Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Арчі незворушно витримав погляд Індії:

— Знацця треба,— холодно відказав він і знову сплюнув.

Мелані глянула на Індію ледь нахмурено.

— Я завжди була така рада, що мій любий татусь не жував тютюну,— почала Туп, і Мелані, спохмурнівши трохи більше, озвалася до старої такими словами, яких Скарлет ніколи від неї не чула:

— Облиште-бо, тітонько! Це зовсім нетактовно.

— Ти диви! — Туп опустила своє шитво на коліна й ображено скривила рота.— Не розумію, яка це вас усіх муха сьогодні вкусила. Ви з Індією такі нервові, такі дражливі, що й не знати.

Ніхто не відповів їй. Мелані навіть не вибачилась за різкий тон, а просто заходилася завзято орудувати голкою.

— Стібки в тебе на цілий палець виходять,— явно задоволено ознаймила Туп.— Все це доведеться відпорювати. Та що таке з вами поробилося?

Але Мелані й на ці слова не озвалася.

«А й справді, що з ними таке сьогодні?» — запитала себе Скарлет. Чи вона чогось недогледіла, перейнята власними страхами? Бо ж таки так, незважаючи на всі спроби Мелані, щоб цей вечір був схожим на півста інших, проведених разом, сьогодні щось було не те, відчувалася певна знервованість, яку важко було пояснити лише тривогою й переживаннями через сьогоднішню пригоду з нею. Скарлет нишком зміряла очима жінок у вітальні й перехопила на собі погляд Індії. Від цього пронизливого погляду, холоднішого за ненависть і дошкульнішого за зневагу, їй зробилося якось не по собі.

«Неначе я винна в тому, що сталося»,— обурено подумала Скарлет.

Індія перевела погляд на Арчі, і в її очах уже було не роздратування, а прихована стривоженість. Але він не помітив цього погляду, бо в цю хвилину дивився на Скарлет — так само холодно й нещадно, як тільки-но дивилась на неї Індія.

Понура тиша залягла у вітальні, оскільки Мелані вже не намагалася підтримувати розмову, і в цій тиші Скарлет почула, як надворі набирає сили вітер. І раптом вечір зробився незатишним, як ще ніколи не бував. Тепер вона почала відчувати, яке напруження зависло в повітрі, і подумала собі, що, може, весь час так було, тільки вона, заклопотана своїм, просто не завважувала нічого. На обличчі в Арчі застигло насторожене чекання, а його вуха, зарослі пучками волосся, здавалося, нашорошились, як у рисі. Мелані й Індію, хоч як вони силкувалися не показувати цього, проймав неспокій, змушуючи їх підводити голову від шитва щоразу, коли з вулиці долинав стукіт копит, або порипувало голе віття дерев під вітром, або знімався шурхіт сухого листя, що падало на землю. При кожному потріску полін у коминку вони здригалися, немов чули чиюсь скрадливу ходу.

Щось було негаразд, але що саме — Скарлет не знала. Щось таке насувалося, тільки їй було невідомо що. З пухкенького невинного личка тітоньки Туп, яка сиділа, відкопиливши губи, видно було, що й стара нічого не знає. А от Арчі, Мелані й Індія — ці знали. Скарлет здавалося, що в навколишній тиші вона просто чує, як вихряться думки в голові у Мелані й Індії, мов ті білки в клітці. Вони знали щось, чекали на щось, і тільки намагалися вдавати, ніби все йде своїм звичайним ладом. І їхня внутрішня стривоженість передалася Скарлет, через що вона стала ще збудженішою. Незграбно працюючи голкою, Скарлет вколола собі великого пальця й стиха скрикнула з болю й досади, від чого всі здригнулись, а вона натисла на палець, поки не набігла яскрава краплина крові.

— Я занадто знервована, й мені сьогодні не до шиття,— заявила вона, кидаючи своє шитво на підлогу.— В мене такі напружені нерви, що я ладна закричати. Я хочу додому, лягти в ліжко. Френк знав це й мав би нікуди не йти. Він усе торочить і торочить, що треба захищати жінок від негрів та саквояжників, а тільки дійшлося до того, щоб захистити власну жінку, де він? Може, сидить вдома й доглядає мене? Ні, він собі валандається з іншими такими самими, як він, що тільки й знають язиками плескати, а як до діла...

Її обурений погляд зупинився на обличчі Індії, і вона урвала мову. Індія надсадно дихала, і блідаві її очі без вій обдавали Скарлет крижаним холодом.

— Якщо це тобі, Індіє, не дуже важко,— ущипливо мовила Скарлет,— то, може, ти поясниш мені, чому весь вечір так невідривно дивишся на мене? Чи у мене обличчя позеленіло, чи що?

— А й поясню, це мені анітрохи не важко,— відповіла Індія, зблиснувши очима.— Мені неприємно бачити, що ти зовсім не цінуєш такої гарної людини, як містер Кеннеді, тоді як він, коли хочеш знати...

— Індіє! — остережливо вигукнула Мелані, стискаючи в руках шитво.

— Я, здається, краще знаю свого чоловіка, ніж ти,— відказала Скарлет, зразу підбадьорившись при надії на сварку, першу відкриту сварку з Індією — знервованість її де й поділась. Мелані промовисто глянула на Індію, і та нехотя стулила губи. Але за мить заговорила знову, з холодною ненавистю в голосі.

— Мене аж нудить від цих твоїх балачок, Скарлет О’Гаро, що тебе треба захищати. Нічийого захисту тобі не треба. Якби ти його потребувала, то не виставлялася б так усі ці місяці, не роз’їжджала б по всьому місту й не хизувалася перед чужими чоловіками, напрошуючись на захоплені вигуки! Ти заслужила те, що з тобою сьогодні сталось, а як по правді, то ще й мало тобі перепало.

— Та замовкни, Індіє! — вигукнула Мелані.

— Ні, нехай говорить! — скрикнула Скарлет.— Мені це навіть цікаво. Я давно знаю, що вона мене ненавидить, тільки з неї надто велика лицемірка, щоб у цьому зізнатись. А сама, якби мала певність, що цим когось привабить, розгулювала б вулицями гола від ранку до ночі.

Індія зірвалася на ноги, пласке її тіло аж тіпалося від завданої образи.

— Я й справді тебе ненавиджу,— сказала вона, чітко вимовляючи слова, хоч голос її і тремтів.— Але не тому я мовчала, що лицемірила. Ти цього неспроможна збагнути, бо тобі чужа... елементарна пристойність і вихованість. Це тому, що як ми всі не триматимемося разом, не притлумимо свою дрібну неприязнь, нам не вистояти проти янкі. Але ти... ти... ти все зробила, щоб принизити гідність чесних людей... ти стала працювати й осоромила цим свого порядного чоловіка, давши привід янкі та всяким покидькам глузувати з нас, мовляв — де та наша шляхетність! Янкі ж не