Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

відчувають це. І їм подобаються нові часи, які дають нагоду старим знову себе показати. Однак багато є таких, і то молодих віком, що почуваються, як мій батько або ваш. Вони не можуть і не хочуть пристосовуватись, і ось саме це і підводить мене до тієї неприємної теми, на яку я хотів поговорити з вами, Скарлет.

Цей раптовий поворот у розмові збив з пантелику Скарлет, і вона пробурмотіла:

— Що... що...— А подумки зітхнула: «О Господи! Таки не пронесло. Але, може, вдасться його власкавити?»

— Знаючи, яка у вас натура, мені б і не слід було покладатись на вашу правдивість, порядність і чесність у стосунках зі мною. Але я був такий дурний, що повірив вам.

— Я не розумію, про що ви.

— Гадаю, що розумієте. В усякому разі, вигляд у вас дуже винуватої. Коли я зовсім недавно, прямуючи сюди, проїздив Плющевою вулицею, знаєте, хто озвався до мене з-за живоплоту? Місіс Ешлі Вілкс! Звичайно, я зупинився, і ми трохи погомоніли.

— Справді?

— Атож, і з великою приємністю. Вона каже, що давно хотіла довести до мого відома, як високо цінує мою мужність, адже я пішов воювати за Конфедерацію, коли тій уже лишалося три чисниці.

— Оце ще нісенітниця! Меллі — просто дурна. Вона ж мало не померла тієї ночі через ваш героїчний вчинок.

— Тоді, гадаю, вона дійшла б висновку, що помирає в ім’я доброї справи. А коли я спитав, що вона робить в Атланті, вона глянула на мене з подивом — як це я не знаю? — і сказала, що вони тепер тут живуть, бо ви з ласки своєї зробили містера Вілкса компаньйоном на одному своєму тартаку.

— Ну то й що? — тільки й запитала Скарлет.

— А те, що, позичаючи вам гроші на придбання тартака, я поставив певну умову, з якою ви погодились, а саме: що ці гроші не буде використано на Ешлі Вілкса.

— Ви ображаєте мене. Позичку я вам сплатила, тартак — це моя власність, і що я роблю з ним, нікого не обходить.

— А скажіть, будьте ласкаві, звідки ви дістали гроші, щоб повернути мені позичку?

— Та звісно — з продажу пиляного лісу.

— Але ж продавати його ви могли тільки завдяки тому, що позичив вам гроші для початку. Так слід розуміти ваші слова. Отож і виходить, що мої гроші пішли на підтримку Ешлі. Ви — жінка, яка не має і краплини честі, і якби ви не повернули мені позички, я з превеликою насолодою стягнув би її з вас, а якби ви не спромоглися заплатити, вашу маєтність продали б із Публічного торгу.

Він говорив це досить невимушено, але очі у нього гнівно виблискували.

Скарлет спробувала перевести бойові дії на ворожу територію.

— А чому ви так люто ненавидите Ешлі? Хтось би подумав, що ви ревнуєте до нього.

Ледь сказавши це, вона прикусила язика, злякавшись, що дозволила собі таке бовкнути, бо Рет відкинув голову назад і так розреготався, аж їй зробилося не по собі.

— То ви не тільки безчесна, а ще й самовпевнена,— сказав він.— Вам і досі здається, що ви перша красуня в окрузі, ге? Ви все ще думаєте, що ви найбільша лагоминка серед дівчат і що кожен чоловік, побачивши вас, мусить закохатись до нестями.

— І зовсім я цього не думаю! — запально скрикнула вона.— Просто я не розумію, чому ви так люто ненавидите Ешлі, і це єдине пояснення, яке спадає мені на думку.

— Ну то придумайте якесь інше, моя мила чарівнице, бо таке пояснення хибне. А щодо моєї ненависті до Ешлі... Я ані ненавиджу його, ані люблю. Власне, єдине моє почуття до нього й до таких, як він,— жалощі.

— Жалощі?

— Атож, і ще дрібка зневаги. А тепер можете набурмоситись, мов індичка, і заявити, що він вартий тисячі таких пройдисвітів, як я, і хто мені дав право відчувати до нього жалощі чи там зневагу? А коли ви тропіки охолонете, я поясню вам, що маю на увазі, коли це вас цікавить.

— Ні, це мене не цікавить.

— Але я однаково вам поясню, бо не можу примиритися з думкою, щоб ви леліяли таку приємну для вас оману відносно моїх ревнощів. Жалощі до нього я відчуваю тому, що він мав би вмерти, а він не вмер. А зневагу тому, що він не знає, куди приткнути себе тепер, коли його світ розвіявся з димом.

Щось було в цьому знайоме. Їй тьмяно пригадувалося, що подібні слова вона вже чула, тільки не пам’ятає, коли й де. Але вона й не пробувала напружити пам’ять, бо вся клекотіла від люті.

— По-вашому, всі порядні люди на Півдні мали б уже бути небіжчиками!

— Якби змога, щоб сталося по-їхньому, то такі люди, я ж Ешлі, і справді воліли б стати небіжчиками. Щоб лежати в землі, а над ними щоб були рівненькі кам’яні плити з вибитими написами: «Тут лежить воїн Конфедерації, ще поліг за Вітчизну», або «Dulce et decorum est...»[17], або ще з якоюсь модною епітафією.

— Не розумію чому.

— Ви ніколи не розумієте, аж поки це не напишуть отакенними літерами й не підсунуть вам під ніс, правда? Якби вони були небіжчики, всі їхні клопоти скінчилися б, і їм не треба було б сушити голови над проблемами, які неможливо розв’язати. Більше того: їхні нащадки пишалися б ними впродовж безлічі поколінь. І ще я чув, що небіжчики — щасливі. А ось Ешлі Вілкс, гадаєте, щасливий?

— Ну, звичайно...— почала вона, але раптом пригадала, який вираз останнім часом був в очах Ешлі, і не договорила.

— Чи ж він щасливий, або Г’ю Елсінг, або доктор Мід? А мій батько а чи ваш — хіба вони були щасливі?

— Ну, може, не такі вже й щасливі, адже вони втратили всі свої статки.

Він засміявся.

— Не в тім річ, що вони втратили статки, моя крихітко. Річ у тім, що вони втратили свій світ, той самий, в якому виросли. Вони мов риба, яку витягли з води, або коти, в яких замість лап з’явилися крила. Їх виховувано людьми певного типу, для виконання певних обов’язків на цілком певних щаблях у громаді. А цей тип людей, ці обов’язки, ці щаблі назавжди відійшли у минуле, коли генерал Лі став під Аломатоксом. Ой Скарлет,