Визволення - Конрад Джозеф

Коли, ціною крові й золота, запанував на островах мир, це зайняття, хоч і позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвідважніших людей цієї неспокійної раси. Молодші сини й родичі багатьох тубільних володарів об'їздили всі моря Архіпелагу й побували на численних маловідомих островах і на малодосліджених берегах Нової Гвінеї; одвідали кожну місцинку на морі, куди ще не проникла європейська торгівля — від Ару до Адже, од Сумбави до Палавану.

II

У найменш відомій місцевості, в маленькій бухті Нової Гвінеї, вперше стрівся Лінгард з молодим Пата Гассімом, небожем наймогутнішого вадзького володаря.

Він був купець в розумінні Ваджо і прибув сюди з молодими родичами та почтом на міцному морському прау, озброєному двома гарматами, щоб купити пір'я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицію вирушили вони не ради прибутків, а щоб віддячити старому султанові, що з місяць, а може й більше, пишно вітав їх у своєму похмурому мурованому палаці в Тернеті.

Спинились вони подалі від слободи, вживши всіх запобіжних заходів, дожидаючи пір'я й торгуючись з прибережними жителями, що були посередниками в цій торгівлі. Одного ранку Гассім побачив Лінгардів бриг, що став у цій бухті на якір, і незабаром помітив, як високий, білий чоловік з бородою, блискучою, як золото, вийшов із човна і попрямував до тубільців, зовсім не озброєний.

Гассіма вразила й здивувала така легковажність. Потім, за старим малайським звичаєм, він з годину обмірковував цю справу з своїми людьми і теж висів на берег, але з озброєним ескортом, маючи намір подивитись, що буде далі.

Випадок, справді, був звичайний, такий, говорив потім Лінгард, який міг трапитися з кожним. Він зійшов на берег, маючи намір знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тільки це й спонукало його увійти в бухту.

Оточений чорним натовпом, Лінгард стояв із своїми матросами, показуючи кілька перкалевих хусток і намагаючись з'ясувати тубільцям, чого він висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотів пересвідчитись, чи можна вбити або поранити таке створіння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту ж мить Лінгардів матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросів узяв із собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущі).

Смертельна колотнеча скоїлась так несподівано, що Лінгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох місцях. Вазуб, що теж був там, оповідав про цю подію майже щотижня і, викликаючи жах у своїх слухачів, показував, як поранений матрос блимав очима. Лінгард був неозброєний і напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що він занадто запальний, щоб носити з собою зброю. "А якщо дійде до чого,— доводив він,— в усякому разі я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тоді вже знаєш, що робиш, і не так швидко зчиниш бучу".

Отже й тепер убив він дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп... "Він розкидав людей, як вітер розкидає одламані гілки, й пробив собі широку дорогу крізь натовп наших ворогів", голосно оповідав Вазуб. Мабуть, швидкі Лінгардові рухи і незвичайний вигляд спричинились до того, що вояки відступили назад перед його натиском.

Скориставшись з їхнього здивування й переляку, Лінгард з своїми матросами кинувся до слобідки напівзруйно-ваною греблею. Всі вони вскочили в цю бідну халупу, зроблену з гнилих циновок та уламків старих човнів. У цьому захистку, що світився з усіх боків, мали вони час звести дух і побачити, що їхнє становище не дуже-то покращало.

Жінки і діти втекли з халупи до кущів. Тим часом, на березі, в кінці греблі, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральної атаки. Лінгард з досадою побачив, що його вартовий матрос у човні, очевидно, злякався, бо замість того, щоб плисти до корабля і вдарити на сполох, кинувся до невеликої скелі за сто ярдів од човна і, як несамовитий, намагався здертись на стрімку кручу. Приплив скінчився, і стрибнути у рідку грязюку біля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже не лишалося нічого іншого, як кинутись назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будівля не витримала б і дужого штурхана, а облоги й поготів. Лінгард негайно так і зробив. Озброївшись кривою гіллякою, що попалась під руку, кинувся вперед на чолі трьох матросів. Як тільки він проскочив і ясно зрозумів одчайдушність свого вчинку, враз почув два постріли, що раптом вибухнули праворуч. Суцільна маса чорних тіл і кучерявих голів попереду захиталась і розступилась, проте не розбіглась.

Лінгард біг далі. Здалеку чув він вигуки кількох голосів. Потім розітнувся ще один постріл, і мушкетна куля, пройшовши довгу путь між ним та його ворогами, ударилась об землю, бризнувши невеличким струменем піску. Коли б він скакнув далі, то опинився б якраз серед ворогів, але піднята рука не знайшла кого вдарити. Тільки чорні спини швидко сунули, нахилившись до кущів.

Лінгард шпурнув палицю на найближчу пару чорних плечей. Висока трава, захитавшись, спинилась; галасливий хор і пронизливий зойк, завмираючи, перейшов у тужливе виття. Лісисті береги й синя бухта, здавалось, разом поринули в чари ясної тиші. Лінгард немов прокинувся зі сну, так швидко все змінилось. Несподіване мовчання вразило його.

Він гукнув з усієї сили і спинив своїх матросів, що гналися за втікачами. Незадоволено вони вертались назад, люто поглядаючи на стіну джунглів, де не ворушився жоден лист. Невідомі, що, так вчасно з'явившись, вирішили кінець пригоди, спинились, збившись докупи, там, де щойно були дикуни.

Лінгард і молодий ватажок вадзьких купців зустрілись в чудовому сяйві півдня, серед шанобливої безмовності почту, на тому самому місці, де матрос-малаєць наклав головою. Лінгард ступив уперед і простяг руку. Гассім тим же відповів на цей щирий жест. Перше стискання рук відбулося над мертвим тілом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.

— Я ніколи не забуду цього дня! — щиро вигукнув Лінгард, а ватажок спокійно всміхнувся.

І по короткій паузі:

— Ти помстишся і спалиш селище?—спитав малаєць, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуці вхопився за землю, яку так мало знав.

Лінгард вагався.

— Ні,— мовив він нарешті.— Від того нікому не буде краще.

— Справедливо,— тихо сказав Гассім.— Цей чоловік був твій винуватець — раб?

— Раб? — вигукнув Лінгард.— Ні. Вільний, як і я. Це англійський бриг.

— Гай-гай! Тепер він справді вільний,— пробурмотів малаєць, ще раз глянувши на мертвого.— А хто ж заплатить за життя цієї людини тим, хто втратив її?

— Якщо в нього лишилась жінка чи дитина, я знайду їх хоч де,— промовив Лінгард з каяттям.

— Ти говориш, як справжній вождь,— сказав Гассім.— Тільки наші володарі не йдуть на бій із голими руками. Ех, ви, білі!

— Це була нерозважність, прикра нерозважність,— мовив Лінгард,— і цей бідний хлопчина наклав за це головою.

— Він не міг обминути своєї долі,— пробурмотів малаєць.— Гадаю, що моя торгівля в цьому місці тепер уже скінчилась,— додав він весело.

Лінгард висловив свій жаль.

— Нічого, нічого,— чемно мовив ватажок.

Лінгард, запрохавши Гассіма та двох його компаньйонів прибути на бриг, пішов із ними.

Був тихий вечір, і малайське судно, знявшись з якоря, поволі пішло до бухти, де стояв бриг. Кінцем міцної кодоли прив'язали судно до брига, і тої ночі бриг білого і прау темношкірого крутились і гойдались на одній котві.

Коли сонце останнім промінням осяяло море, тіло за-^ битого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаєм, у біле простирадло, спустили у спокійну воду бухти, на яку він уперше глянув кілька годин тому. В ту ж мить, як мрець повільно зник з очей, блиснув огонь і розітнувся постріл, відбившись гуркотом у берегах і в жалібному крику диких птахів, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи морякові своє останнє "прощай". Схиливши голову, госпо-* дар брига пройшов до корми під тихий шепіт приємно здивованого екіпажу і чужинців, що збились на головній па-* лубі. Подібні дії говорили про романтичну вдачу цієї лкн дини.

Лінгард вітав своїх гостей далеко за північ. Людям з прау видано було вівцю з корабельних запасів. А в каюті Гассім і його два товариші сиділи вряд на канапі, виблискуючи коштовними оздобами. Лінгард провадив розмову, як щирий друг, а малайці говорили з вихованою, стриманою чемністю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем і наприкінці спинились на політиці.

— Ти, мабуть, могутній володар у своїй країні? — спитав Гассім, оглядаючи каюту.

— Моя країна в далекому морі, де найменші вітри такі ж дужі, як тут у дощову погоду,— сказав Лінгард, а гості тихо зашептались, висловлюючи здивування.— Я лишив її ще замолоду, туане Гассім, і не знаю, наскільки могутній я там, де сильних людей більше, ніж бідних на всіх ваших островах. А тут,— мовив він далі,— тут теж моя країна. Ось це англійське судно варте Англії, і я досить могутній тут. Я тут раджа, бо ця частина моєї країни — моя власна.

Гості були вражені і, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.

— Так, так,— усміхаючись, сказав Гассім.— Ти возиш морями свою країну і свою могутність. Раджа на морі. Це добре!

Лінгард голосно засміявся, а гості стиха.

— Ми знаєм, що твоя країна дуже могутня,— почав знову Гассім,— та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?

— Чи дужча? — гукнув Лінгард і широко розправив плечі.— Чи дужча? Ми могли б узяти їх в кулак, отак,— і переможно стиснув пальці.

— І вони платять вам податки за свою землю? — зацікавлено розпитував Гассім.

— Ні,— стримано відповів Лінгард.— Бачиш, туане Гассім, немає такого звичаю між білими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.

— Нема? — перепитав Гассім, скептично посміхаючись.— Вони вимагають од нас податків, бо дужчі, ніж ми. Часом вони здирають їх навіть з Ваджо, де кожен чоловік вільний і носить крис 1.

Запала тиша. Лінгард сидів замислившись, малайці дивилися вниз.

— Але ми палимо наш порох між собою,— продовжував Гассім,— і тупимо нашу зброю один на одному.

Він зітхнув, помовчав, а потім почав переконувати Лін

1 Крис — ніж, кинджал, багнет.

гарда відвідати Ваджо, "поторгувати і побачить друзів", говорив він, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.

— Авжеж! Поторгувати з друзями! — гукнув Лінгард, засміявшись,— і провів рукою.— Ось це судно, як дім, де багато всякої всячини.