Будденброки - Манн Томас
Ганно похмуро глянув на нього, витяг ноги з-під парти і встав.
Становище змінилося. Пан Балерштедт вийшов з класу, і на його місці за кафедрою, намагаючись триматися якомога рівніше, стояв уже кволий, виснажений чоловічок з ріденькою русявою борідкою і тонкою червоною шиєю, що випиналася з тісного комірця; в руці, зарослій світлими волосинками, він тримав наголовком донизу свого циліндра. Це був учитель Гюкоп, якого учні прозивали Павуком. Оскільки він під час цієї перерви чергував у коридорі, то повинен був заглядати й до класів…
– І Погасіть світло! Підніміть завіси! Повідчиняйте вікна! – наказав він, силкуючись надати своєму кволому голоскові якомога владнішого тону, і навіть жваво покрутив рукою, ніби вже піднімав завісу. – І всі вниз, на свіже повітря, сякі-такі!
Лампи погасли, завіси шурхнули вгору, кімнату сповнило блякле денне світло, у великі вікна ринуло холодне вологе повітря, і учні сипнули повз Гюкопа до дверей. У класі мав право лишитися тільки перший учень.
Ганно з Каєм зіткнулися на порозі, разом спустилися широкими, зручним сходами вниз і через гарний, зі смаком оздоблений вестибюль вийшли надвір. Обидва мовчали. Ганно був дуже пригнічений, а Кай поринув у задуму. Вони походжали серед школярів різного віку, що галасливою юрбою заповнили просторе, викладене червоною цеглою мокре подвір'я.
Тут чергував молодий ще добродій з гострою русявою борідкою. То був Тонка Душа, доктор Гольденер. Він тримав пансіон для хлопців, синів багатих аристократів-землевласників із Гольштінії і Мекленбурга. Під впливом відданих під його опіку молодих феодалів він навчився дбати про свій зовнішній вигляд, чим різко відрізнявся від решти вчителів. Він носив барвисті шовкові краватки, короткі піджачки, ніжних кольорів панталони з І штрипками і завжди напахував свої хусточки з кольоровими крайками. Він походив з убогої родини, і ця пишна декорація зовсім йому не личила: наприклад, його величезні ноги справляли кумедне враження в гостроносих черевиках на гудзиках. З якоїсь незрозумілої причини пан Гольденер пишався своїми незугарними червоними руками, ненастанно потирав їх, сплітав пальці і вдоволено роздивлявся на них. Він мав звичку схиляти набік голову і, примруживши очі, зморщивши носа й розтуливши рота, дивитися на кожного з таким виразом, ніби хотів сказати: "Ну, що там знову скоїлося?" А проте він був досить благородний і делікатно не помічав невеличких порушень шкільних правил, що траплялися на подвір'ї; Не зауважував, що декотрі учні взяли з собою підручники і в останню хвилину сподіваються ще трохи підучити урок; не бачив, що хлопці з його пансіону дають гроші сторожеві Шлемілю, щоб той купив їм тістечок; що в одному місці двоє п'ятикласників почали боротьбу, яка швидко переросла в бійку, і їх відразу оточили охочі до такого видовиська, а в іншому – якогось хлопця, що повівся не по-товариському, боягузливо чи нечесно, однокласники потягли до крана, щоб на глум і сором облити водою…
Ці галасливі, розбишакуваті школярі, серед яких походжали Кай і Ганно, загалом були непогані, хоч трохи й неотесані хлопці. Вони росли у войовничій, переможній атмосфері відродженої батьківщини і найдужче цінували чоловічу силу. Розмовляли вони жаргоном, грубуватим, але влучним, щедро пересипаним технічними термінами, дуже шанували тих із своїх товаришів, хто курив, пив, мав міцні м'язи і відзначався в гімнастичній залі, а за найбільший гріх вважали тендітність і франтуватість. Досить було комусь підняти комір пальта, як його зразу ж тягли до крана. А того, хто зважувався показатись на вулиці з паличкою, чекала в гімнастичній залі ганебна і болюча публічна кара…
Те, про що розмовляли Ганно і Кай, звучало дивно й недоречно в гаморі голосів, які сповнювали холодне, вологе повітря. Їхня дружба давно вже була відома цілій школі. Учителі терпіли її, хоч і невдоволено, бо відчували за нею якийсь нелад і опозицію, а товариші, не здатні збагнути її суті, поглядали на Ганно і Кая з недовірою і неприязню, вважаючи їх за outlaws[76] і диваків, яких краще лишити в спокої… Крім того, графа Кая Мельна до певної міри поважали за його буйну, невгамовну волелюбність. Що ж до Ганно Будденброка, то навіть дужий Генріці, який лупцював усіх на світі, не зважувався полатати йому боки за франтуватість і боягузтво з якогось незрозумілого страху перед його м'яким волоссям, тендітною постаттю, перед понурим, несміливим, холодним поглядом…
– Я боюся, – сказав Ганно Каеві, коли вони спинилися в кутку подвір'я; він сперся на мур і, мерзлякувато позіхаючи, щільніше загорнувся в куртку. – Так боюся, що в мене все тіло болить зі страху. І чого? Хіба пан Мантельзак такий страшний? Ну сам скажи. Коли б уже якось перебути того клятого Овідія! Хай би я вже мав у журналі погану оцінку, знав, що лишуся на другий рік, та й кінець! Я боюся не цього, а того крику, що тут зчиниться…
Та Кай не слухав його.
– Такого чудового образу, як цей Родерік Ешер, ще ніхто ніколи не створював? – сказав він швидко, думаючи про своє. – Я читав весь урок… Якби я колись міг написати таке гарне. оповідання!
Річ у тім, що Кай почав писати. Саме на це він натякав, коли вранці сказав, що мав цікавішу роботу, ніж домашні завдання, і Ганно добре його розумів. Любов до вигадування всяких історій, яку він виявив іще малим хлопцем, переросла в потяг до літературної творчості, і недавно він закінчив казку, нестримно фантастичну повість, де все бурхало темним вогнем, а дія відбувалася серед металів і таємничого полум'я в найглибших, священних надрах земної лабораторії і водночас у людській душі, де первісні сили природи і людського єства у дивовижний спосіб змішувалися, перепліталися, стоплювались і очищалися, – повість, написану щирою, виразною, трохи екзальтованою, тужною мовою ніжної пристрасті…
Ганно добре знав ту повість і дуже її любив, але тепер йому було не до Каєвої творчості і не до Едгара По. Він позіхнув, тоді глибоко зітхнув, водночас наспівуючи мотив, який недавно скомпонував на роялі. Це вже стало його звичкою. Він часто зітхав, намагаючись набрати в груди якнайбільше повітря, щоб трохи підігнати своє мляве серце, і помалу звик надавати зітханню музичного ритму якоїсь мелодії, своєї власної або чужої…
– Глянь, іде Господь Бог! – сказав Кай. – Оглядає свої райські кущі.
– Нічого собі кущі, – сказав Ганно й зайшовся сміхом.
То був нервовий сміх, якого він не міг стримати. Він затуляв хусточкою рота й дивився на того, кого Кай назвав Господом Богом.
Це був доктор Вуліке, директор школи, незвичайно високий чоловік з короткою широкою бородою, гострим животом, у м'якому чорному капелюсі, надто куцих штанях і з круглими, лійкуватими, завжди брудними манжетами. Обличчя в нього було майже болісно скривлене з гніву: він швидко йшов брукованим цеглою подвір'ям і витягненою рукою показував на кран… З крана текла вода! Кілька учнів, випередивши його, кинулись до крана, закрутили воду і ще довго стояли, розгублено позираючи то на кран, то на директора, що низьким, глухим, схвильованим голосом картав почервонілого доктора Гольденера, який тим часом теж наспів до місця події. Мова директора часто переходила в невиразне бурмотіння.
Цей Вуліке був страшна людина. Він став директором після життєрадісного, лагідного старого добродія, що керував школою тоді, коли в ній навчалися батько й дядько Ганно, і номер невдовзі після сімдесят першого року. Разом з доктором Вуліке, колишнім професором прусської гімназії, в стару школу прийшов інший, новий дух. Таїм, де колись класичну освіту вважали за радісну самоціль, якої досягали спокійно, без примусу, з веселим ідеалізмом, там тепер найбільше шанували такі поняття, як авторитет, обов'язок, влада, служба і кар'єра, а "категоричний імператив нашого філософа Канта" став прапором, який Вуліке загрозливо розгортав під час кожної урочистої промови. Школа стала державою в державі, де прусська дисципліна вкорінилася так міцно, що не тільки вчителі, але й учні почували себе службовцями, які дбали тільки про службові успіхи й про те, щоб запобігти ласки в начальника… Невдовзі після появи нового директора почалася перебудова й переобладнання школи згідно з останніми вимогами гігієни й естетики і була щасливо завершена. От тільки хто зна, чи раніше, коли в тих залах бракувало новомодного комфорту, зате панували добродушність, затишок, радість, зичливість і вдоволення, чи тоді школа не була куди симпатичнішим і кориснішим закладом…
У самому директорі Вуліке було щось від загадковості, двозначності, впертої і ревнивої страхітливості біблійного бога. Він був однаково страшний і в жартах, і в гніві. Необмежена влада зробила його моторошно примхливим і непослідовним. Він міг сказати якийсь жарт, а тоді скипіти, коли хтось засміється. Жоден із тремтячих рабів не знав, як з ним поводитись. Не було іншої ради, як тільки величати його, плазувати перед ним і з нестямною покорою уникати його гніву, щоб не попасти під невблаганні жорна його великої справедливості.
Господом Богом прозвав директора Кай, і величали його так тільки вони з Ганно. Хлопці остерігалися вимовляти це прізвисько в присутності інших учнів, бо не хотіли, щоб ті знову дивилися на них вражено й холодно, нічого не розуміючи… Так, вони в жодному питанні не знаходили спільної мови з своїми однокласниками. Навіть ті види опору й помсти, до яких вдавалися інші учні, їх не вдовольняли; вони нехтували прізвиськами, які ті давали вчителям, бо вважали їх не тільки не дошкульними, а навіть не смішними. Адже було так дешево, так недотепно й нецікаво прозивати хирлявого вчителя Гюкопа Павуком, а Балерштедта – Какаду: це було надто мізерне відшкодування за тягар примусової шкільної нудьги! Ні, граф Кай Мельн був трохи в'їдливіший! Для себе й для Ганно він завів звичай називати вчителів їхнім справжнім прізвищем, додаючи до нього тільки слово "добродій"; "добродій Валерштедт", "добродій Мантельзак", "добродій Гюкоп"… Яка холодна, колюча іронія, яка глузлива зневага і зверхність бриніла в тому ввічливому слові!.. Вони заводили мову про "шановних педагогів" і потім цілу перерву розважалися тим, що уявляли собі того "шановного педагога" у вигляді якоїсь огидної фантастичної почвари.
