Визволення - Конрад Джозеф

Тому важко сказати, які думки опановували його, коли він затоплювався у мрійних настроях.

Безперечно, як і в більшості з нас, часом прокидався ліризм у його серці, і тоді линув він у прекрасні країни, далекі й небезпечні. Та він незважав на ці марні мандрівки, на ці надземні інтереси й турботи. Проте після таких хвилин на його щоденному житті лишався теплий спокійний відблиск, який пом'якшував його сувору натуру і ще тісніше зв'язував його з бригом.

Він знав, що його маленький корабель міг дати йому щось таке, чого ніхто на світі не дав би; щось особливе, його власне. Зв'язок цієї людини з кісток і м'язів із слухняною річчю з дерева й заліза нагадував велике кохання. Бриг мав усі властивості чогось живого: бистрий, слухняний, терпеливий, вірний, гарний, здатний робити й терпіти,— мав усе, опріч життя. Людина надихала життям цю річ, що здавалась їй найдосконалішою з усіх речей такого роду. Воля капітана була її волею, його думка — її імпульсом, його подих — подихом її існування, хоч він відчував усе це якось невиразно, не перетворюючи свої почуття в німі формули думки. Для нього бриг був дорогий і єдиний в усьому світі. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу — це ж ціле королівство!

Ось тепер без бриля вийшов він рівною ходою на палубу свого королівства. Ходив з незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п'ятна-дцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроці він мусив круто повернутись і йти назад до гакаборту 1.

Шоу, засунувши руки за пояс, спершись ліктями на

Гакаборт — кормова частина.

поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справді ж, він бачив перед собою маленький будиночок з садочком, непомітний, в заплутаних вулицях східної прибережної частини Лондона. Його трохи непокоїло, що він ще й досі не познайомився (так, досі!) з своїм сином, якому тепер минуло вже вісімнадцять місяців. Тому й линув він тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мріяв, за хвилину знову перенісся на бриг, "на місце", як він сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був "на місці".

Поводився він з матросами грубо і гаркав, розмовляючи з ними. До своїх капітанів завжди ставився з повагою й стримано (так він думав), а насправді вороже, бо, здавалось йому, мало хто з них був "на місці". У Лінгарда він недавно. Капітан підхопив його на мадраському рейді з англійського корабля, що його він мусив покинути після сварки з хазяїном. Шоу хвалив Лінгарда, хоч і казав, що той, як і всі інші люди, мав багато дурниць в голові, тобто бачив усе "догори ногами".

Шоу був чоловік, яких багато: звичайнісінький для всіх, крім самого себе, вартий лише як старший помічник і як єдина, крім капітана, біла людина на судні. Він вважав себе вищим за матросів-малайців і поводився з ними з чванькуватою ласкавістю, хоч і думав, що в скрутну хвилину ці хлопці напевне будуть не "на місці".

Шоу швидко, як тільки можна в думках, повернувся з своєї уяваної мандрівки додому. Він одхилився від поруччя і, пройшовши вперед, спинився на кормі, оглядаючи лівий борт. Лінгард став на своєму боці, неуважно дивлячись перед себе. На шкафуті 1, межи багрів, прив'язаних по обидва боки ґратчастого люка, він побачив купку людей. Вони сиділи накарячках, навколо дерев'яної миски, з верхом накладеної рижом. Темнолиці, ніжноокі, мовчазні люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.

Тільки один чи два носили саронги 2, інші ж, наслідуючи принаймні на морі, негідному звичаєві європейців, носили штани. Двоє сиділи на баграх. Один — схожий на дитину, з світложовтим обличчям, з чудною посмішкою на вустах, з пучками рівного волосся, пофарбованого під

1 Ш к а ф у т — середня частина палуби, попід бортами.

2 Саронг — шмат матерії, що прикриває тіло від клубів до колін.

колір червоного дерева. Це був тиндал екіпажу — щось на зразок помічника боцмана, або серанга. Другий, що сидів поруч нього на багрі, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комічно-лютий вираз, що, здебільшого, характеризує людей із південно-західного побережжя Суматри.

Це був касаб, або комірничий — посада почесна й легка. Він один з усього екіпажу, що вечеряв, помітив на палубі свого господаря, одразу ж пробурмотів щось тинда-леві, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсім безглуздого вигляду. Інші теж почули, але не перестали їсти, а ще швидше замиготіли своїми сухорлявими руками.

Сонце стояло не вище одного градуса над обрієм. Від розпеченої поверхні води почав підійматися легкий туман, прозорий, ледве помітний, проте й від цього сонце змінилося на розпечений червоний диск, прямовисний і гарячий, що швидко котився по опуклій поверхні блискучого моря. І от він упав за обрій, безмежна просторінь води несподівано стала похмура, грізна й глибока.

Сонна вода на мить затримала сонце на заході; від нього до непорушного брига прослалась на гладенькій і темній поверхні смуга світла, рівна, блискуча, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, сліпучий і жахливий, він, здавалося, простягся од землі аж на небо, до самої брами почесної смерті; та він слабшав помалу: море перемагало світло. Нарешті зостався від сонця тільки слід, наче велика пливуча іскра на воді. Вона затрималась і несподівано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.

— Зайшло! — промовив Лінград, що пильно стежив, але пропустив останній момент.—Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинника в каюті!

— Гадаю, сер, він майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тоді другий

босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зійшов по сходах і заступив на палубі Шоу. Підійшовши до компаса, серанг мовчки спинився.

— Серанг, якщо буде вітер, тримати на південний схід! — виразно наказав Шоу.

— Єсть, південний схід! — поважно відказав літній малаєць.

— Коли бриг візьме хід, доповіси мені,— встряв Лін-гард.

— Добре, туане,— відповів серанг, швидко глянувши на небо.— Вітер буде,— додав він стиха.

— Я теж гадаю,— сказав Лінгард.

Тіні швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: — Готове, сер!

— Ходім, з'їмо що-небудь, Шоу,— сказав Лінгард.— Зачекайте! Спершу роздивіться навколо, а потім підете униз, бо коли ми знову вийдемо, уже стемніє.

— Гаразд, сер,— мовив Шоу, беручи довгу підзорну трубу і прикладаючи її до очей.— Пресвята штука!—бубонів він, направляючи й прилаштовуючи трубу.— Я ніколи й ніяк не потраплю... Та ось таки попав!

Він повернувся на підборах, тримаючи трубу на лінії обрію. Потім склав інструмент і рішуче промовив:

— Нічого не видно, сер!

Шоу спустився вниз слідом за капітаном, весело потираючи руки. Якийсь час на кормі було тихо. Потім стерничий мляво спитав: — Мелім1 сказав, що на воді нічого нема?

— Так,— пробурмотів серанг, не озираючись на нього.

— Між островами був човен,— мовив стерничий дуже тихо.

Серанг, розкарячивши ноги і заклавши за спину руки, мов скам'янілий, стояв, випроставшись біля компаса. Його обличчя, тепер уже ледве видне, було таке ж байдуже, як дверцята сейфа.

— Ось послухай-но,— лагідно напосідав стерничий. Але поважна людина навіть оком не моргнула. Тоді

стерничий нахилився від ґратчастого колеса:

— Я бачив човен,— прошепотів він з лагідною впертістю коханця, що просить ласки.— Я бачив човен, хаджі 2 Вазуб.

Серанг двічі ходив на прощу, тому він не був байдужий до свого законного титулу і понуро всміхнувся.

— Ти бачив пловуче дерево, Салі,— сказав він іронічно.

— Я звусь Салі, тому очі мої кращі, як ота чаклунська мідяна штука, що розсувається,— відказав стерничий.— То таки човен, і ті, що в ньому, могли бачити проти вечірньої

1 Мелім (малайське) — учитель, інструктор.

2 Хаджі — титул магометанина, що ходив на прощу до гроба Магомета.

заграви корабель, якщо вони не сліпі. Я бачив його. А ти бачив його, хаджі Вазуб?

— Хіба ж я гладкий білий, чи що?—накинувся на нього серанг.— Я був моряком, Салі, раніше, ніж ти народився! Ми маємо наказ мовчати й дивитись тільки на стерно, щоб з кораблем не сталося пригоди.

Сказавши це, серанг знову застиг у задумі. Його очі невпинно блукали від освітленої мапи до темних вітрил брига, а тіло було нерухоме, наче вирізьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капітанській вахті хаджі Вазуб, серанг брига "Блискавка", невтомний і невсипущий раб свого обов'язку.

Через півгодини після заходу сонця ніч зовсім оповила землю й небо. Острови розтанули в темряві. А на рівній воді протоки маленький бриг наче розлігся й міцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тиші.

II

О пів на дев'яту Лінгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальті, ходив швидко туди й сюди по кормі, лишаючи за собою дух тютюнового диму.

Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою.*А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалось, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити сигарету, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідіший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.

Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:

— Ніякої зміни, Шоу,— сказав він.

— Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому ж місці. Мені здається, сер, це море — чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів...

— Карімата, Шоу,— перебив Лінгард.

— Звичайно, сер, Карімата,— я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам'ятати тутешніх...

Він хотів сказати "імен", але, спинившись, сказав "назв", старанно вимовляючи кожен звук.

— Останні п'ятнадцять років,— говорив він далі,—я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому я почуваю себе більше вдома там, у Бей.— Він показав у темряву в північно-східному напрямку, ніби міг бачити звідси, де той Бей, що знаходиться, як звісно, аж у Бенгальській затоці.

— Ви швидко призвичаїтесь,— пробурмотів Лінгард, обминаючи свого помічника.