Будденброки - Манн Томас
А Ганно тільки випростався і скривив губи, але навіть не встав.
Хвиля наближалася. Тупіт, човгання, гамір чоловічих басуватих і ламких голосів, дискантів дітвори затопив сходи, розлився коридорами і хлюпнув до класу, що враз наповнився життям, рухом і галасом. Вони зайшли, всі ці підлітки, товариші Ганно й Кая, шестикласники реального відділу гімназії, десь із двадцять п'ять чоловік, одні – тримаючи руки в кишенях, інші – вимахуючи ними, посідали на свої місця і порозгортали біблії. Серед них були симпатичні й неприємні обличчя, здорові й рум'яні і, навпаки, бліді й змарнілі; високі, дужі бешкетники, що невдовзі мали стати купцями чи моряками і більше нічим не цікавились, і малі, аж занадто шанолюбні як на свій вік, що особливо відзначалися в тих предметах, де треба було все вчити напам'ять. Зате Адольф Тотенгаупт, перший учень, знав усе; ще не було такого випадку, щоб він не відповів на вчителеве питання. З одного боку тому, що старанно, наполегливо вчився, а з другого – що вчителі остерігалися питати його таке, чого він міг не. знати. Вони були б самі прикро вражені й присоромлені, якби Адольф Тотенгаупт не зумів відповісти, – це захитало б їхню віру в людську досконалість… У нього була навдивовижу гудзувата голова, до якої щільно прилягало прилизане жовте волосся, сірі очі, підведені темними синцями, й довгі засмаглі руки, що виглядали з надто коротких рукавів старанно вичищеної куртки. Він сів поряд з Ганно Будденброком, усміхнувся лагідно, але хитрувато, і сказав: "Доброго ранку" – шкільним жаргоном, поковтавши половину звуків, а решту зліпивши в якесь зухвале, недбале "гав-гав". І, поки одні учні позіхали, інші сміялися, розмовляли й бубоніли урок, заходився під той приглушений гомін щось записувати в класному журналі, тримаючи ручку у випростаних пальцях точнісінько так, як веліли приписи.
Хвилин за дві в "коридорі почулася хода. Учні з передніх парт неквапом попідводились, ззаду також дехто встав, а решта робили собі своє, майже не помітивши, що пан Валерштедт увійшов у клас, повісив біля дверей капелюха й рушив до кафедри.
То був сорокарічний чоловік з приємно округлою постаттю, великою лисиною, рудуватою, коротко обстриженою бородою, рожевим обличчям і завжди вологими губами, єлейними і заразом чутливими. Він витяг записника й заходився мовчки гортати його; та оскільки в класі було далеко не тихо, він підвів голову і, натужуючись, поволі червоніючи, від чого його борода почала здаватись жовтою, кілька разів безсило поклав і знов підніс над кафедрою свого білого м'якого кулака. Губи його з півхвилини судомно, але марно ворушились, і нарешті з них злетіло єдине слово, коротке, здавлене, ніби стогін:
– Отже…
Він добру хвилину намагався ще якось висловити учням догану, тоді вернувся до свого записника, перестав натужуватись і поволі заспокоївся. Так звичайно починав свій урок учитель Балерштедт.
Колись він хотів був стати проповідником, та через те, що трохи заникувався і цінував життєві блага, вирішив краще присвятити себе педагогіці. Він був неодружений, досить заможний, носив на пальці невеличкий діамант і понад усе любив добре попоїсти й випити. З іншими вчителями він спілкувався тільки на роботі, а поза школою волів товариство неодружених представників купецького світу, навіть офіцерів місцевого гарнізону, двічі на день їв у найкращому ресторані і був членом клубу. Коли він часом зустрічав котрогось із старших учнів о другій чи третій годині ночі в місті, то натужувався, казав: "Доброго ранку", і на цьому все кінчалося… Ганно Будденброк не мав чого боятись Балерштедта, той майже ніколи його не питав. Надто часто він зустрічався з його дядьком: Христіаном за обставин, дуже далеких від педагогіки, щоб мати бажання на службі заходити в конфлікт з його небожем…
– Отже… – ще раз сказав він, оглянув клас, знов посовав своїм кволим кулаком з діамантом на пальці, і зазирнув у записник: – Перлемане! Загальний огляд.
Десь серед класу підвівся Перлеман. Важко було навіть помітити, що він стояв. То був хлопець із тих малих і шанолюбних.
– Загальний огляд, – тихо й чемно сказав він, боязко всміхаючись і витягаючи шию. – "Книга Йова" ділиться на три частини. У першій розповідається про життя Йова до того, як господь послав йому випробування: розділ перший, строфи від першої до шостої. У другій – про саме випробування і все пов'язане з ним; розділ…
– Добре, Перлемане, – перебив його пан Балерштедт, зворушений такою боязкою послужливістю учня, і поставив йому добру оцінку, – Генріці, кажіть далі!
Генріці був один із тих високих бешкетників, яких уже ніщо не цікавило в школі. Він сховав до кишені ножика, яким досі грався, підвівся, грюкнувши партою, відкопилив спідню губу і відкашлявся грубим, хрипким, уже зовсім чоловічим голосом. Клас був невдоволений, що покірного Перлемана змінив Генріці. Розімлілі від тепла учні сиділи собі й думали про своє під тихе сичання газових ламп. Усі були стомлені після неділі, всім цього холодного туманного ранку довелося, зітхаючи і цокаючи зубами, вставати з теплих ліжок. Добре було б, якби Перлеман щебетав цілий урок. А Генріці неодмінно почне сперечатися…
– Я не був на уроці, коли це проходили, – буркнув він.
Пан Балерштедт натужився, підняв і опустив свою кволу руку, ворухнув губами, звів брови і втупився в обличчя Генріці. Голова його почервоніла і аж тремтіла з величезної натуги. Нарешті він видавив із себе: "Отже…" – і після цього все пішло як по шнурочку.
– Від вас ніколи нічого не вчуєш, – сказав він уже легко й плавно, – і завжди ви знайдете, чим виправдатись, Генріці. Якщо минулого разу ви були хворі, то за стільки днів могли надолужити пропущене. До того ж, коли в першій частині йдеться про життя Йова до випробування, а в другій про саме випробування, то можна вирахувати на пальцях, що третя частина розповідає про події, які були теля цього. Та вам бракує справжньої любові до навчання, і ви не тільки слабка людина, а й завжди готові боронити і виправдувати свою слабкість. Але затямте собі, Генріці, якщо так і далі триватиме, то навіть не сподівайтесь виправити оцінку й перейти до наступного класу. Сідайте. Вассерфогелю, продовжуйте!
Генріці, товстошкірий і впертий, сів, грюкнувши партою, сказав сусідові якусь грубість і знов витяг з кишені ножика. Тим часом підвівся Вассерфогель, кирпатий, клаповухий хлопець з червоними очима й обгризеними нігтями. Писклявим голосом він докінчив загальний огляд і почав розповідати про Йова з країни Уц і про те, що з ним сталося. Він розгорнув біблію за плечима в учня, – що сидів перед ним, і з якнайневиннішим виглядом читав її, вдаючи, що напружено думає, тоді втуплював очі в стіну і, навмисне затинаючись і кашляючи, переказував прочитане немічною сучасною мовою… В ньому було щось огидне, але пан Балерштедт похвалив його за пильність.
З цього погляду Вассерфогелеві жилося добре: більшість учителів вихваляли його дужче, ніж він того був вартий, щоб показати йому, самим собі і всьому класові, що хоч би який бридкий був учень, вони ніколи не допускаються несправедливості.
І урок закону божого тривав далі. Учитель викликав іще кількох учнів, щоб вони показали свої знання про Йова з країни Уц, і Готліб Касбаум, син оптового купця Касбаума, який спіткнувся на фальшивому векселі, незважаючи на прикрі родинні обставини, отримав високу оцінку, бо докладно визначив, що Йов мав сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п'ятсот волів, п'ятсот ослів і дулю багато слуг.
Потім пан Балерштедт дозволив розгорнути біблії, що й так здебільшого були розгорнені, і учні по черзі почали читати далі. Коли траплялось місце, яке вчителеві треба було пояснити, він, як звичайно, натужувався, казав: "Отже…" – і виголошував коротеньку лекцію з того питання, пересипаючи її загальними міркуваннями з царини моралі, Ніхто його не слухав, усіх опанувала сонна байдужість. У класі, де дихали й пітніли двадцять п'ять чоловік, де весь час горіли лампи й не вимикалося опалення, повітря було важке й задушне. Тепло, сичання газового полум'я і монотонне читання огортало знуджені голови учнів тупою сонливістю. На парті графа Кая Мельна, крім біблії, лежали "Незбагненні й таємничі події" Едгара-Аллана По, і він читав їх, підперши голову аристократичною, не зовсім чистою рукою. Ганно Будденброк, млявий, обважнілий, відкинувся назад і, ледь розтуливши уста, дивився сухими, затуманеними очима в "Книгу Йова". Рядки і літери її зливалися в сіру пляму. Часом, згадавши мотив Грааля або "Походу в монастир", він поволі примружував повіки, і до горла йому підступав клубок. А серце його молилося, щоб цей безпечний, спокійний урок ніколи не скінчився.
А проте він скінчився, хід речей лишився незмінним, пронизливий дзвоник сторожа розсипався коридорами і вивів двадцять п'ять голів з теплої дрімоти.
– На цьому зупинимось! – сказав пан Балерштедт і звелів подати журнал, щоб своїм підписом ствердити, що урок відбувся.
Ганно Будденброк згорнув біблію, нервово позіхнув і, тремтячи всім тілом, потягнувся; та коли він знову опустив руки і розпружив м'язи, йому довелося швидко, судомно хапнути повітря, бо серце в нього вже завмирало в грудях. Зараз буде латинська мова… Він благально позирнув на Кая, який, мабуть, зовсім не помітив кінця урока, такий був поглинутий своєю книжкою, витяг з-під парти оправленого під мармур Овідія і розгорнув на тих віршах, що їх на сьогодні треба було вивчити напам'ять… Ні, немає вже ніякої надії хоч сяк-так завчити ці чорні рівні рядки, позначені олівцем і через кожний п'ятий пронумеровані, такі безмежно темні й загадкові. Як він прокаже бодай один із них напам'ять, коли заледве розумів їхній зміст. А з тих, що йшли далі і були задані на сьогодні, він не міг перекласти ані речення.
– Що означає "deciderant, patula Jovis arbore, glandes"?[75] – розпачливо спитав він Адольфа Тотенгаупта, який поряд записував щось у класний журнал. – Якесь безглуздя! Аби тільки людину збити з пантелику…
– Що? – перепитав Тотенгаупт, не перестаючи писати. – "Жолуді з Юпітерового дерева…" Виходить, з дуба… Я й сам до пуття не знаю…
– Підкажи мені трохи, Тотенгаупте, як мене викличуть! – попросив Ганно і відсунув книжку.
Перший учень кивнув недбало й не дуже прихильно.
