Будденброки - Манн Томас
Звістку про нещастя з сенатором він одержав у клубі і відразу пішов звідти. Але, боячись побачити щось страшне, він спершу вибрався в далеку прогулянку за міську браму, тож його ніде не могли знайти. Тепер він сам вернувся і вже в передпокої почув, що брат помер.
– Не може цього бути! – сказав він і, шкутильгаючи, водячи навколо очима, рушив сходами нагору.
За хвилину він уже стояв коло братового смертного ложа між сестрою і невісткою. Стояв трохи згорблений, скидаючись на знак запитання, лисий, з запалими щоками й обвислими вусами, з величезним, гачкуватим носом, худий, кривоногий, і його малі, глибоко посаджені очі вдивлялися в братове обличчя, таке мовчазне, холодне, неприступне й бездоганне, непідвладне ніякому присудові людському… Куточки вуст у небіжчика були опущені майже зневажливо. Колись Христіан дорікав братові, що той не заплаче, коли він помре. І ось тепер Томас сам лежить мертвий. Він просто помер, не сказавши жодного слова, гарно й тактовно відійшов у небуття, безжально лишивши інших соромитись за себе, як часто бувало за його життя! Чи добре він робив, чи погано, завжди виявляючи тільки холодну погорду до Христіанових страждань, до його "муки", до чоловіка на канапі, що кивав на нього, до пляшки зі спиртом і до відчиненого вікна? Це питання відпало, втратило сенс, бо примхлива смерть у своїй раптовій необ'єктивності вирізнила й виправдала Томаса, прийняла його й звеличила, вшанувала, владно викликала до нього повсюдне боязке зацікавлення, а ним, Христіаном, погордувала, хоче й далі глумитися з нього сотнями різних каверз і зачіпок, які ні в кого не викликають пошани. Ніколи ще Томас Будденброк так не імпонував своєму братові, як цієї хвилини. Успіх має вирішальне значення. Тільки смерть примушує людей поважати наші страждання, вона ушляхетнює навіть наймізернішу нашу недугу. "Виявилось, що ти мав слушність, схиляю перед тобою голову", – подумав Христіан, швидко, незграбно опустився навколішки й поцілував холодну братову руку, що лежала на ковдрі. Тоді підвівся і, водячи навколо очима, почав ходити по кімнаті.
З'явилися інші відвідувачі: старі Крегери, дами Будденброк із Брайтештрасе, пан Маркус. Прийшла й сердешна Клотільда, худа і сіра, байдуже стала коло ліжка й молитовно склала руки в нитяних рукавичках.
– Не думайте, Тоні й Гердо, – спроквола, жалібно сказала вона, – що коли я не плачу, то в мене черстве серце… Я вже виплакала всі сльози…
І їй вірили на слово, така вона була безнадійно сіра й висхла…
Врешті всі вийшли, поступившись місцем неприємній беззубій бабі, яка з'явилася, щоб разом з сестрою Леандрою обмити й переодягти небіжчика.
Того вечора Герда Будденброк, пані Перманедер, Христіан і малий Йоганн допізна сиділи у вітальні за круглим столом, освітленим великою газовою лампою, і пильно працювали. Вони складали список осіб, яким треба було послати повідомлення про смерть, і писали на конвертах адреси. Рипіли пера. Час від часу хтось вгадував ще якесь прізвище і вводив його в список… Ганно також узяли на допомогу, бо він писав чисто, а часу було обмаль.
У будинку й на вулиці панувала тиша. Лише зрідка лунала за вікном чиясь хода і швидко завмирала. Інколи полускувала газова лампа, хтось мурмотів прізвище, яке саме надписував, та ще шелестів папір. Часом вони перезирались і згадували, що сталось.
Пані Перманедер виводила свої кривулі надзвичайно старанно. Але що п'ять хвилин, ніби заведена, відкладала перо, згортала руки, підносила їх до рівня рота й голосила.
– Я не можу цього зрозуміти! – вигукнула вона, доводячи цим, що вже починає розуміти, яка їх спостигла біда… – Та це ж кінець, усьому кінець! – несподівано крикнула вона в глибокій розпуці і, ридаючи, кинулась на шию невістці, після чого з новою силою взялася до писання.
З Хрйстіаном було те саме, що з сердешною Клотільдою. Він ще не пролив жодної сльози і трохи соромився цього. Усвідомлення своєї ганьби переважило в ньому всі інші почуття. А крім того, ненастанно порпаючись у своїх хворобах, досліджуючи свій фізичний і душевний стан, він виснажився, зачерствів. Він тільки час від часу випростувався, проводив рукою по лисій голові і проказував здавленим голосом:
– Так, страшне лихо!
Проказував скорше для себе самого, вмовляв себе і намагався видавити з очей хоч кілька сліз.
Раптом сталося таке, що всіх збентежило: малий Йоганн засміявся. Пишучи, він натрапив на прізвище, що звучало якось кумедно, і не втримався. Він проказав те прізвище вголос, пирхнув, ще нижче схилився над столом, затремтів, аж схлипнув, але стримати сміху не зміг.
Спершу дорослі подумали, що він плаче: але ж ні. Вони недовірливо й розгублено перезирнулися. Тоді Герда відіслала хлопця спати….
Розділ дев'ятий
Від зуба… Сенатор Будденброк помер від зуба, казали один одному городяни. Але ж, хай йому біс, від цього не вмирають! У нього болів зуб, пан Брехт зламав його, а потім сенатор просто впав серед вулиці. Чи чувано таке?..
Та тепер уже однаково, то його справа. Що найперше треба зробити, це подбати про вінки, великі вінки, дорогі, такі, що зроблять честь тому, хто їх посилає, вінки, про які потім згадуватимуть у газетах і по яких зразу видно, що вони від людей солідних і грошовитих. І вінки прибували, напливали звідусіль – від товариств, від родин і окремих осіб; вінки з лаврового листя, з пахучих квіток, із срібла, з чорними стрічками і з стрічками кольорів міста, з написами, виведеними чорними й золотими літерами. І пальмове листя, безліч пальмового листя…
Усі квіткові крамниці добре заробили; і крамниця Іверсена навпроти теж не відстала. Кілька разів за день пані Іверсен дзвонила внизу і вручала найрізноманітніші витвори з квітів – від сенатора такого-то, від консула такого-то, від установи такої-то… Раз вона спитала, чи не можна їй піднятися нагору й глянути на сенатора? "Так, можна", – відповіли їй, і в супроводі Іди Юнгман вона пішла сходами нагору, мовчки розглядаючи розкішну сходову клітку.
Вона ступала важко, бо, як звичайно, була при надії. Постать її з роками трохи погрубшала, але довгасті чорні очі й малайські вилиці не втратили своєї знади і явно свідчили, що колись вона була незвичайно гарна… Її завели до салону, де стояв катафалк.
Томас Будденброк лежав посеред просторої світлої кімнати, з якої винесено всі меблі, в оббитій білим шовком домовині, в білому шовковому вбранні, під білим шовковим покривалом, овіяний вишуканим, запаморочливим запахом тубероз, фіалок і безлічі інших квіток.
У головах на покритому чорним крепом постаменті, серед півколом розставлених срібних свічників, здіймався Торвальдсенів "Христос, що благословляє вірних". Китиці квітів, вінки, кошики з квітами й букети складені були вздовж стін і на підлозі, пальмове листя посхилялося над труною і над ногами небіжчика. Його обличчя в кількох місцях було побите, особливо ніс. Але волосся було зачесане так, як за життя, а вуса старий Венцель востаннє витяг гарячими щипцями, і вони, довгі, рівні, стирчали впоперек білих щік. Голова була трохи повернена вбік, а в складених пальцях стримів хрестик з слонової кістки.
Пані Іверсен спинилася майже біля дверей і звідти, ледь примружившись, дивилася на домовину; і аж коли з вітальні, відкинувши завісу, з'явилася вся в чорному, заплакана пані Перманедер і лагідно запропонувала їй підійти ближче, вона ступила кілька кроків по навоскованій підлозі. І знову стала, згорнувши руки на своєму чималому вже животі, й дивилася довгастими чорними очима на квіти, на свічники, на стрічки, на весь той білий шовк і на обличчя Томаса Будденброка. Важко було прочитати щось на її блідому, розплилому виду вагітної жінки. Врешті вона мовила:
– Так…
Тоді схлипнула, єдиний раз, коротко, тихенько, й повернулася до дверей.
Пані Перманедер тішили такі відвідини. Вона не виходила з дому на Рибальській і невтомно, з запалом спостерігала, як складали шану тлінним останкам її брата. Горловим голосом по кілька разів підряд вона читала замітки в газетах, де, так само як під час ювілею фірми, вихваляли його заслуги і оплакували тяжку безповоротну втрату. Вона зустрічала у вітальні всіх, хто приходив висловити своє співчуття, – а ім'я їм було легіон; приймала їх уже Герда, в салоні біля труни. Крім того, пані Перманедер провадила з різними людьми наради щодо похорону, який мав бути невимовно "аристократичний", і влаштовувала прощальні сцени. Вона звеліла, щоб усі службовці з контори прийшли попрощатися з шефом. І так само робітники з комор. Вони незграбно човгали своїми величезними ногами по паркету, скорботно витягали обличчя і сповнювали салон запахом горілки, тютюну й поту. Мнучи в руках шапки, вони дивилися на пишно оздоблену труну, спершу захоплено, а далі знуджено, аж поки один із них набрався відваги й повернув назад, і тоді вся компанія почовгала слідом за ним… Пані Перманедер була в захваті. Вона запевняла, що в багатьох по бороді текли сльози. Звичайно, вона це вигадала. Такого не було. Але що з того, коли їй так ввижалося і коли це тішило її?..
І ось настав день похорону. Металеву домовину наглухо закрито і прибрано квітами, свічки в свічниках догоріли, будинок сповнили люди, і пастор Прінгсгайм, оточений родичами небіжчика, місцевими і приїжджими, велично став в узголов'ї домовини. Його показна голова красувалась на широких брижах, як на тарілці.
Церемонією керував спритний чоловік, найнятий на такий випадок, щось середнє між служником і розпорядником. З циліндром у руках, швидко й тихенько ступаючи, він збіг парадними сходами вниз і пронизливим шепотом гукнув у передпокій, де товпилися податкові службовці в уніформі й вантажники в куртках, штанях до колін і з циліндрами:
– Кімнати переповнені, але в коридорах є ще трохи місця…
Потім усе стихло; пастор Прінгсгайм почав говорити, і його добре поставлений, дзвінкий, переливчастий голос заповнив увесь будинок. Поки він тут, нагорі, поряд з фігурою Христа, підносив молитовно складені руки й простягав їх, благословляючи присутніх, унизу, перед будинком, спинилася запряжена четвериком похоронна карета, а за нею вздовж вулиці довгим рядом, аж до самої річки поставали й інші карети. Навпроти входу вишикувалась у два ряди рота солдатів з рушницями коло ноги на чолі з лейтенантом фон Тротою, що, з оголеною шаблею в руці, дивився на вікна другого поверху вогнистими очима… Люди юрмилися на вулиці, витягали шиї з вікон навколишніх будинків, намагаючись щось побачити.
Врешті натовп у передпокої заворушився, почулася тиха команда, солдати, чітко клацнувши рушницями, взяли їх на плече; лейтенант фон Трота опустив шаблю, і в дверях з'явилася домовина.
