Визволення - Конрад Джозеф

Зсередини входу, з-за стіни лісу, незриме вогнище безупинно викидало чорні й важкі клуби густого диму, що підносився, неначе кручена колона, в ясну блакить неба.

— Ми повинні припинити цю забаву, містер Шоу,— урочисто мовив Лінгард.

— Так, сер. Яку забаву? — спитав Шоу, здивовано озираючись.

— Це дим,— нетерпляче сказав Лінгард.— Це — гасло.

— Звичайно, сер... хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здається, далеко на землі. До чого тут гасло, сер?

— Не нам воно,— мовив Лінгард люто.— Накажіть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звеліть добре забити пиж і змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голосніше. Коли старий Йоргенсон почує вибух, то вогнище зникне перш, ніж ви двічі обкрутитесь... Одну хвилинку, містер Картер.

Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу підійшов до нього, і Картер ждав Лінгарда, щоб одвезти його на яхту. Лінгард і Шоу пішли до сходнів. Шоу плентався за своїм командиром, ждучи останніх наказів.

— Спустіть усі човни на воду, м-р Шоу,— наказав Лінгард, перекинувши ногу через поруччя,— і поставте чо-тирифунтовий фальконет на носі баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте їх. Тримайте марсель і клівер напоготові, може, мені скоро треба буде рушати. Тепер, містер Картер, я можу їхати з вами.

— Одштовхніться, хлопці,— сказав Картер, як тільки вони умостились у човні.— Одштовхніться і востаннє наляжте на весла, бо скоро вже відпочиватимете.

Матроси, бурмочучи, налягли на весла. їхні обличчя витяглись, посіріли й були вкриті засохлою морською сіллю. Хлопці мали вигляд знесилених людей, що багато витерпіли. У Картера теж обважніли й напухли віки. Коли вони проїхали бригову прову, Лінгард спитав:

— А чи досить води біля вашого судна?

— Досить. Од восьми до дванадцяти футів,— хрипко

відповів Картер.— Скажіть, капітане, де ж ваші розбишаки? Адже це море таке відлюдне, як церква в будень.

Гучний постріл, що пролунав з бригової восьмифун-тівки, майже над їхніми головами, перебив його. Клубок білого диму помалу розтанув і зачепився за фок-рею. Напівобернувшись, Лінгард дивився на дим на березі, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якої вони наближались. Лінгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де він, аж поки Картер не подав команду: "Годі!"

Вони були вже в затінку яхти і пливли вздовж неї до сходнів. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним підборіддям. Він пильно дивився на Лінгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лінгард ще бачив на березі густий дим; та коли він глянув удруге, нижня частина чорної колони обірвалась і попливла над морем, мов загрозлива хмара.

Частина друга Берег Притулку

І

Берег, що біля нього стояв на якорі бриг, не мав певних обрисів. Це була земля без форми, без лісу й урвищ — довга, низька, невизначна. І коли дужі бурхання північно-східного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно під сірим небом; лише чорна плямиста смуга маячить вдалині. У довгий сезон безхмарних днів вона має вигляд вузької коси, ніби прибитої до плескуватої поверхні води вагою неба, що його величезна баня окреслює таку ж рівну лінію, як і морський обрій.

Хоч ця земля й була близько від центрів європейського панування, між озброєних морських пройдисвітів звали її "Берегом Притулку". Не позначена вона на мапах, і географічні підручники зовсім не згадують про неї, тільки уламки розбитих суден завжди заносяться в її бухточки. Наблизитись до неї дуже важко. А дивлячись на неї з моря, можна бачити, як численні острівці облямовують безмежну просторінь головного материка. Острівці ті зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясі моря, що піниться вздовж низького берега, більше коралових рифів, мулу й каміння, ніж морської води. Отут, між зовнішніх мілин, де застряла яхта, і розгорнулись події цього твору.

В розлитому сяйві світанку блискотіло на заході широке море, сонне, рівне і сіре під злинялим небом. Довга смуга берега відкидала важкий пояс мороку від мілкої води, на якій в передранішній тиші не було ані зморшки. У неяснім світанку купи кущів на пісках видавались величезними.

Дві постаті, безмовні, як тіні, помалу посувалися берегом скелястого острівця і спинились край берега. Позад них, між циновками, з яких вони підвелись, помалу жевріла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рівно й тихо, тільки поволі водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за дві милі височив загрузлий корпус яхти, темний і невиразний на блідому небі.

Обидві постаті дивились мовчки в далечінь. Він, вищий на зріст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали їй до пояса, стояла біля нього; їх обгортало листя в'юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне світло, що осявало білі піскуваті мілини й невиразні горби острівців вздовж темного берега, та глибока тиша навколо підкреслювали самотність двох людей, розбуджених неспокійною надією, щоб глянути на запнуте серпанком море.

— Нічого! — сказав, зітхнувши, чоловік, ніби прокинувшись від довгої задуми.

Він був у куртці з синього перкалю, що їх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних і гладеньких, як бронза. Стегна йому щільно облягав саронг, а з лівого боку стримів прикрашений шістьма золотими каблучками ефес із слонової кістки, що ним не погребував би й володар. Замок і дуло його рушниці блищали сріблом. На голові в нього була розкішна червонозо-лота хустина, які тчуть жінки в будинках проводирів; тільки золоті нитки хустини вже потемніли, а шовк витерся на згортках. Голову він одхиляв назад. Примружені, трохи спущені вії затінювали блиск його очей. На обличчі не було ні бороди, ні вусів. Ніс був короткий, з рухливими ніздрями. Безжурна, щира посмішка, ніби назавжди вирізьблена якимось делікатним інструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчі, в спокійних рухах цього чоловіка відчувалась уважність і стриманість.

Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, він повернувся до сонячного сходу і став ходити по еластичному піску. Приклад рушниці волочився за ним і залишав глибоку борозну. Попіл перестав тліти. .Чоловік замислено глянув на нього і, трохи повернувшись до жінки, що лишилась позаду, гукнув:

— Іммадо, вогонь загас.

Дівчина рушила до циновок. її чорне волосся звисало, як керея. Національний саронг у червоно-сірих картках схожий був на коротку спідничку, що їх носять чоловіки й жінки. їй бракувало прикрас: пояса, шарфа, верхньої накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможні чоловіки, була застебнута на грудях, міцно облягаючи гнучкий стан. Високий комір, вишитий золотом, підпирав лице. Вона не мала браслеток—ні ручних, ні ножних, і, хоч була зодягнена в чоловічу одежу, не носила ніякої зброї. Руки їй облягали вузькі рукави з невеликим розрізом, гаптованим золотом і обшитим рядом дрібних золотих ґудзиків. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очі повні були вогню; дугастий, міцно стулений рот і вся її постать виявляли палку відвагу юнацтва на початку життєвого досвіду, на початку віри й сподівань.

Це відбувалося в день приїзду Лінгарда, бо, як відомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мілини лише пізнім ранком. Розчаровані в своїх надіях побачити сподіване вітрило в сяйві першого сонячного проміння, чоловік і дівчина, не розпалюючи вогнища, знову пішли на свої циновки. Біля ніг їх лежав звичайний тубільний човник, витягнений з води і для більшої певності прив'язаний трав'яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в білий пісок; приплив одноманітно лизав його корму.

Дівчина закрутила волосся, заколовши його дерев'яними шпильками. Чоловік ліг вздовж циновки, лишаючи місце для рушниці, ніби для товариша, і, спершись на лікоть, дивився у напрямку яхти. В мрійних очах, немов крізь прозорий серпанок, пробивались похмурі думки, що дедалі засмучували пильний погляд.

— Ми бачили на цьому острові вже три сонячні сходи, а друг не приїхав з моря,— сказав він, не міняючи пози і лежачи спиною до дівчини, що сиділа по другий бік вогнища.

— Так, і місяць уже вищербився,— відповіла вона тихо.— Місяць вищербився. А він обіцяв прибути, коли ночі ясні і вода вкриває мілини аж до кущів.

— Мандрівник знає, коли він вирушає, та не знає, коли повернеться,— спокійно зауважив чоловік.

Дівчина зітхнула.

— Ночі сподівань довгі,— прошепотіла вона.

— І часом марно ждеш,— так само тихо мовив чоловік.— Може він ніколи й не повернеться.

— Чому?—вигукнула дівчина.

— Путь довга і серце може прохолонути,— була спокійна відповідь.— Якщо він не повернеться, значить забув.

— О, Гассіме, це означатиме, що він умер! — обурено вигукнула дівчина.

Чоловік, дивлячись на море, усміхнувся на її запальний тон.

Це були брат і сестра, і хоч дуже скидалися одне на одного, родинна подібність губилась у рисах, властивих усій расі. Були вони з Ваджо, а серед малайців є приповідка, що хто хоче, щоб йому щастило в мандрах і торгівлі, повинен мати в жилах хоч трохи вадзької крові. А в цього народу торгівля, яка означає те саме, що й далека мандрівка, є романтичним і почесним заняттям. Купець повинен бути відважним і проникливим; він мусить мати безстрашність юнацтва і поміркованість старості; він має бути дипломатом і звитяжцем, щоб гарантувати собі прихильність володарів і вселяти жах злим.

Ці властивості, певна річ, не потрібні крамарям або китайцям-рознощикам, вони потрібні тільки тому, хто, належачи до знатного роду, мандрує морями на власному судні, з багатьма прихильниками. Від острова до острова розвозить він важливі новини і крам; йому довіряють таємні послання й коштовні речі; він завжди готовий до інтриг і до бою, до купівлі й продажу. Такий ідеал вад-зького купця.

Торгівля в такому розумінні була заняттям тих честолюбних людей, що * провадили приховану, але важливу справу в усіх національних повстаннях, релігійних заколотах і в організації піратських збурень широкого масштабу, що протягом першої половини XIX століття зачепили долю не одної тубільної династії і які кілька років серйозно загрожували голландській владі на сході.