Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Гнів і сльози не давали їй змоги говорити, тож за неї відповів Сем — що вона просто злякалася.
— Як я підбіг, вони ті’ки встигли сукню їй роздерти.
— Ти добрий хлопець, Семе, і я не забуду того, що ти врятував міс Скарлет. Коли я щось можу для тебе зробити...
— Так, сер, ви можете — відішліть мене до Тари, так швидко, як ті’ки мога. За мною-бо янкі полюють.
Френк і цю заяву вислухав спокійно й не став нічого розпитувати. Вигляд у нього був такий самісінький, як і тієї ночі, коли в двері до них постукав Тоні — так наче це була суто чоловіча справа, яку треба залагоджувати без зайвих слів та емоцій.
— То йди сідай у бричку. Я скажу Пітерові, щоб довіз тебе до Раф-енд-Реді, там ти ніч перебудеш у лісі, а вранці сядеш на поїзд до Джонсборо. Так буде безпечніше... А ти, любчику, перестань плакати. Все вже минулось, і нічого небезпечного з тобою не сталося. Міс Туп, ви не могли б дати мені нюхальної солі? Ти ж, Мамко, принеси міс Скарлет келишок вина.
Скарлет не витримала й знов ударилася в сльози, цього разу з обурення. Їй хотілося чути слова втіхи, прокляття, погрози помститись. Вона навіть згодна була, щоб Френк насварив її, сказав, що саме про це він і попереджав її — та будь-що краще, аніж ця його невразливість, вдавання, ніби небезпека, яка їй загрожувала, то пуста дрібничка. Звичайно, він був лагідний з нею і дбайливий, але все-таки тримався якось відчужено, наче мав поважніший клопіт у голові.
А цим поважнішим клопотом, як виявилося, були всього-на-всього якісь там політичні сходини!
Вона ледве вухам своїм повірила, коли Френк сказав їй перевдягтись в іншу сукню, бо він одведе її на вечір до Мелані. Він мусив би зрозуміти, що після такого тяжкого випробування вона не має ніякої охоти сидіти весь вечір у Мелані: перевтомлена, з напруженими до краю нервами, вона хоче тільки лягти в ліжко, вкритися ковдрою, відігрітись, приклавши гарячу цеглину до підошов, випити гарячого пуншу, щоб отямитись від пережитих страхів. Якби він справді любив свою жінку, ніщо не присилувало б його кинути її у цей вечір. Френк повинен був би лишитися вдома, тримати її за руку й без кінця повторювати, що він не пережив би, якби з нею щось сталося. Хай-но він вернеться додому й вони зостануться вдвох, вона йому все це й викладе.
У віталеньці Мелані було так само мило, як і завжди тими вечорами, коли Френк та Ешлі вибиралися кудись, а жінки сходилися разом і шили. В каміні палахкотів вогонь, і кімната була тепла й затишна. Лампа на столі кидала спокійне жовте світло на чотири гладенько зачесані голови, схилені над шитвом. Чотири сукні скромними складками спадали додолу, восьмеро маленьких ніжок граційно стояли на низеньких ослінчиках. З відчинених дверей долинало розмірене дихання Вейда, Елли і Бо. Біля каміна спиною до вогню сидів на стільці Арчі з тютюном за щокою і щось старанно вирізав з оцупка дерева. Цей нечупарний кучматий стариган і четверо ошатних вишуканих дам становили такий разючий контраст, якби ото поряд з чотирма кішечками вмостився на сторожі злючий пес.
Мелані своїм лагідним голосом, в якому пробивалось обурення, викладала нескінченну історію про черговий вибрик «Дам-арфісток». Не знайшовши порозуміння з «Чоловічим хором» щодо програми майбутнього виступу, вони діждалися сьогодні вдень Мелані й заявили про намір взагалі вийти з «Музичного гуртка». Мелані мусила докласти чимало свого дипломатичного хисту, поки переконала їх утриматись від такого кроку.
Скарлет, украй виснажена, ледь-ледь не вигукнула: «Та хай їм чорт, цим „Дамам-арфісткам“!» їй кортіло поділитися своїми власними страхами й переживаннями. Її поривало розповісти в усіх подробицях, щоб, вихлюпнувши на них свій страх, самій від нього звільнитися. Хотілося похвалитись, як мужньо вона повелася, і тим самим переконати себе, що так і справді було. Але щоразу, коли вона починала про це говорити, Мелані спритно переводила розмову в інше, безпечніше річище. Скарлет це дратувало просто нестерпно. Всі вони такі самі поганючі, як і Френк!
Як вони можуть лишатись такими спокійними й незворушними, коли вона ледве уникла страшної долі? Та хоча б з елементарної чемності дали їй змогу виповісти те, що тяжіло в неї на душі!
Передвечірня пригода вибила її з колії куди більшою мірою, ніж вона хотіла це визнати навіть сама перед собою. Кожен раз, як в її пам’яті зринало зловісне чорне обличчя, втуплене в неї з присмеркового лісу, її починало бити дрібним дрожем. Коли вона думала про ту чорну долоню на своїх персах і уявляла, що сталося б, якби не нагодився Здоровань Сем, то ще нижче нахиляла голову й аж заплющувала очі. І чим довше мовчки сиділа в цій сповненій супокою кімнаті, силкуючись шити й вслухатися в голос Мелані, тим більше напружувались у неї нерви. Здавалося, ось-ось вони луснуть з тоненьким дзенькотом, як натягнена струна у банджо.
Її дратувало чиркання ножа в руках Арчі, і вона докірливо глянула на нього. Раптом їй стало дивно, чого він взагалі сидить тут з цим своїм шматком дерева. Звичайно в ті вечори, коли на нього покладався обов’язок охоронця, він собі простягався на канапі й засинав, хропучи так відчайдушно, що довга його борода при кожному віддиху смикалася вгору. Ще дивніше було, що ні Мелані, ні Індія навіть не натякнули йому, аби постелив на підлозі газету й не розтрушував на всі боки стружку. Він уже встиг добряче насмітити на килимку перед каміном, а вони начебто нічого не помічали.
Саме ту хвилину, як Скарлет дивилася на Арчі, він нараз обернувся до вогню і з такою силою сплюнув тютюнову жуйку, аж Індія, Мелані й Туп підскочили, наче від вибуху снаряду.
— І конче треба так гучно плювати? — скрикнула Індія голосом, що мало не зірвався з обурення. Скарлет здивовано перевела на неї очі: вона
