Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Скарлет мимохіть перевела погляд на гурт бідолах, що захланно пожирали шинку, і подумала про недужого в холодній халупі. Треба-таки здихатися Джонні Геллегера. Він злодюга й нелюд. Хто й зна, як він поводиться з в’язнями, коли її нема близько. Хоча все-таки він спритник, а вона, Бог свідок, якраз такого й потребує. Ні, не можна зараз його вигнати. Він же робить для неї гроші. Вона просто має простежити, аби в’язні діставали з харчів усе, ідо належиться.

— Я вирахую з твоєї платні двадцять доларів,— заявила вона.— А вранці приїду, і ми ще про це поговоримо.

Скарлет підібрала віжки. Але вона знала, що ні завтра, ні післязавтра ніяких подальших розмов про це не буде. Вона знала, що на цьому питання вичерпалось, і знала, що й Джонні це знає.

Скарлет їхала путівцем, що виводив на Декейтерську дорогу, і в душі у неї сумління боролося з жагою грошей. Вона розуміла, що не годиться віддавати людські життя на поталу цьому коротунові-недолюдку. Якщо він доведе когось із них до смерті, провина рівною мірою впаде і на неї, бо ж вона тримала його й тоді, коли дізналась, який він жорстокий. Але, з другого боку... з другого боку, і злочинцями нема чого людям робитись. Якщо вони переступили закон і на цьому попалися, то так їм і треба. Це почасти знімало тягар з її сумління, хоч поки вона їхала дорогою, понурі виснажені обличчя в’язнів знов і знов поставали у неї перед очима.

«А, подумаю про них опісля»,— вирішила вона і, заславши цю думку в глухий закуток своєї пам’яті, захряснула за нею двері.

*

Сонце вже зайшло, і ліс навколо почала огортати пітьма, коли Скарлет доїхала до закруту дороги над Наметищем. З настанням сутінок відчутно постуденіло, а у темній лісовій гущині розгулявся холодний вітер, і було чути, як потріскує голе гілля й шелестить сухе листя. Вона ніколи не бувала такої пізньої пори сама за містом, і її доймала тривога, хотілось швидше опинитися вдома.

Оскільки Здорованя Сема ніде не було видно, Скарлет зупинила бричку й занепокоєно подумала, чому його нема, чи не схопили його янкі. Аж це почулася чиясь хода на стежці від Наметища, і Скарлет полегшено зітхнула. Ну, вона вже вибештає Сема, що змусив її чекати!

Але з-за повороту з’явився зовсім не Сем.

З’явилися двоє: обшарпаний довготелесий білий і приземкуватий негр з плечима й грудьми, як у горили. Скарлет блискавично уперіщила віжками коня й вихопила пістолет Кінь був рушив трюхцем, та враз настрахано сахнувся вбік, коли білий скинув угору руку.

— Чи не маєте чвертака, пані? — озвався білий.— Я страшно голодний.

— Геть з дороги! — кинула Скарлет по змозі твердішим голосом.— Нема в мене грошей. Н-но!

Раптовим швидким рухом білий схопив коня за вуздечку.

— Стягуй її! — гукнув він негрові.— Гроші в неї, мабуть, за пазухою!

Те, що сталось далі, здалося Скарлет кошмарним сном: так швидко все діялося. Вона піднесла руку з пістолетом, але інстинкт стримав її від пострілу в білого, бо ж можна було ненароком поцілити коня. Та коли до брички підскочив негр з хижим вищиром на чорному обличчі, вона пальнула в нього. Влучним був постріл чи ні, вона так і не побачила, але вже за мить їй так стисли руку, аж хряснуло в зап’ястку й пістолет випав з долоні. Негр був уже поруч — так близько, що брудний сморід вдарив їй у ніздрі,— і почав стягувати її з брички. Вільною рукою вона несамовито боронилась і дряпала йому лице, а він лапою сягнув їй до горла, шарпнув корсета й роздер усе трохи не до пояса. І вже чорна рука шамотіла в неї між грудьми, а її пойняли такий жах і відраза, як ще зроду не було, і вона заверещала не своїм голосом.

— Заткай їй пельку! Тягни вниз! — гаркнув білий, і чорна долоня мацнула її по обличчю, затуляючи рота. Вона щосили куснула ту долоню й знову заверещала, і крізь свій вереск почула, як білий лайнувся, і здогадалася, що на темній дорозі з’явився хтось третій. Чорна долоня відпустила їй рота, й нападник відскочив геть, рятуючись від Здорованя Сема.

— Їдьте, міс Скарлет! — гукнув Сем, що зчепився з чорним бандюгою, а Скарлет, тремтячи й схлипуючи, вхопила віжки й батіг і огріла ними коня. Кінь рвонувся бігти, і вона відчула, як колеса проїхали по чомусь м’якому й пружному. Це серед дороги лежав білий, що його збив з ніг Сем.

Знетямлена від жаху, вона шмагала й шмагала коня, і той мчав таким чвалом, що бричку немилосердно гойдало з боку на бік. Хоч яка нажахана, Скарлет, однак, розчула тупіт ніг іззаду і вйокнула на коня щоб біг швидше. Якщо це чорне мавписько знов на неї накинеться, вона помре ще до того, як воно її схопить.

Ззаду почувся голос:

— Міс Скарлет! Стійте!

Не зупиняючи коня, все ще тремтячи, вона оглянулась і побачила, як за нею по дорозі біжить Здоровань Сем, розмірено орудуючи довгими ногами, наче поршнями. Коли Сем надбіг, вона натягнула віжки, і він гепнувся в бричку, тілищем своїм притиснувши її на крайчик сидіння. Патьоки поту й крові спливали у нього по обличчю, коли він, відхекуючись, видушив з себе:

— Вам нічо’ не зробили? Не скалічили?

Вона не могла навіть відповісти, але помітивши, як він зиркнув у її бік і зразу одвів погляд, збагнула, що це ж у неї все роздерто аж до пояса, і видно голі груди й корсет. Тремтячою рукою вона стягла докупи кінці розірваної блузки і, схиливши голову, зайшлася риданням.

— Дайте-но їх мені,— сказав Сем, беручи в неї з рук віжки.— Н-но, гайда, конячко!

Цвьохнув батіг, і переляканий кінь рвонув шаленим клусом, ризикуючи щомить звалити бричку в канаву.

— Маю надію, я не вбив цього чорно’ бабуїна. Але приглядатись не було коли,— мовив він, відсапуючись.— Та як він вам що заподіяв, міс Скарлет, я вернуся й доб’ю його.

— Ні... ні... швидше їдьмо,— тільки й схлипнула Скарлет.

Розділ XLV

Коли того вечора Френк відіслав її з тітонькою Туп і дітьми до Мелані, а сам кудись поїхав верхи з Ешлі, Скарлет насилу стримала себе від обурення й образи. Та як він міг саме сьогодні вибиратися на якісь там політичні сходини?! Теж