Будденброки - Манн Томас
Мушу признатися, що я й сам… А тепер я ще дозволю собі сполоскати вам ясна і змастити, щоб не так боліло…
Він зробив ці процедури, і сенатор пішов. Лікар, білий як крейда, провів його до дверей, співчутливо стискаючи плечима; він більше ні на що вже не мав сили.
– Хвилиночку… прошу! – кричав Йозефус, коли вони йшли приймальнею; той крик Томас Будденброк чув ще й на сходах.
Козячою ніжкою… атож, це буде завтра. А що тепер? Додому і якнайшвидше лягти, спробувати заснути. Зуб уже наче так не болів, тільки якось тупо, прикро пекло в роті. Отже, додому… Він поволі йшов вулицями, машинально відповідав на поклони, з задуманим, неуважним виразом в очах, ніби розмірковував про те, що ж, властиво, з ним діється.
Дійшовши до Рибальської, він завернув униз лівим тротуаром. Кроків через двадцять його занудило. "Зайду до пивниці по той бік і вип'ю чарку коньяку", – подумав він і ступив на бруківку. Та ледве він досяг середини вулиці, як сталося лихо. Його ніби чиясь рука схопила за мозок і з неймовірною силою, з страхітливою, дедалі більшою швидкістю почала ним описувати кола – великі, менші, ще менші, і врешті з незмірною, брутальною, безжальною жорстокістю шпурнула його в кам'яну середину тих кіл… Він ще зробив півоберта, заточився і, піднісши руки, впав на мокрий брук.
Оскільки вулиця була стрімка, ноги його опинилися вище за тулуб. Він упав долілиць, і під головою в нього відразу почала розтікатися кривава пляма. Циліндр відкотився вниз по бруківці, хутро було заляпане болотом і мокрим снігом, а руки в білих лайкових рукавичках лежали простягнені в брудній калюжі.
Так він лежав довго, поки надійшли якісь люди і перевернули його.
Розділ восьмий
Пані Перманедер піднімалась парадними сходами; однією рукою вона підбирала спереду сукню, а другою притискала до щоки велику руду муфту. Вона швидше бігла, спотикаючись, аніж ішла, капор був насунутий на голову недбало, щоки пашіли, а на верхній, ледь віддутій губі виступило кілька крапельок поту. Хоч ніхто її не зустрів, вона, поспішаючи вперед, весь час щось шепотіла сама до себе, і з того шепоту подеколи раптом виривалося якесь слово, сказане зі страху майже вголос…
– Це нічого… – казала вона. – Це ще нічогісінько не означає… Господь цьогд не допустить… Він знає, що робить; цієї віри в мене ніхто не відбере… Звичайно, нічого не сталося… О господи, я молитимуся тобі щодня…
З переляку вона плескала, що тільки їй на думку спадало. Піднявшись на третій поверх, вона помчала коридором…
Двері до найближчої кімнати були відчинені, і звідти їй назустріч вийшла невістка.
Гарне біле обличчя Герди Будденброк було спотворене жахом і відразою, а її близько посаджені карі очі, підведені синіми тінями, мружились гнівно, розгублено і гидливо. Побачивши пані Перманедер, вона простягла руки і, обнявши її, сховала голову в неї на плечі.
– Гердо, Гердо, що ж це таке? – вигукнула пані Перманедер. – Що сталося?.. Що це означає?.. Кажуть, він упав? Без пам'яті?.. Як йому тепер?.. Господь не допустить найгіршого… Скажи ж мені, на милість божу…
Але відповідь вона отримала не зразу, відчула тільки, як Герда здригнулася всім тілом. А тоді почула шепіт біля свого плеча:
– Який у нього був вигляд, коли його принесли! За ціле життя ніхто на ньому порошинки не бачив… Це глум, підлість, щоб такий був кінець!..
З сенаторової прибиральні долинув приглушений шурхіт, двері відчинилися, і на порозі з'явилась Іда Юнгман у білому фартусі і з мискою в руках. Очі в неї почервоніли. Побачивши пані Перманедер, вона опустила голову й відступила вбік, пропускаючи її. Підборіддя в Іди тремтіло.
Квітчасті завіси на вікнах ворухнулися від протягу, коли Тоні з невісткою зайшли до спальні. Назустріч їм війнуло духом карболки, ефіру і ще якихось ліків. Томас Будденброк лежав горілиць на широкому ліжку з червоного дерева, під червоною стьобаною ковдрою, переодягнений у вишиту нічну сорочку. Його приплющені осклянілі очі закотилися, губи під розкуйовдженими вусами безперестанку ворушилися, а з горла часом виривався якийсь клекіт. Молодий доктор Ланггальс схилився над ним, зняв криваву пов'язку з обличчя і намочив нову в мисці, що стояла на нічному столику. Тоді приклав вухо до грудей хворого і помацав пульс… На ослінчику в ногах ліжка сидів малий Йоганн, торсав рукою свою матроську краватку і з задумливим виразом дослухався до клекоту, що вихоплювавсь у батька з горла. Заляпане грязюкою вбрання лежало на стільці віддалік.
Пані Перманедер сіла коло ліжка, взяла братову руку, холодну, обважнілу, і втупилась йому в обличчя… Вона починала розуміти, що господь, чи він знає, що робить, чи не знає, але вже допустив "найгірше".
– Томе! – заголосила вона. – Ти не впізнаєш мене? Що з тобою? Невже ти хочеш піти від нас? Ні, ти нас не покинеш! Ох, цього не може бути, не може…
Не видно було, щоб хворий бодай якось зреагував на її слова. Вона безпорадно глянула на доктора Ланггальса. Той стояв поряд, опустивши свої гарні очі; на обличчі його, не без відтінку самовдоволення, була написана воля господня…
Знову зайшла Іда Юнгман – щось помогти, як буде треба. З'явився старий доктор Грабов, з лагідним виразом на довгобразому обличчі, потиснув усім руки, оглянув хворого, похитав головою і зробив те саме, що вже робив доктор Ланггальс… Звістка про те, що сталося, блискавично поширилась по всьому місту. Біля входу раз у раз дзвонив дзвоник, і питання про стан сенатора проникали до спальні. Відповідь була та сама: без змін, без ніяких змін…
Обидва лікарі вважали, що на ніч треба неодмінно викликати сестру-жалібницю. Послано по сестру Леандру, і вона прийшла. На її обличчі не було й сліду хвилювання чи переляку. Вона й цього разу мовчки поклала свою торбинку, скинула каптур, накидку і, лагідно, приязно взялася до своєї роботи.
Малий Йоганн уже кілька годин сидів на ослінчику в ногах ліжка, дивився на все і прислухався до клекоту в батькових грудях. Власне, він мав іти до репетитора на урок арифметики, але збагнув, що сталася подія, перед якою всі витерті сурдути повинні мовчати. І про свої домашні завдання він також згадував тільки мимохідь і навіть глузливо… Часом, коли пані Перманедер підходила до нього й пригортала до себе, він заливався слізьми; але здебільшого сидів з сухими очима, з якимось відчуженим, замисленим виразом, дихаючи стримано і обережно, наче боявся вловити той дух, чужий, і все ж якось дивно знайомий…
Близько четвертої години у пані Перманедер визрів певний намір. Вона завела доктора Ланггальса до сусідньої кімнати, згорнула руки, відкинула голову, намагаючись одночасно притиснути підборіддя до грудей, і сказала:
– Пане доктор, я маю до вас прохання: це єдине, що ви в змозі зробити! Не приховуйте від мене нічого, будьте такі ласкаві! Мене життя загартувало… Я навчилася дивитись правді у вічі, повірте мені!.. Чи доживе мій брат до ранку? Скажіть відверто!
І доктор Ланггальс відвів убік свої гарні очі, оглянув нігті і сказав щось про людське безсилля, а також про неможливість розв'язати питання, чи брат пані Перманедер переживе ніч, а чи помре за хвилину…
– Тоді я знаю, що мені робити, – заявила вона, вийшла з кімнати й послала до пастора Прінгсгайма.
І він з'явився, в коротких ризах поверх довгої сутани, без брижів, метнув холодний погляд на сестру Леандру і сів коло ліжка на стільці, який йому подали. Він покликав хворого, щоб той його впізнав, вислухав, а коли ця спроба виявилась надаремною, звернувся просто до бога – переливчастим голосом, із стилізованою франконською вимовою, одні звуки приглушуючи, а інші чітко наголошуючи, і на обличчі в нього проступала то фатальна суворість, то лагідне просвітлення… Коли з рота в нього викочувалось "р", масне й гладеньке, малому Йоганнові все здавалося, що пастор перед тим, як іти сюди, з'їв булочку з маслом і запив кавою.
Пастор Прінгсгайм казав, що ні він, ні інші, тут присутні, вже не благають бога зберегти життя цієї любої і дорогої людини, бо бачать, що Всевишній захотів покликати її до себе. Вони тільки моляться, щоб господь послав стражденному легку смерть… Потім він виразно і ефектно проказав дві молитви, належні за таких обставин, і підвівся. Він потиснув руки Герді і пані Перманедер, узяв за голову малого Йоганна і, аж тремтячи з сумної ніжності, хвильку дивився на його опущені вії, попрощався з панною Юнгман, ще раз метнув холодний погляд на сестру Леандру й пішов.
Коли повернувся доктор Ланггальс, що ненадовго ходив додому, то не помітив у хворого ніяких змін. Він перемовився кількома словами з доглядачкою і знову попрощався. Доктор Грабов також зайшов ще раз, лагідно поглянув на хворого й пішов. Томас Будденброк, закотивши осклянілі очі, і далі ворушив губами, і в горлі в нього клекотіло. Почало смеркати. Надворі на хвилю спалахнула вечірня зимова заграва і кинула пучок бляклого світла на заболочений одяг, що лежав на стільці.
О п'ятій годині пані Перманедер припустилася нерозважного вчинку. Сидячи біля ліжка навпроти невістки, вона раптом згорнула руки й почала горловим голосом проказувати один псалом… Усі закам'яніли, слухаючи її.
– О милосердний боже, – голосно почала вона, – пошли благий кінець. І хай на смертне ложе…
Вона молилася так щиро, що думала тільки про те слово, яке зараз мала вимовити, і не врахувала, що не знає до кінця строфи і на третьому рядку їй доведеться ганебно спинитися. Так і сталося: вона урвала псалом на високій ноті і спробувала надолужити все неперевершеною гідністю своєї постави. Всі в кімнаті зіщулилися з ніяковості. Малий Йоганн так закашлявся, що здавалося, ніби він стогне. Після цього вже ніщо не порушувало тиші, крім передсмертного хрипіння Томаса Будденброка.
Всім аж полегшало, коли служниця заявила, що в сусідній кімнаті – Гердиній спальні – приготовано якусь їжу. Та тільки-но вони взялися до супу, як у дверях з'явилася сестра Леандра і лагідно кивнула головою.
Сенатор помер. Тихо схлипнув кілька разів підряд, і губи перестали ворушитися. Тільки це й змінилося, очі його давно вже були мертві.
Доктор Ланггальс, що за кілька хвилин був уже на місці, приклав чорну трубку до грудей померлого, довго слухав і після сумлінного огляду заявив:
– Так, це кінець.
І сестра Леандра білим, тендітним підмізинним пальцем обережно стулила мертвому очі.
Пані Перманедер упала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й голосно заридала: з властивою її щасливій вдачі щирістю, вона бурхливо, нестримно виливала свої почуття, нічого не приглушуючи і не приховуючи в собі, і це давало їй полегкість… Підвелася вона з мокрим обличчям, але зміцніла духом, заспокоєна і врівноважена, готова відразу подумати про повідомлення, які треба було негайно замовити і якнайшвидше надрукувати, – величезну кількість "аристократично" оформлених повідомлень про смерть…
З'явився Христіан.
