Визволення - Конрад Джозеф

чую весла.

— Де?

— Ніч навколо нас. Я чую їх близько.

— З лівого чи з правого борту?

Матрос завагався. На шканцях під кормою зачовгали босі ноги. Хтось кашлянув. Врешті голос промовив:

— Канан.

— Покличте серанга, містер Шоу,— звелів тихо Лінгард,— і розбудіть усіх, щоб не спали. Всі вони лежать на палубі. Тепер чатуйте. Близько щось є. Неприємно, коли воно приходить несподівано,— додав він роздратованим тоном.

Лінгард пройшов до правого борту і, тримаючись рукою за бакштаг почав прислухатись, повернувшись до моря, але звідти нічого не почув. Нараз шканці2 сповнились придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рівних нерухомих вітрил, і поволі стих, ніби звук, вирвавшись, утік по воді. Хаджі Вазуб був уже на палубі, готовий виконувати накази білої людини. Але мовчання знову оповило бриг, поки Шоу не порушив його, спокійно промовивши:

— Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.

— Добре, м-р Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.

— Хлопцеві, певно, приснилось. Я теж маю добрий слух і... — Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів лише невиразним бурчанням. Лінгард продовжував прислухатися. На корму один за одним вийшли три матроси і почали поратись біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувались. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.

— Серанг! — покликав він стиха.

Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкались приступок. Закла-

1 Бакштаг — мотуз, що тримає щоглу.

2 Шканці — центральна частина горішньої палуби.

вши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.

— Хто був на вахті? — спитав Лінгард.

— Бедрун Бегіс,— відрапортував хрипко Вазуб.

— Я нічого не чую. Бедрунові, певно, щось здалося.

— Ніч ховає човна.

— А ти бачив його?

— Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер він десь тут близько. Бедрун чув його.

— Чому ж ти тоді не доповів? — гостро спитав Лінгард.

— Мелім сказав: "Нічого нема", хоч я сам бачив. Хіба ж я можу знати, що на думці у нього чи в тебе, туане?

— А ти щось чуєш тепер?

— Ні, вони спинились. А може, загубили корабель — хто його зна? Може, й бояться...

— Гаразд! — пробурмотів Лінгард, стурбовано переступаючи.— Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?

— Човен білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!

Він простяг руку, показуючи за борт.

— Ідуть сюди,— додав він рішуче. Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:

— Щось там на воді, сер! Перед самою провою!

— Гаразд! — відгукнувся Лінгард.

Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.

— Який це корабель?

— Англійський бриг,— трохи вагаючись, відповів Лінгард.

— А, бриг! А я гадав, щось більше,— провадив розчаровано й спокійно голос з моря.— Я під'їду до борту, якщо дозволите!

— Не під'їздіть! — гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.

— Не під'їздіть, якщо не хочете втратити човна. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?

Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен прича-

4 Д. Конрад

81

лив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.

— Зараз я вам покажу.

А за хвилину промовив тихше, але виразно:

— Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!

Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з'явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п'ятеро людей. їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулась на човен.

— Нас п'ятеро,— лунав той же спокійний голос із темряви, яка здавалась тепер ще чорнішою.— Четверо гребців та я. Ми з яхти — з британської яхти.

— Підіймайтесь на борт! ^-гукнув Лінгард.— Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці з схованої десь канонірки.

— Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!

Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: "Хлопці, од-штовхніться трохи", потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:

— Добривечір... Сер капітан?

— Ні, він на кормі! — буркнув Шоу.

— Ідіть сюди, йдіть,— нетерпляче покликав Лінгард. Малайці покидали свої місця і мовчки скупчилися коло

грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те ж привітання спокійно й повагом:

— Добривечір... Сер капітан?

— Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?

— Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажились. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.

— Ви побачили мене! — вигукнув Лінгард.— Коли? В який час?

— Не вночі, будьте певні. Ми блукали на південь звідси між якимись островами і ледве вибралися звідти. А коли ми об'їздили один острівець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його місце, і ми рушили. Та, мабуть*, нас обганяла якась течія, бо ми довгенько об'їздили той острівець. Я керувався по зорях і, присягаюсь лордом Гаррі, вже думав, що зовсім загубив вас.

— Можливо, бо ми нічого не бачили за цілий день,— сказав Лінгард.— Де ж ваше судно? — нетерпляче спитав він.

— Загрузло у густім намулі миль за шістдесят звідси. Наш човен — це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вівторок, і вона, мабуть, сьогодні пройшла на північ од вас. Старшому офіцерові, що в тому човні, наказано добутись до Сінгапура. Я — другий помічник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист від власника яхти. Нашим панам набридло сидіти в намулі: вони чекають допомоги.

— На яку ж допомогу ви тут сподіваєтесь?

— Лист розповість вам про це. Чи можу я попросити у вас, капітане, трохи води для моїх хлопців? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте мені напитись. З полудня ми не мали в роті ані краплини, бо наше барильце витекло.

— Потурбуйтеся про них, містер Шоу,— сказав Лінгард.— Ходімо в каюту, містер...

— Картер.

— Ходімо вниз, містер Картер, ходімо,— запрошував Лінгард, спускаючись сходами.

Стюард засвітив лампу і поставив на стіл карафки та пляшки.

Каюта була пофарбована в білий колір з позолоченим бордюром. Навпроти завішених вікон стояв буфет з мармуровим верхом, а над ним висіло люстро в позолоченій рамі. Далі, біля кормової стіни, стояла напівкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стіл був накритий чорною індійською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бімсів 1 були порозвішані мушкети з блискучими від світла цівками,— всього двадцять чотири мушкети. Стільки ж стародавніх багнетів в мідних піхвах прикрашали поліро-

1 Бімс — брус, бантина.

4*

83

вану стіну. Усі двері в каюті були зняті, а замість них висіли ширми з жовтого китайського шовку. Всі чотири ширми захитались, коли до каюти увійшло двоє людей.

Картер за одну мить оглянув усе це, але очі його з цікавістю спинились на круглому щиті, що висів над баг-кетами. На червоному полі блищав золотий сніп блискавок, який охоплював дві великі літери Т і Л.

Лінгард з цікавістю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучі блакитні очі, біляве волосся й невеличкі вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лінгард помітив його пильний погляд.

— Ви задивились на цю річ? Це подарунок майстра, що будував мій бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку поміж моїх ініціалів? Бриг зветься "Блискавка", а я — Том Лінгард.

— Дуже гарна річ і показна для каюти,— чемно пробурмотів Картер.

Вони випили, кивнувши один одному головою, й сіли.

— Тепер давайте листа,— сказав Лінгард.

Передавши листа через стіл, Картер знову почав розглядатись навколо. Лінгард вийнув листа з незаліпленого конверта, адресованого командирові будь-якого англійського корабля в Яванському морі. Лист було видруковано на бланку з написом "Шхуна-яхта ,,Пустельник"". Датований чотири дні тому, лист сповіщав, що туманної ночі яхта сіла на мілину, коло низького берега Борнео. На думку капітана, судно занесло туди глибокою весняною водою. Берег, очевидячки, був зовсім безлюдний. За чотири дні вони здалеку бачили тільки двоє малих тубільних суден. Наприкінці листа господар яхти просив кожного командира корабля, що повертається назад Зондською протокою, сповістити про становище яхти в Анджер або якомусь англійському чи голландському військовому судну. Лист кінчався завчасною подякою і обіцянкою повернути всі витрати за подану допомогу.

Поволі згортаючи листа, Лінгард промовив:—Я не буду ні в Анджері, ні поблизу нього.

— Гадаю, що можна повідомити перше-ліпше місто,— сказав Картер.

— Лиш не те, де я буду,— відповів Лінгард, знову розгортаючи листа й тривожно дивлячись на нього.

— До того ж2 він не дуже докладно описує берег, та й широта непевна,— провадив Лінгард.— Я не зовсім уявляю, де саме ви засіли, хоч знаю тут кожний куточок.

Картер прокашлявся й повагом почав змальовувати обриси тих берегів, і кожне його слово виявляло точність спостережень, зіркі очі моряка, здатного швидко помітити основні риси незнайомої землі й незнайомого моря. Він оповідав стисло, точно визначаючи заплутані рифи й піщані мілини, що серед них якимось дивом проскочила в темряві яхта перед тим, як загрузла.

— Година на морі досить ясна,— зауважив він, спинившись, щоб випити. Лінгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далі:

— На південному березі я помітив двоє високих побілених дерев; певно, хтось, опинившись у цій бухті, добре побілив їх: одно — вгорі, друге — внизу.