Будденброки - Манн Томас

Під готичними аркадами ратуші різники повідчиняли свої ятки і з закривавленими руками важили товар. На ринковому майдані навкруг колодязя торгували рибою. Дебелі перекупки, гріючи руки у витертих муфтах, а ноги біля жаровень, стерегли своїх холодних, мокрих бранців і на всі лади закликали кухарок та господинь, що ходили по ринку. Ніхто не боявся, що його ошукають. Важко було купити щось несвіже, бо майже вся сита, м'ясиста риба була ще жива. Декотрій було добре: вона жваво плавала, хоч і в тісному відрі, та все-таки у воді. Натомість інша лежала на дошках, страхітливо витріщивши очі й важко віддимаючи зябра, душилася й розпачливо ляскала хвостом, аж поки їй перерізували горло замащеним у кров ножем. Довгі ситі вугрі звивалися, виписуючи дивовижні візерунки. В глибоких кадовбах кишіли чорні балтійські краби. Часом величезна камбала з нестямного жаху судомно натужувалася і кидалась далеко від дошки на слизький, засмічений брук. Тоді перекупка ловила рибину, клала на місце і, лаючи її, навертала до обов'язку…

Близько полудня на Брайтештрасе було людно. Діти з ранцями на плечах верталися зі школи й перекидались напіврозталими сніжками, сповнюючи вулицю гамором і сміхом. Конторські учні – хлопці з добрих родин, у данських моряцьких кашкетах або в елегантних костюмах за англійською модою і з портфелями в руках, – ішли з гідністю, пишаючись, що вони вже не гімназисти. Поважні, сивобороді, заслужені городяни, вираз обличчя яких свідчив про їхні непохитні національно-ліберальні переконання, постукували паличками і уважно поглядали на викладений кахлями фасад ратуші. Перед ним виставлено подвійну варту: сьогодні засідав сенат. Два солдати-піхотинці в шинелях, з рушницями на плечах, незворушно крокували взад і вперед по брудному розталому снігу. Вони зустрічались посередині напроти дверей, перемовлялися кількома словами і знову розходились у різні боки. Коли ж повз них, піднявши комір і заклавши руки в кишені, проходив офіцер, що поспішав за якоюсь панянкою, водночас не поминаючи нагоди попишатися перед молодими дамами, що сиділи коло вікон у сусідніх будинках, солдати ставали коло своєї будки, поправляли на собі шинелі і віддавали честь… До тієї хвилини, коли треба буде вітати сенаторів, що виходитимуть з ратуші, ще довго. Засідання тривало всього тільки три чверті години. Мабуть, їх устигнуть ще змінити…

Та раптом один із солдатів почув короткий, застережливий знак з вестибюля ратуші, і тієї ж миті в дверях майнув червоний фрак кур'єра Улефельда. В трикутному капелюсі, зі, шпагою, він діловито наблизився до них, тихо скомандував: "Струнко!" – і зразу ж зник. І ось уже в лункому вестибюлі почулася чиясь хода.

Солдати виструнчились, клацнули підборами, випнули груди, приставили рушниці до ноги і кількома завченими рухами взяли їх на плече. Між ними досить швидко пройшов, піднявши над головою циліндра, невисокий добродій, у якого одна русява брова була ледь зведена, а впоперек блідих щік стирчали витягнені довгі вуса. Сенатор Томас Будденброк пішов сьогодні з ратуші задовго до кінця засідання.

Він звернув праворуч, отже, не додому. Коректний, бездоганно чистий і елегантний, він ішов по Брайтештрасе ледь підскоком, як завжди, і раз по раз відповідав на поклони. Сенатор був у білих лайкових рукавичках, а паличку з срібною головкою тримав під лівою пахвою. З-під пухнастих вилог хутра видніла біла фрачна краватка. Але його пещене обличчя було невиспане. Дехто з перехожих, минаючи сенатора, помічав, що його почервонілі очі сльозяться, а міцно стулені губи дивно кривляться. Часом він робив такий рух, ніби ковтав слину, що набралася в роті, і, мабуть, зціплював щелепи, бо на щоках і на скронях напиналися м'язи.

– Ого, Будденброку, ти втік із засідання? Такого ще не бувало! – гукнув до нього хтось на розі Млинарської – сенатор зразу не помітив хто.

Перед ним спинився Стефан Кістенмакер, його приятель і шанувальник, що всюди, де тільки йшлося про громадські справи, повторював його думки. У нього була кругла борода, що вже почала сивіти, страхітливо густі брови і довгий, пористий ніс. Кілька років тому, заробивши багато грошей, він кинув торгівлю вином, яку тепер провадив його брат Едуард сам, і жив з відсотків; а що в душі трохи соромився свого становища, то завжди вдавав, ніби страшенно перевантажений роботою. "Я занапащу своє здоров'я! – казав він і пригладжував рукою сивий, покарбований гарячими щипцями чуб. – Але людина на те й живе на світі, щоб працювати, не шкодуючи своєї сили". Він годинами з поважною міною простоював на біржі, хоч не мав там аніякісіньких справ, і обіймав безліч різних посад, які нічим його не обтяжували. Недавно він став. директором міської лазні, радо брав на, себе обов'язки присяжного в суді, маклера, виконавця заповіту, скрізь працював у поті чола…

– Адже тепер засідання, Будденброку, – ще раз сказав він, – а ти гуляєш?

– А, це ти, – тихо мовив сенатор, насилу ворухнувши губами. – Часом я не добачаю. Так болить, що несила всидіти.

– Болить? Де?

– Зуб болить. Від учора. Я цілу ніч не стулив очей… У лікаря я ще не був, зранку мав справи в конторі, а тоді не хотів пропускати засідання. Але не міг витримали! І оце йду до Брехта…

– Котрий зуб?

– Нижній, з лівого боку… Кутній… Звичайно, дірявий… Ох, і болить же… Бувай, Кістенмакере! Я поспішаю, сам розумієш…

– Авжеж, думаєш я не поспішаю? Страх, скільки роботи… Бувай! Видужуй! Нехай вирве його! Найкраще зразу вирвати, та й годі…

Томас Будденброк пішов далі, зціпивши щелепи, хоч від цього йому було ще гірше. Зуб крутило, палило вогнем, а тепер той скажений біль поширився на всю ліву щоку. В запаленій кістці ніби вистукували розпечені: молоточки, на щоках з'явилися червоні плями, а з очей текли сльози. Безсонна ніч розшарпала йому нерви. Розмовляючи з Кістенмакером хвилину тому, він мусив натужуватися, щоб голос у нього не зірвався.

На Млинарській сенатор зайшов до пофарбованого вохрою будинку і піднявся на другий поверх, де на дверях на мідній табличці виднів напис: "Брехт, зубний лікар". Служниці, що відчинила йому, він не добачив… У сінях тепло пахло смаженим м'ясом і цвітною капустою. Потім раптом на нього війнуло гострим духом приймальні, куди його завели.

– Сідайте! Хвилиночку! – почувся баб'ячий голос.

То був Йозефус, що сидів у кутку кімнати в своїй блискучій клітці і скоса підступно дивився на сенатора маленькими злісними очицями.

Сенатор сів біля круглого столу і спробував розважитись гумором "Летючих листків", але зразу ж гидливо згорнув книжку, притиснув до щоки прохолодну срібну головку палички, заплющив запалені повіки й застогнав. У приміщенні стояла тиша, тільки деренчала Йозефусова клітка, яку він шарпав дзьобом. Пан Брехт мав звичку, навіть як був вільний, змушувати пацієнтів чекати.

Томас Будденброк швидко підвівся й налив собі з графина на столику склянку води, що відгонила хлороформом. Тоді відчинив двері в коридор і роздратованим голосом гукнув, що коли пан Брехт не має дуже нагальної роботи, то хай буде такий ласкавий і поспішиться. У нього дуже болить зуб.

Відразу по цьому з дверей кабінету вигулькнули сиві вуса, гачкуватий ніс і лиса голова зубного лікаря.

– Прошу, – сказав він.

– Прошу! – верескнув Йозефус.

Сенатор не всміхнувся на те запрошення. "Важкий випадок!" – подумав пан Брехт і зблід…

Вони швидко пройшли в кінець світлої кімнати, де біля вікна стояло велике вертке крісло з підпіркою під голову й зеленими оксамитовими бильцями. Сідаючи, Томас Будденброк коротко пояснив, що в нього таке, відкинув голову назад і заплющив очі.

Пан Брехт трохи підкрутив крісло, потім з дзеркалом і пінцетом заходився оглядати зуби. Від його рук тхнуло мигдалевим милом, а з рота – смаженим м'ясом і цвітною капустою.

– Доведеться виривати, – заявив він за хвилину і ще дужче зблід.

– Виривайте, – мовив сенатор і міцніше стулив повіки.

Запала мовчанка. Пан Брехт порався біля шафи, дістаючи потрібні інструменти. Нарешті він підійшов до пацієнта й сказав:

– Треба трішечки змастити.

І відразу ж виконав погрозу: густо змастив ясна якоюсь рідиною з різким запахом. Потім, тихо й лагідно попросивши сенатора не рухатись і розтулити рота якомога ширше, почав свою роботу.

Томас Будденброк обома руками вчепився в оксамитові бильця. Він майже не відчував, як щипці опинилися в роті і вчепилися в зуб, але скрегіт і дедалі болючіший, лютіший тиск у голові підказав йому, що все йде якнайкраще. "Господи поможи! – подумав він. – Треба витримати. Біль наростатиме й наростатиме без кінця, стане нестерпним, катастрофічним, шаленим, пронизливим, нелюдським, роздиратиме мозок… А тоді буде по всьому. Треба витримати".

Так тривало три або чотири секунди. Пан Брехт тремтів від напруження, і те тремтіння передалося Томасові Будденброку. Він дрижав усім тілом, навіть трохи подався вгору й почув тоненький писк у горлі в лікаря… Раптом він відчув страшний поштовх, струс, щось лопнуло, затріщало – йому здалося, що в нього поламалися шийні хребці. Він швидко розплющив очі. Тиск минувся, але в голові гуло, біль шаленів, пік запалену, понівечену щелепу, і він виразно відчув, що мети не досягнено, що це не край усім мукам, а несподівана катастрофа, яка тільки ще дужче погіршила становище… Пан Брехт відступив. Він прихилився до шафи з інструментами, блідий як смерть, і сказав:

– Коронка… Я так і знав.

Томас Будденброк виплюнув трохи крові у синю мисочку побіч себе – отже, ясна поранені – і спитав, уже майже непритомний:

– Що ви знали? Що сталося з коронкою?

– Коронка зламалася, пане сенатор… Я цього й боявся… Зуб надто викришений… Але я зобов'язаний був спробувати…

– Що ж тепер буде?

– Покладіться на мене, пане сенатор…

– Що ви хочете робити?

– Треба повиривати корені. Козячою ніжкою… Їх чотири…

– Чотири? Отже, треба чотири рази закладати козячу ніжку і рвати?

– На жаль, треба.

– Ну, то на сьогодні досить! – сказав сенатор і хотів швидко підвестись, але залишився сидіти й відкинув назад голову. – Шановний добродію, ви не можете від мене вимагати того, що перевищує людську силу, – мовив він. – Я себе не дуже добре почуваю… На сьогодні з мене принаймні досить… Чи ви не будете такі ласкаві відчинити на хвилинку вікно?

Пан Брехт виконав його прохання й сказав:

– Я був би дуже радий, пане сенатор, якби ви не відмовились заглянути до мене завтра або післязавтра, о котрій завгодно годині, тоді ми відкладемо операцію.