Будденброки - Манн Томас

Переклав з німецької Євген Попович

БУДДЕНБРОКИ

Занепад однієї родини

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

– "Що це означає?.. Що це… означає?.."

– Ото ж бо, в бісового батька, c'est la question, ma tres chere demoiselle![1]

Елізабет Будденброк, що сиділа поруч із свекрухою на рівній, полакованій у білий колір і оббитій жовтою матерією канапі зі спинкою, оздобленою золотою лев'ячою головою, зиркнула на свого чоловіка – він примостився в кріслі поряд з канапою – і поспішила на допомогу маленькій доньці, яку біля вікна тримав на колінах дід.

– Тоні! – сказала вона. – "Вірую, що бог…"

Восьмирічна Антонія, тендітна, в сукенці з легенького мінливого шовку, ледь відвернувши миле біляве личко від діда, задумливо, напружено вдивлялася поперед себе блакитно-сірими очима і, мабуть, нікого в кімнаті не бачила; вона ще раз проказала:

– "Що це означає…" – тоді повільно: – "Вірую, що бог…" – далі швидко, вся прояснівши: – "… створив мене разом з усіма істотами", – і, раптом згадавши далі, опромінена радістю, духом виповіла цілий параграф, дослівно за катехізисом, за його останнім, виправленим виданням, яке щойно, року божого 1835, з'явилося з дозволу високомудрого сенату. "Коли вже зрушиш з місця, – подумала вона, – то почуваєш те саме, що взимку на санчатах, як з'їжджаєш з братами з Єрусалимської гори: всі думки вилітають з голови, і не можна спинитися, навіть якби хотілося".

– "А ще вбрання і взуття, – провадила вона, – їжу й питво, дім і подвір'я, жінку й дитину, поле й худобу…"

На цьому слові старий мосьє Йоганн Будденброк не витримав і зайшовся голосним, глузливим сміхом, що вже давно клекотів у нього в грудях. Він буїв радий, що може поглузувати з катехізису, і, мабуть, на те й улаштував цей невеличкий екзамен. Він почав розпитувати Тоні про її поле й худобу, поцікавився, скільки вона хоче за мішок пшениці, і сказав, що ладен почати з нею торг. Його кругле, вкрите легеньким рум'янцем, добродушне обличчя, – він не міг удавати сердитого, хоч би як хотів, – оточував віночок білого як сніг, напудреного волосся, що спадало жмутом на широкий комір світло-сірого сурдута, немов кіска. Йоганн Будденброк і на сімдесятому році життя не зрадив моди своєї молодості, відмовився тільки від галунів між гудзиками й великими кишенями, але жодного разу в житті не вдяг довгих штанів. Широке, подвійне підборіддя його задоволено спочивало на білому мереживному жабо.

Усі підхопили той сміх, найбільше з пошани до голови сім'ї; мадам Антуанета Будденброк, з роду Дюшанів, захихотіла достеменно так, як її чоловік. То була огрядна дама з великими білими буклями понад вухами, у сукні в чорну й сіру смужку і без жодних оздоб, що свідчило про скромність і простоту; в руках, і досі білих та гарних, вона тримала маленьку оксамитову торбинку з шитвом. Риси її обличчя з плином років якимось дивом стали цілком подібні до чоловікових. Тільки темні жваві очі своїм обрисом і кольором трохи виказували її наполовину романське походження; по дідові вона була з французько-швейцарської сім'ї, а народилася в Гамбурзі. її невістка Елізабет Будденброк, з роду Крегерів, сміялася чисто по-крегерівському: починала з чудного пирхання і притискала підборіддя до грудей. Як усі Крегери, вона мала дуже елегантний вигляд, і хоч не була красуня, проте її дзвінкий, розважний голос, її неквапливі, впевнені й лагідні рухи в усіх навколо будили почуття спокою й довіри. До її рудуватого волосся, викладеного в невелику корону, а за вухами завитого в буйні кучері, надзвичайно пасувала ніжно-біла шкіра, зрідка поцяткована дрібним ластовинням. Обличчя Елізабет, з трохи задовгим носом і маленьким ротом, мало одну характерну рису; між спідньою губою і підборіддям зовсім не було заглибини. Сукня її, з коротким ліфом, до якого пришиті були рукави з високими буфами, і вузька спідниця з легенького шовку в ясних квітках, лишала відкритою довершеної краси шию, перев'язану атласною стрічкою; на стрічці мерехтів аграф з великих діамантів.

Консул трохи нервовим порухом подався вперед. Він буїв у брунатному сурдуті з широкими вилогами і схожими на пляшку рукавами, що аж під зап'ястком щільно облягали руку. Вузькі, при самому тілі, штани пошиті були з білої матерії, що легко переться, і з боків прикрашені чорними стяжками. Підборіддя його впиралося в тверді комірці, обв'язані шовковою краваткою, що геть затуляла виріз строкатої жилетки. Очі він мав батькові: блакитні, пильні, трохи заглибоко посаджені, хоч, може, й мрійливіші; зате риси обличчя були поважніші й твердіші, горбоватий ніс різко виставав наперед, а щоки, що до половини заросли білявими кучерявими баками, були не такі круглі, як у старого.

Мадам Будденброк обернулася до невістки, стиснула їй руку і крізь сміх сказала, втупившись очима їй у коліна:

– Він завжди однаковий, mon vieux[2], правда ж, Бетсі?..

Вона вимовляла: "однакий".

Елізабет тільки мовчки посварилася тендітною рукою, тихо дзенькнувши золотим браслетом, тоді зробила характерний свій рух: провела пальцями від куточка рота до скроні, немов відкидала назад неслухняне пасмо волосся.

Консул сказав з ввічливою усмішкою, але й з докором у голосі:

– Тату, ви знову глузуєте з найсвятішого!

Вони сиділи в "кімнаті з краєвидами", на другому поверсі великого старого будинку на Менгштрасе – фірма "Йоганн Будденброк" купила його кілька років тому, і родина оселилась тут недавно. На міцних, пружних шпалерах, напнутих на рами вздовж стін, видніли широкі краєвиди, виконані в лагідних кольорах, так само, як і тоненький килим на підлозі, – ідилії на манір вісімнадцятого сторіччя; веселі виноградарі, працьовиті хлібороби, гарно пов'язані стрічками пастушки, що на березі тихого, мов дзеркало, озера тримали на колінах біленьких ягнят або цілувалися з ніжними пастухами… Майже на кожній картині все тонуло в жовтавій вечірній заграві – вона перегукувалася з жовтим накриттям на полакованих у білий колір меблях і з жовтими завісами на вікнах.

Як на таку велику кімнату, меблів у ній було небагато. Круглий стіл на тоненьких, рівних, скупо орнаментованих золотом ніжках стояв не перед канапою, а біля протилежної стіни, навпроти малої фісгармонії; на її віці лежав футляр флейти. Крім твердих крісел, симетрично розставлених попід стінами, там був ще тільки швацький столик під вікном та навпроти канапи – прегарний тендітний секретер, заставлений порцеляновими фігурками.

Крізь засклені двері навпроти вікон видно було в сутінку передпокій у вигляді ротонди, а ліворуч біліли високі двійчасті двері великої їдальні. Під другою стіною в округлому каміні за майстерними візерунчастими гратками з блискучого кутого заліза, тріщав вогонь.

Бо цього року зарані настав холод. Уже нині, в середині жовтня, листя на молодих липах навколо Марийської церкви по той бік вулиці пожовкло, круг могутніх готичних веж і шпилів свистів вітер і сіявся дрібний холодний дощ. На бажання мадам Будденброк-етаршої вже вставлено подвійні рами.

Був четвер; цього дня, через кожні два тижні, збиралася вся сім'я, але цим разом, крім родичів, що мешкали в місті, запрошено також на скромний обід кількох друзів дому, і тепер, о четвертій годині пополудні, Будденброки сиділи в дедалі густішому сутінку й чекали на гостей…

Дідові жарти не перепинили санок малої Антони, вона тільки ще дужче надула верхню губку, що й так трохи випиналася над спідньою. Ось вона вже з'їхала з Єрусалимської гори в саму долину, але не змогла раптово спинитися на гладенькій дорозі й ледь перехопилася через межу…

– Амінь, – сказала вона, – а я щось знаю, дідусю!

– Tiens![3] Вона щось знає! – вигукнув старий добродій і вдав, що аж нетямиться з цікавості. – Ти чула, мамо? Вона щось знає! Ну, хто б сказав…

– Коли удар теплий, то маємо блискавку, – заявила Тоні, на кожному слові киваючи головою. – А як холодний, то маємо грім!

Вона схрестила руки на грудях і переможно обвела очима усміхнені обличчя, певна свого успіху. Але пана Будденброка розгнівали її мудрування, він хотів конче знати, хто дитині розповідав такі нісенітниці. Виявилось, що то була Іда Юнгман, недавно найнята для малої мамзель із Марієнведера. Консулові довелося боронити Іду.

– Ви надто суворі, тату. Чому б у її віці не мати своїх власних дивацьких поглядів на такі речі…

– Excusez, mon cher!.. Mais c'est une folie![4] Ти знаєш, як я не люблю, коли одурманюють дітей! Чули таке? Як холодний удар, то маємо грім! А хай він гримне їй на голову! Дайте мені спокій із своєю пруссачкою!

Річ у тім, що він не вельми полюбляв Іду Юнгман. Старий добродій не був обмеженою людиною: він набачився світу, тринадцятого року їздив четвериком на південь Німеччини закуповувати збіжжя для прусської армії, бував у Парижі та в Амстердамі і, як чоловік освічений, не вважав – боронь боже! – що все, за брамою його любої вітчизни суще, варте догани. Та все ж там, де кінчалися ділові стосунки, в громадському житті, він був, більший прихильник суворих розмежувань, аніж консул, його син, і непривітно зустрічав чужих. Отож як одного дня його діти привезли додому з подорожі до Східної Пруссії приймачку, молоду дівчину-сироту, – їй аж тепер минув двадцятий рік, – дочку господаря заїзду в Марієнведері, що якраз перед тим помер, консулові довелося витримати за своє доброчинство сутичку з батьком; старий провадив наступ майже винятково по-французькому і по-нижньонімецькому. А втім, Іда Юнгман виявилася путящою помічницею в господарстві і в догляді за дітьми, бо завдяки своїй лояльності і пруському уявленню про ранги властиво якнайкраще годилася до такого становища, яке вона посіла в домі Будденброків. То була особа аристократичних принципів, що надзвичайна чітко відрізняла перший клас від другого, середній стан від нижчого; вона пишалася своєю роллю відданої служниці людей вищого кола і ганила Тоні, коли та в школі приятелювала з дівчиною, яку, на думку мамзель Юнгман, можна було зарахувати тільки до середнього стану…

Саме тієї миті пруссачка власного особою з'явилася в ротонді і вступила крізь засклені двері до кімнати: досить висока, кістлява, в чорному вбранні, з гладенько зачесаними косами і цнотливим виразом обличчя. Вона вела за руку малу Клотільду, неймовірно худу дівчинку у квітчастій ситцевій сукенці з бляклими, попелястими кісками і з покірною міною старої дівки.