Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Мій Боже, як же то любо рідну душу побачити! — скрикнув він, міцно стискуючи руку Скарлет, що аж здавалося, ось-ось кістки захрумтять.— Але відки у вас сті’ки злості, що ви в людей пістолетом тицяєте, міс Скарлет?

— Знаєш, Семе, так багато тепер лихих людей розвелося на світі, що без пістолета не можна. А от що ти робиш у цьому бридкому Наметищі, ти ж порядний негр! І чого ти не прийшов у місто до мене?

— Госп’ди, міс Скарлет, та я зовсім не живу тут. Я ті’ки забрів сюди на який час. Я б нізащо не погодився тут жити. Та я зроду не бачив таких поганих негрів, як отут. І я й не знав, що ви в ’Ланті. Я думав, ви у Тарі. І я х’тів, як ті’ки зможу, вернутись додому до Тари.

— А від часу облоги ти жив в Атланті?

— Ні, мем! Я мандрував! — Він випустив її руку, і вона насилу випростала долоню, перевіряючи, вціліли кістки чи ні.— Пам’ятаєте, як ви ’станньо мене бачили?

Скарлет пригадався той спекотний день перед початком облоги, коли вона з Ретом сиділа в колясці, а гурт негрів із Семом на чолі простував курною вулицею до шанців, виспівуючи «Зійди, Мойсею». Вона кивнула головою.

— Ну, так ото я працював, як кінь,— землю копав, мішки піском насипав до тої пори, як конфед’рати покинули ’Ланту. У нас кап’тан був жентмен, він казав мені, що робити, і коли його вбило і не було кому сказати Семові, що робити, то я заліг у кущах, Я думав — спробую додому добратись, до Тари, але почув, що все круг Тари спалено. Та я й не знав дороги додому, і боявся патрулів, щоб не забрали мене, бо ж я ніяко’ паперу не мав. Тоді прийшли янкі, і там був один жентмен-янкі, п’лковник, він приглянувсь ближче й узяв мене до себе, коня йому глядіти й чоботи чистить. Атож, мем. І я що — я кирпу загнув, коли став служкою при домі, як Порк, хоч я всьо’ ті’ки до роботи на полі. І я так і сказав п’лковникові, що я ж до роботи на полі, а він... Та що, міс Скарлет, коли янкі такі нетямущі! Він і не второпав, яка тут різниця! Тож я лишився при ньому, і подався до Саванни з цим, коли генерал Шерман туди рушив, і — Боженьку мій, міс Скарлет,— я зроду такого жаху не бачив, як дорогою до Саванни! І крали, й палили... А чи й Тару спалили, міс Скарлет?

— Хотіли підпалити, але ми прибили вогонь.

— Знаєте, мем, я дуже радий це чути. Тара — моя домівка, і я хочу туди вернутись. А як війна кінчилась, п’лковник і каже мені: «Ти, Семе, їдь зі мною на Північ. Я тобі добре платитиму». І знаєте, мем, як і всім неграм, мені дуже кортіло побачити, що воно таке, ця свобода, перед тим як вернутись додому. І я поїхав на Північ з п’лковником. Справді, мем, ми побували у Вашингтоні і Нуйорку, а тоді й у Бостоні, де п’лковник мешкав. Атож, мем, я — мандрівний негр! І знаєте, міс Скарлет, на тих вулицях в янкі так повно коней і карет, що й пальця ніде встромити! Я все боявся, щоб мене не переїхали!

— А як тобі сподобалось на Півночі, Семе?

Сем почухав кучеряву потилицю.

— І сподобалось, і не сподобалось. П’лковник, він гарний чоловік, що й казати, і негрів розуміє. Але його жінка — то зовсім інше. Його жінка, вона як побачила мене вперше, то й каже до мене: «Місте’». Атож, мем, так і сказала, а я, як почув, ледь крізь землю не провалився. П’лковник, він сказав їй, щоб зверталася до мене «Сем», і вона потім так уже й робила. Але всі ті янкі, як хто вперше мене бачив, усі зверталися: «Місте’ О’Гара». І все просили, щоб я сідав з ними поруч, наче я їм рівня. Але ж я зроду не сидів з білими людьми і вже застарий цього вчитися. Вони ставились до мене, наче я такий самий, як вони, міс Скарлет, але в душі не любили мене, бо вони взагалі негрів не люблять. І ще вони сміялися з мене, що я такий здоровий. І все допитувались про собак, як мене цькували ними, та як батогом мені діставалося. Але ж, Госп’ди, міс Скарлет, на мене зроду ніхто не знімав батога! Ви ж знаєте, місте’ Джералд нікому б не дозволив ударити тако’ негра, як я,— коли за мене так дорого заплачено!

Я казав їм, як добре ставилася міс Еллен до негрів, як вона цілий тиждень сиділа біля мене, коли я мав запалення легень,— а вони не вірили. І так я, міс Скарлет, скучив за міс Еллен і за Тарою, що вже більш не міг витримати, і одного вечора покинув їх і побравсь у рідні сторони. І в товарних вагонах доїхав аж до ’Ланти. А як ви купите мені квиток до Тари, я буду ті’ки радий, що доберусь додому. І буду радий знову побачити міс Еллен і місте’ Джералда. Вистачить мені цеї свободи. Я хочу, щоб мене годували як треба і кожен день, і казали мені, що робити й що не робити, і гляділи, коли я хворий. Що, як я знову схоплю запалення легень? Хіба та пані-янкі стала б мене глядіти? Ні, мем! Вона може звертатись до мене «місте’ О’Гара», а от глядіти мене вона не буде. А міс Еллен — вона глядітиме мене, як я занедужаю... Але що з вами, міс Скарлет?

— Тато й мама обоє померли, Семе.

— Померли? Нащо ви так жартуєте, міс Скарлет? Не треба так зі мною!

— Я не жартую. Це правда. Мама померла, коли Шерманові солдати прийшли до Тари, а тато... він помер ось у червні місяці. Ой, не плач, Семе. Будь ласка, не треба! Якщо ти заплачеш, я теж почну плакати. Не треба, Семе! Я просто не витримаю. Облишмо це. Я тобі розповім про все це якось іншим разом... У Тарі живе тепер міс Сьюлін, вона вийшла заміж, чоловік у неї дуже гарний