Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Так, мем, ті’ки там уже не так буде, як нема міс Еллен, і...
— Семе, а може, ти залишився б в Атланті й пішов на роботу до мене? Мені якраз треба кучера, до зарізу треба, бо тут скрізь так багато лихих людей розвелося!
— Це правда, мем, кучера вам таки треба. Я от і сам х’тів вам сказати, що не годиться ’дній так їздить, міс Скарлет. Ви й гадки не маєте, які негри недобрі тепер зробилися, а собливо ті, що тут у Наметищі. Вам самим так небезпечно. Я тут лише два дні, а вже чув, що вони про вас кажуть. А вчора, як ви проїжджали й ті чорні чортячки верещали на вас, я розпізнав, що то ви, ті’ки ви надто швидко їхали, і я не здужав за вами підбігти. Але тим поганкам я таки добре полатав боки! Атож. Ви хіба не бачите, що сьо’дні ані одної з них нема?
— Та я це побачила, і дуже тобі вдячна, Семе. Ну то як, погодишся бути у мене за кучера?
— Я дякую, мем, але все-таки мені краще вернутися до Тари, міс Скарлет.
Здоровань Сем стояв, потупившись долі, і пальцем ноги виводив кривуляки в дорожній пилюзі. Щось йому виразно муляло.
— А то ж чому? Я добре тобі платитиму. Ти повинен лишитися в мене.
Його широке чорне обличчя, простакувате й безпосереднє, як у дитини, обернулося до неї, і вона побачила в ньому страх. Він присунувся ближче, нахилився над бричкою і прошепотів:
— Міс Скарлет, мені тра тікати з ’Ланти. Як я доберусь до Тари, там мене вже не знайдуть. Я... я вбив людину.
— Негра?
— Ні, мем. Білого. Солдата-янкі. І мене вже розшукують. Ось чого я тут, у Наметищі.
— А як це в тебе вийшло?
— Та він п’яний був і сказав щось таке, що я не міг стерпіти, ну, я й згріб його за горло... я не думав убивати, міс Скарлет, але ж руки у мене страх як дужі, і не встиг я й стямитись, а він уже неживий. І я так злякався, що не знав, куди й дітись! Тож я втік сюди переховатись, а як учора побачив вас, то й сказав собі: «Госп’ди м’стивий! Це ж міс Скарлет! Вона й подбає про мене. Вона не дозволить янкі схопити мене. Вона відішле мене назад до Тари».
— То ти кажеш — тебе розшукують? Вони знають, що це ти зробив?
— Атож, мем. Я ж такий здоровий, що ні з ким мене не сплутаєш. Мабуть, більшо’ за мене негра нема на всю ’Ланту. Вчора вони вже приходили сюди шукати, але ’дна чорна дівчина переховала мене в хатині ген у лісі, поки вони не забралися.
Скарлет хвилину сиділа, звівши брови. Що Сем убив людину — це не викликало в її душі ні тривоги, ні жалю, а ось що він не може піти до неї за кучера — це було прикро. Такий здоровань був би їй не згіршим охоронцем, аніж Арчі. Але що ж, доведеться переправити його до Тари, не можна допустити, щоб він потрапив до рук властям. Занадто дорогий він негр, таких не можна на шибеницю. Він же був найкращий в Тарі наглядач! Скарлет і на думку не спадало, що Сем уже вільний. Він і досі належав їй, так само, як і Порк, і Мамка, і Пітер, і куховарка, й Пріссі. Він і досі був «одним з родини», отож і мав право, щоб ним опікувалися.
— Сьогодні ж увечері відправлю тебе до Тари,— нарешті озвалася вона.— А зараз, Семе, я ще маю трохи проїхати далі дорогою, але до смерку я вернусь. Так от ти дождись мене, коли я вертатимусь. Нікому не кажи, куди їдеш, а як маєш капелюха, то прикрий ним лице.
— Нема в мене капелюха.
— То ось на чвертак. Купи собі капелюха в котрогось негра і чекай на мене тут.
— Гаразд, мем.— Обличчя його проясніло: це ж така полегкість, коли маєш когось, хто каже тобі, що робити.
Скарлет у задумі рушила з місця. Вілл, безперечно, зрадіє появі доброго робітника в Тарі. З Порка як не було пуття на полі, так, видно, й не буде. А коли там з’явиться Сем, Порк зможе приїхати до Атланти, де на нього чекає Ділсі, як Скарлет і обіцяла йому після смерті Джералда.
Коли вона приїхала на тартак, сонце вже заходило — так пізно їй ще не доводилось тут бувати. Джонні Геллегер стояв у дверях жалюгідної буди, що правила за кухню для робітників тартака. На колоді біля збитої з обаполу халупи — їхнього пристановища на ніч — сиділо четверо з п’яти в’язнів, що їх Скарлет відрядила на тартак Джонні. В’язничні роби на них були брудні й смердючі від поту, на ногах за кожним надсадним порухом подзенькували кайдани, і весь вигляд в’язнів свідчив про пригніченість та безнадію. Які ж вони сухоребрі й знеможені, подумала Скарлет, прискіпливо змірявши робітників оком, а ще зовсім недавно, коли вона брала їх з в’язниці, виглядали цілком пристойно. Вони навіть не підвели погляду на Скарлет, коли вона злазила з брички, тільки Джонні обернувся в її бік, недбало стягуючи капелюха з голови. Коли він вітався до неї, його вузьке засмагле обличчя було тверде, як кремінь.
— Не подобається мені, як вони виглядають,— різко кинула Скарлет.— Не скажеш по них, що здорові. А де п’ятий?
— Каже, ніби хворий. Лежить у хаті.
— А що з ним таке?
— Та що, як не лінощі.
— Я піду подивлюсь на нього.
— Не робіть цього. Він, мабуть, голяка там. Я й сам його догляну. Завтра він уже буде на роботі.
Скарлет завагалася і в цю мить побачила, як один в’язень втомлено підніс голову й з лютою ненавистю бликнув на Джонні, а тоді знову втупився у землю.
— Ти що, шмагаєш цих людей?
— Знаєте, місіс Кеннеді,— я перепрошую вас, але хто тут за управителя? Ви настановили мене на цей тартак і наказали ним заправляти. І пообіцяли,
