Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Він раптом підвівся і взяв капелюха.

— Ви вже йдете?

— Так. А ви не раді? Залишаю вас на самоті з рештками сумління.

Він помовчав і подивився на дитину, тоді простяг їй пальця, за який мала зразу й вхопилася.

— Френк, мабуть, трохи не лусне, так пишається?

— Та звісно.

— І, мабуть, уже снує плани на майбутнє для дочки?

— Та ви ж знаєте, які нерозсудливі чоловіки, коли йдеться про їхніх дітей.

— Ну тоді перекажіть йому...— почав Рет і примовк на хвильку, а на обличчі в нього з’явився якийсь дивний вираз.— Перекажіть, що коли він хоче, щоб ці його плани здійснилися, нехай частіше сидить вдома ввечері.

— Що ви цим хочете сказати?

— Тільки те, що сказав. Перекажіть йому, щоб сидів удома.

— Ой, який же ви підлий! Натякати на те, що бідний Френк...

— Ох-хо-хо, Боже милий! — Рет зайшовся розкотистим сміхом.— Я зовсім не мав на думці, що він бігає по жінках! Щоб Френк! О Боже милий!

І все ще сміючись, він рушив сходинками з ганку.

Розділ XLIV

Березневий день був вітряний і холодний, і Скарлет, їдучи Декейтерською дорогою на тартак до Джонні Геллегера, підтягла повстину аж під пахви. Самотні роз’їзди були тепер небезпечні, і вона це знала,— небезпечніші навіть, ніж раніше, бо негри вже зовсім відбилися від рук. Як Ешлі й передбачав, з біса дорого довелося розплачуватись за те, що законодавчі збори штату відмовилися ратифікувати оту поправку. Категорична відмова прозвучала як поличник знавіснілій Півночі, і відплата не забарилася. Північ затялася силою нав’язати штатові виборче право для негрів, отож Джорджію оголосили заколотницьким штатом і запровадили тут найсуворіший військовий стан. Статус штату як такого скасували, і Джорджія разом з Флоридою та Алабамою була перетворена на «Військову округу № 3» під командуванням федерального генерала.

Якщо й перед цим життя було непевне й небезпечне, то тепер воно стало удвічі тяжчим. Військові приписи, які здавалися дуже суворими торік, тепер сприймалися як щось вельми помірковане у порівнянні з новими приписами з-під руки генерала Попа. Майбутнє з перспективою переходу влади до негрів в очах білих виглядало темним та безнадійним, поразка й власна безпорадність робили їх пригніченими, як ніколи. Тоді як негри навпаки: вони почали усвідомлювати, що їхня вага тепер більшає, і, відчуваючи за собою підтримку війська янкі, трималися дедалі зухваліше. Ніхто не почувався перед ними в безпеці.

У ці неспокійні й страшні часи страх опосів і Скарлет, але він не позбавив її рішучості, і вона все так само роз’їжджала одна з Френковим пістолетом, застромленим за обшивку брички. У думках вона безперестану кляла законодавчі збори, що накликали на них ще більше лихо. Ну й що дала ця бравада, цей жест, який називають таким мужнім? Від того тільки погіршало.

Під’їжджаючи ближче до стежки, що поміж голих дерев слалася вниз до струмка, над яким було так зване Наметище, Скарлет прицмокнула на коня, щоб жвавіше біг. Їй щоразу ставало трохи страшнувато, коли вона проминала це нагромадження брудних і гидких наметів, які недавно ще служили військовим, та валькованих халуп. Ця місцина мала найлихішу славу в Атланті й околиці, бо в цьому баговинні селилися безпритульні негри, чорні повії та й дехто з білих злидарів, найнеприкаяніші з них. Подейкували, що тут знаходили собі сховок чорні й білі злочинці, і солдати-янкі саме сюди передусім навідувалися, коли їм треба було когось знайти. Стрілянина й різанина траплялися тут так часто, що власті майже ніколи не розслідували таких випадків, а полишали мешканцям селища самим залагоджувати свої непевні стосунки. Неподалік у лісі стояла гуральня, де гнали з кукурудзи дешеву горілку, і ввечері над струмком на всі боки розлягався п’яницький вереск та лайка.

Навіть янкі визнавали, що це місце чумне і що його треба б знести, але ніяких заходів до цього не вживали. Городяни Атланти й Декейтера, змушені послуговуватись цією дорогою, голосно висловлювали своє обурення. Чоловіки, проїжджаючи повз Наметище, витягали пістолети з кобур, а пристойні жінки ніколи з доброї волі не їздили тут, навіть під захистом своїх чоловіків, бо при дорозі звичайно сиділи п’яні шльондри й вигукували всякі соромітні слова та образи.

Поки поруч був Арчі, Скарлет і не думала про Наметище: навіть найнахабніша негритянка при ньому не наважилася б її ображати. Але відколи вона почала їздити сама, сталося вже чимало прикрих дражливих пригод. Щоразу, як Скарлет проїздила, потіпахи-негритянки, здавалося, випробовували на ній свою дотепність в образливих слівцях. А вона могла тільки мовчати, хоч у душі й кипіла з люті. Навіть сусідам чи родичам не варто було звірятися зі своїми клопотами, бо від сусідів почула б зловтішне: «Та чого ж іншого ви сподівалися?» Ну, а родичі знов напосілися б на неї, щоб кинула ці свої поїздки, на що вона не погодилася б ні в якому разі.

Сьогодні, хвала небу, не видно було на дорозі цих задрипанок! Проминаючи стежку, що збігала до селища, Скарлет бредливо глянула на купу приземкуватих халуп, освітлених скісним промінням надвечірнього сонця. Повівав холодний вітер, і до неї донеслися змішані запахи деревного диму, смаженої свинини й нечищених нужників. Обернувшись убік, вона хвисьнула коня віжками, аби швидше проїхати цей закрут на дорозі.

Вона вже думала полегшено перевести подих, аж це з переляку серце в неї підскочило мало не до горла, коли з-за великого дуба на дорогу безгучно виступив здоровило-негр. Скарлет хоч і злякалась, але не розгубилася, а миттю зупинила коня й вихопила Френків пістолет.

— Чого тобі треба? — вигукнула вона якомога суворіш. Дебелий негр знову шаснув за дерево і звідти озвавсь переляканим голосом:

— На Бога, міс Скарлет, не стріляйте, це Здоровань Сем!

Здоровань Сем! З хвильку Скарлет не могла второпати, хто то. Здоровань Сем, наглядач із Тари, якого вона востаннє бачила у дні облоги? Якого біса він тут...

— Вийди на видноту, щоб я побачила, чи ти справді Здоровань Сем!

Негр з осторогою виступив з-поза свого захистку, босоногий обшарпанець-велет у бавовняних штанях і синьому мундирі армії янкі, закуцому й завузькому, як на його кремезну статуру. Переконавшись, що це таки Здоровань Сем, вона сховала пістолета за обшивку й широко всміхнулася.

— О Семе! Яка я рада тебе бачити!

Сем підскочив до брички, від радості закотивши очі й бликаючи білими зубами, і схопив її простягнуту руку своїми чорними лаписьками,