Будденброки - Манн Томас

Сенатор Будденброк не схвалював цього вибору. Він сидів, звівши комір пальта, курив цигарку, і тільки як розмова зайшла про вибори, вставив кілька зауважень. Він, мовляв, не голосував би за пана Лауріцена, нізащо не голосував би. Лауріцен чесний чоловік і добрий купець, нічого не скажеш; але він походить з середнього стану, з порядного середнього стану, його батько ще власноручно діставав з бочки мариновані оселедці, загортав у папір і вручав служницям… Тепер у сенаті з'явився крамар. Його, Томаса Будденброка, дід порізнився з своїм старшим сином, коли той одружився з дочкою крамаря, он як колись дивилися на такі речі.

– Але рівень знизився, так, суспільний рівень знизився, сенат демократизується, любий Гізеке, а це погано. Купецькі здібності – ще не все, на мою думку, тут треба було б ставити більші вимоги. Альфред Лауріцен з своїми лапами й боцманською фізіономією в залі ратуші! Це ображає мене… Навіть не знаю чому. Це порушення стилю, якийсь несмак.

Але сенатора Гізеке трохи зачепили його слова. Врешті, він теж тільки син брандмайора… Ні, треба шанувати людей за їхні заслуги. На те ми й республіканці…

– До речі, вам, Будденброку, не слід стільки курити. Яка ж вам буде користь з морського повітря!

– Маєте слушність, не буду, – сказав Томас Будденброк, викинув цигарку і заплющив очі.

Розмова мляво точилася далі під шум дощу, який уперто починався знов і сірою завісою запинав виднокруг. Згадали про останній міський скандал. Оптовий торговець Касбаум із фірми "П. Філіпп Касбаум і компанія" сфальшував вексель і тепер сидить у в'язниці. Новина нікого не схвилювала, всі називали вчинок пана Касбаума безглуздим, трохи посміялися й подивувалися з нього. Сенатор Гізеке розповів, що покараний, зрештою, не втратив доброго гумору. В своїй новій оселі він найперше попросив дзеркала, якого в камері не було. "Я сидітиму тут не рік, а роки, – сказав він, – тож дзеркало мені потрібне!" Він, як і Христіан Будденброк та Андреас Гізеке, був учнем покійного Марцелюса Штенгеля.

Всі знову пирхнули в ніс, нітрохи не повеселівши. Зігізмунд Гош замовив грогу з ромом таким тоном, ніби хотів сказати: "Навіщо жити і нудити світом?" Консул Дельман попросив пляшку горілки, а Христіан знов узявся до шведського пуншу, який сенатор Гізеке звелів принести для себе й для нього. За кілька хвилин Томас Будденброк закурив другу цигарку.

І знову, байдужі, обважнілі від з'їденого й випитого, сонні від дощу, вони знехотя, зневажливим, скептичним тоном завели розмову про торгівлю взагалі й про ділові справи кожного зокрема, але й ця тема нікого не захопила.

– Ох, радості мало, – сказав Томас Будденброк з важким серцем і сумно схилив голову на спинку стільця.

– А як у вас справи, Дельмане? – поцікавився сенатор Гізеке й позіхнув. – Зовсім утонули в горілці, га?

– А чим димар має курити? – відповів консул. – Раз на кілька днів я заглядаю до контори. Короткий чуб швидше чесати.

– А все, що пахне якимось зиском, попадає в лапи Штрунка й Гагенштрема, – понуро зауважив маклер Гош. Він сидів, поставивши лікті на стіл і підперши руками свою демонічну старечу голову.

– Купу гною не пересмердиш, – мовив консул Дельман так по-простацькому, вульгарно, що всім стало якось тужно від того безнадійного цинізму, – Ну, а ви, Будденброку, ще щось робите?

– Ні, – відповів Христіан, – я більше не можу.

І, без ніякого переходу, просто вгадавши загальний настрій за столом і бажаючи "поглибити" його, він зсунув капелюха набакир і почав розповідати про свою контору у Вальпараїсо і про Джонні Сандерсторма…

– "Га, в таку спеку, боже милий!.. Працювати? No, sir! Як бачите, сер!" І пускаємо дим з цигарок просто в обличчя шефові. Боже милий!..

Його вираз і рухи незрівнянно віддавали зухвалу і водночас добродушну розхлябаність ледарів-гульвіс.

Сенатор Будденброк навіть не ворухнувся. Пан Гош спробував донести до рота чарку грогу, але, злісно засичавши, зразу ж поставив її на стіл, ударив кулаком по неслухняній руці, тоді знову підніс чарку до своїх тонких губ, трохи розхлюпав, а решту люто вилив у горло.

– Ох, що там ваші тремтячі руки, Гошу! – сказав Дельман. – От якби ви побували в моїй шкурі! Та проклятуща Гуніяді-Янош… Я гину, коли не вип'ю за день літр, а як вип'ю, то вже таки справді здихаю. Ви не знаєте, що людина почуває, коли ні разу, ну, жодного разу не може перетравити обіду… коли він каменем лежить у шлунку!..

І він почав з огидними подробицями змальовувати свій стан. Христіан, зморщивши носа, вислухав його з якимось моторошним зацікавленням, а тоді коротко, але переконливо описав свою "муку".

Дощ знову припустився, густий, рівний, сповнюючи своїм монотонним, безнадійним, нудним шелестом тишу курортного парку.

– Так, життя – препогана штука, – зауважив сенатор Гізеке, вже добре напідпитку.

– Мені вже набридло жити, – додав Христіан.

– А хай воно западеться! – сказав пан Гош.

– Он іде Фікен Дальбек! – мовив сенатор Гізеке.

Фікен Дальбек, господарка корівні, дебела, зухвала жінка років сорока, усміхнулася до гостей за столом. Вона йшла з дійницею доїти корів.

Сенатор Гізеке втупився в неї посоловілими очима.

– Які груди! – вигукнув він.

Консул Дельман докинув сороміцький дотеп, від якого всі знову лише коротко пирхнули в ніс.

Покликали кельнера.

– Я впорався з пляшкою, Шведере, – сказав Дельман. – Треба колись і заплатити. Хоч раз треба… А ви, Христіане? Чи пак, за вас платить Гізеке.

Але тут сенатор Будденброк стрепенувся. Досі він, загорнувшись у пальто з піднятим коміром, склавши на колінах руки, з цигаркою в роті, сидів і майже не брав участі в розмові, а тепер раптом випроставсь і гостро спитав:

– Ти не взяв з собою грошей, Христіане? Тоді дозволь мені розрахуватися за тебе.

Вони порозкривали парасолі і вийшли з веранди трохи прогулятися…

Кілька разів брата відвідувала пані Перманедер. Тоді вони разом вирушали до "Чаїного каменя" або до "Морського храму", і Тоні Будденброк чомусь завжди жвавішала й ставала незвичайно войовнича. Вона палко обстоювала волю й рівність для всіх людей, беззастережно відкидала становий поділ, суворо виступала проти привілеїв та сваволі й твердо вимагала, щоб людей винагороджували за їхні заслуги. А потім заводила мову про своє життя. І говорила дуже добре, неабияк розважаючи брата. Щаслива! їй ні разу в своєму житті не довелося мовчки проковтнути і затаїти в собі образу. Вона не промовчала ані жодної радості, ані жодної прикрості, якими наділяла її доля. Все – чи то щастя, – чи горе – вона пускала з потоком банальних, по-дитячому поважних слів, які заспокоювали її потребу комусь звірятися. З шлунком у неї було не все гаразд, зате на серці – легко й вільно, так легко, що вона того навіть не усвідомлювала як слід. Її не ятрила ніяка прихована рана, не обтяжувало жодне промовчане переживання. Тому спогади про минуле не завдавали їй муки. Вона знала, що доля в неї була лиха й зрадлива, а проте не лишила по собі ніякої ваготи і втоми; власне, Тоні навіть не вірилось, що вона справді все те пережила. Та оскільки то були відомі всім факти, вона користалась ними, щоб похвалитися, і говорила про них з неймовірно поважною міною… Палаючи щирим обуренням, вона гнівно викрикувала імена осіб, що заподіяли їй – а отже, й усій роди її і Будденброків – кривду в житті, і тих імен з роками набралось таки чимало.

– Плаксивий Трішке! – вигукувала вона. – ГрюнліхІ Перманедер! Тібуртіус! Вайншенк! Гагенштреми! Прокурор! Зеверін! Що то за шахраї, Томасе! Але бог їх покарає, цієї надії в мене ніхто не відбере!

Коли вони підходили до "Морського храму", починало вже смеркати: адже була осінь. Вони спинялися на мокрій зеленій кручі, в одній із звернених до моря комірок, де пахло деревом, як у купальних кабінах, і де стіни, збиті з грубих дощок, були вкриті написами, ініціалами, серцями й віршами. Стоячи поряд, вони дивилися на вузьку смугу кам'янистого берега й на похмуре бурхливе море.

– Хвилі… – сказав якось Томас Будденброк. – Вони набігають одна за одною і розбиваються, набігають і розбиваються, без кіпця, без мети, понуро і безглуздо. А одначе вони дають людині спокій і втіху, як усе просте й необхідне. Я дужче й дужче люблю море… Мабуть, колись мене більше вабили гори, тільки тому, що вони лежать далі. Тепер я вже туди не поїхав би. Мені б там, мабуть, було страшно й ніяково. Гори надто свавільні, розкидані, різноманітні… Я б напевне почував себе там пригніченим. Цікаво, яким людям миліша монотонність моря? Мені здається, що тим, хто надто довго заглиблювався в лабіринт свого внутрішнього світу і хоче бодай у зовнішньому знайти єдине – простоту… Не те важливо, що в горах ти сміливо пнешся вгору, а біля моря спокійно лежиш на піску. Але я знаю, яким поглядом дивляться на гори, а яким – на море. Погляд упевненого в собі, впертого щасливця, сповнений відваги, рішучості і життєвої снаги, ширяє від вершини до вершини; а над безмежжям моря, що з таким таємничим, приголомшливим фаталізмом котить свої хвилі, блукає затуманений, безнадійний і мудрий погляд, що вже колись глибоко заглядав у сумний лабіринт своєї душі… Здоров'я і хвороба – ось у чому різниця; Людина відважно пнеться в чудесну розмаїтість гостроверхих, стрімких, поораних прірвами гір, щоб випробувати свою життєву силу, яку вона ще не витратила. А той, кого втомив внутрішній хаос, шукає спочинку в неосяжній простоті зовнішніх речей.

Пані Перманедер притихла, приголомшена і прикро вражена, як притихають простодушні люди, коли в товаристві хтось раптом мовить щире й значуще слово, "Хіба ж про таке кажуть", – думала вона, вперто вдивляючись удалину, щоб не зустріти братового погляду. І ніби мовчки перепрошуючи його за те, що їй стало соромно за нього, вона притягла до себе його руку.

Розділ сьомий

Настала зима, минуло різдво, був січень 1875 року. Сніг, на тротуарі втоптаний, перемішаний з піском і попелом, обабіч вулиці лежав високими купами, дедалі сірішаючи, осідаючи, дірчавіючи, бо надворі було тепло. Бруківка була мокра і брудна, з гостроверхих дахів капало. Зате небо, без жодної хмаринки, аж світилося блакиттю, і в тій блакиті мерехтіли й танцювали, мов кришталики, міріади атомів світла…

У центрі міста вирувало життя, бо була субота й базарний день.