже добре. Але пам'ятайте, що ви від дому досить далеко, а я тут дома, бо мій дім там, де я. Де б то не було, я тільки Том Лінгард, спитайте...— Він провів рукою вздовж західного обрію, немов звертаючись до мовчазного моря, щоб воно ствердило його думку.

На борту яхти він пробув більше години і за цей час відчув тільки зненависть. Несвідоме прохання в обличчях цих людей, нерозуміння в їх голосах, поглядах — все це тільки дратувало його, бо нічого не міг він дати їм опріч незадоволення, з якого могло б початись нерозважне насильство. Нічого він не говорив їм, бо не міг, адже прийшли вопи тоді, коли він давно вже забув це оточення, згадки про раннє товариство, всі властивості й дрібниці людського життя. До деякої міри він навіть втратив уміння говорити. І все це було для нього схоже на зустріч із настирливими привидами в пустелі.

Згорнувши руки, в гнівній задумі дивився він на широке море. Постать його цілком відрізнялася від усіх, що знаходились на борту цього судна. Сіра сорочка, блакитний пояс, закочені рукави, владна зневажливість тону й пози були противні пану Треверсу. Він скупчив свою увагу на офіціальній допомозі і досить підозріло ставився до втручання цієї незрозумілої людини. З того часу, як Лінгард зійшов на борт яхти, усі очі звернулися до нього. Тільки Картер, спершись на бильця, байдуже дивився на палубу, немов змагаючись з дрімотою чи замислившись.

Із трьох осіб на кормі лише Треверс не таїв своєї зневаги.

На другому боці палуби в недбалій позі сиділа леді. М-ру д'Алькасеру, який стояв біля неї, здавалось, що ця байдужість характеризувала ЇЇ відношення до неминучості існування. Кілька років тому, коли він був ще аташе посольства в Лондоні, то вважав ЇЇ цікавою жінкою. Але тепер вона була ще цікавіша. З того часу, як вони стрілися і м-р Треверс запропонував одвезти його в Батавію, він мав нагоду спостерігати найрізноманітніші відтінки презирства, які, на його думку, були прихованою поступкою поверховому й монотонному світському існуванню.

Було й таке, чого з самого початку він не міг збагнути: наприклад, чому вона одружилась з м-ром Треверсом. Мабуть задля честолюбства. Він не міг втриматись од почуття, що така помилка цілком пояснювала її презирство й поступки. Д'Алькасер зустрівся з ними в Манілі цілком несподівано. Він з'ясував своєму дядькові, генерал-губернаторові, що коли англійці їдуть у далеку мандрівку, значить їм не пощастило в коханні або в політиці; певно, мають надію, об'їхавши добру частину світу, набратися свіжих сил, щоб відновити свою боротьбу. За себе він теж думав, але не признавався, що його боротьба з долею скінчилась, хоч і мандрував, лишивши в європейській столиці історію, не так і скандальну, але відому надмірним почуттям і передчасною смертю жінки, яку палко кохав.

Запрошення приєднатись до екіпажу яхти було завершенням багатьох чемних висловів, особливо від м-ра Тре-верса, який мусив комусь висловлювати свої думки.

Д'Алькасер згодився з недбалою байдужістю людини, що намагалась лише втекти кудись від своїх спогадів і від самого себе. Звичайно, необхідність вислухувати довгі монологи на комерційні, адміністративні й політичні теми не обіцяла полегшити його скорботу, та від м-ра Треверса він і не сподівався нічого іншого, бо життя й думки свої, ігноруючи людські пристрасті, той присвятив шаленій гонитві за особистою вигодою від людських установ. Проте д'Алькасер зробив висновок, що найцінніше тепер для нього—забуття він здобуде в товаристві Едіт Треверс. Пані Треверс збудила в ньому цікавість, яку, на його Думку, вже ніхто на світі не міг збудити.

Між собою говорили вони про речі далекі й цікаві, здебільшого не зв'язані ні з людськими установами, ні з пристрастями. Проте д'Алькасер помітив приховану здатність співчувати, властиву людям, розчарованим життям чи смертю. Чи дуже була вона розчарована, він не знав, та й не силкувався відгадати. Ця стриманість виходила з лицарської поваги до жіночих таємниць і з переконання, що глибоке почуття, гинучи або розвиваючись, часто невираз-•не й незрозуміле навіть тим, хто його має. Він був певний, що навіть сама вона ніколи цього не зрозуміє. Проте, захопившись, задовольнявся спостереженням її внутрішніх переживань. Отже, він зовсім не жалкував, що яхта, сівши на мілину, продовжила йому можливість спостерігати. "

На мілині час минав так само, як і деінде, бо чекав він на полегшення не від подій, а від часу. Кожна людина дотримується свого власного почуття чи то в радості, чи в смутку; і д'Алькасер, неспокійно блукаючи, задоволено уявляв собі, що ввесь світ і навіть час спинився, мовби й не бажаючи відсунути його від журби, ще не зменшеної, але вже збляклої, як злинялі речі.

II

Д'Алькасер мав щось років із сорок. Був він худий, блідий, із запалими очима, звислими чорними вусами і прямим, проникливим поглядом. Швидка посмішка часто осявала йому лице. Він дивився на Лінгарда з великим інтересом. Його вабило щось ледве помітне, якась лінія чи зморшка біля ока, спущена вія чи обрис щік, одним словом, та єдина риса, що відрізняє численні людські обличчя одне від одного, тобто те, що розкриває душу людини глибоко.

Часом він трохи нахилявся над червоним віялом м-с Треверс і обмінювався з нею словами. Не дивлячись на нього, відповідала вона незмінним тоном, з непорушним обличчям, наче зверталась з-за серпанку невиразної байдужості, протягненого між нею і всіма людьми, між її серцем і сенсом подій, між її очима і цим мілким морем. А море це, як і її погляд, було безмовним і безмежним; далеко-далеко, на блідому обрії зливалося воно з небом.

М-р Треверс одійшов убік і, звернувшись до Картера, засипав його докорами.

— Ви погано зрозуміли мої інструкції,—бурмотів він.— Нащо ви притягли сюди цього чоловіка? Я дивуюсь...

— Минулої ночі я був ще більше здивований,— нечемно промимрив молодий моряк, роздратувавши м-ра Тре-верса.

— Я бачу тепер, що ви не здатні ні до чого,— провадив далі власник яхти.

— Він затримав мене,— сказав Картер.— Хіба ж ви не чули, що він говорив?

— Дурниці,— сердито зашепотів м-р Треверс,— як ви гадаєте, що в нього на думці?

— Я знаю тільки,— відповів Картер,— що минулої ночі він мав намір застрелити мене в своїй каюті, якщо я...

— Це нічого не значить,— перебив його м-р Треверс.— Чи знаєте ви, чого він прийшов сюди?

Обличчя Картера стало буряковим і лупилось, наче облизане вогнем.

— Я знаю не більше вас, сер. Минулої ночі, коли ми були в його каюті, він сказав, що швидше застрелить мене, аніж дозволить шукати допомоги у когось іншого. Мабуть, він хоче загребти купу грошей в нагороду за те, що витягне яхту.

М-р Треверс одвернувся й глибоко замислився. Ця пригода непокоїла його, бо марнувався час. Спершу він взявся упорядковувати свої Нотатки, зроблені за рік мандрівки на сході, а потім все ж таки послав по допомогу, бо сторопілий капітан яхти заявив, що вона, мабуть, зрушить з місця лише в найближчі весняні припливи. Д'Алькасер, особа благородного походження, хоч і непевних принципів, був все ж таки якась компанія: в усякому разі з ним можна було зіграти в пікет.

М-р Треверс поклав на думці ждати. І раптом ця груба людина, немовби з книги про морських розбійників, нахабно вдерлася в його життя і своїми натяками на небезпеку розбила спокій; іноді ж його темні фрази скидалися на замасковані погрози.

У м-ра Треверса було розвинене, довгасте, добре виголене підборіддя, блакитні очі — холодна, наївна блакить.