Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Рет і Г’ю опустили Ешлі в крісло-гойдалку, а Рет при цьому заточився так, що був би впав, якби не вхопився рукою за спинку крісла. Обернувшись до капітана, він мовив з прикрістю в голосі:

— Гарну я маю дяку, га? За те, що не дав його поліції забрати, привів додому, коли він верещав усю дорогу й раз у раз поривався битись!

— І ви, Г’ю Елсінг,— мені сором за вас! Що ваша бідна матінка скаже? Пиячите та ще гасаєте по місту з цим... з цим янколюбом, пристібаєм, з цим Ретом Батлером! Але ж і ти, містере Вілксе,— як ти міг до такого докотитись?

— Меллі, я не так уже й п’яний,— пробурмотів Ешлі, і враз по цих словах припав обличчям до столу, затуливши голову руками.

— Арчі, одведіть його до спальні й укладіть в ліжко... вам це не вперше,— наказала Мелані.— Тітонько Туп, будь ласка, приготуйте йому постіль і... ой, горенько моє! — вона раптом вдарилась у сльози.— Ой Боже, і як він міг? Обіцяв же мені!

Арчі вже простяг був руку під пахву Ешлі, а перелякана Туп нерішуче звелася на ноги, коли це втрутився капітан Джефері.

— Не чіпайте його. Він під арештом. Сержанте!

До кімнати ввійшов сержант з гвинтівкою в руці, а Рет, силкуючись не звалитися з ніг, поклав руку на плече капітанові й спробував зосередити на ньому погляд.

— Томе, за віщо ти його арештовуєш? Він не дуже й п’яний. Я бачив його в куди гіршому стані.

— Яке мені в чорта діло, п’яний він чи ні! — вигукнув капітан.— Про мене, хай би він і в канаві валявся. Я не поліцейський. Сьогодні ввечері ку-клукс-клан вчинив набіг на Наметище, і саме за це його й містера Елсінга заарештовано. Там убито негра й одного білого. А містер Ешлі командував набігом.

— Сьогодні ввечері? — розреготався Рет. Він реготав дедалі дужче, аж урешті упав на канапу й обхопив руками голову.— Тільки не сьогодні, Томе,— озвався він, вгамувавши напад реготу.— Ці двоє були сьогодні ввечері зі мною... від самої восьмої години, коли всі вважали, що вони засідають на своїх сходинах.

— З тобою, Рете? Але...— Капітан зморщив чоло і недовірливо подивився на Ешлі, що хріп за столом, та на Мелані, що зойкала поруч.— Але... де ж ви були?

— Я не хотів би цього казати.— І Рет п’янувато скосив поглядом на Мелані.

— Ні, краще вже кажи.

— То вийдім на ганок, і я тобі скажу, де ми були.

— Ні, кажи тут.

— Але при дамах такого не годиться казати. Якби дами вийшли з кімнати...

— Я не вийду! — заявила Мелані, сердито прикладаючи хустинку до очей.— Я маю право знати. Де був мій чоловік?

— У розважальному закладі Кралі Вотлінг,— дещо знічено пояснив Рет Батлер.— Там був і він, і Г’ю, і Френк Кеннеді, і доктор Мід, і... вся їхня капела. Мали там вечірку. Гульнули на всю губу. З шампанським. З дівчатами...

— У... Кралі Вотлінг?

Голос Мелані знявся вгору й урвався на ноті такого болю, що всі перелякано озирнулись на неї. Вона рукою схопилася за груди і, не встиг Арчі й підхопити її, тут-таки зімліла. Всі сполошилися, Арчі підхопив Мелані, Індія метнулась на кухню по воду, Туп і Скарлет заходились обмахувати її й поплескувати по руках, а Г’ю Елсінг раз по раз вигукував:

— Оце наробили! Оце наробили!

— Тепер усе місто знатиме,— розлючено сказав Рет.— Сподіваюся, ти задоволений, Томе. Завтра на всю Атланту не знайдеться жодної жінки, яка б озвалася до свого чоловіка.

— Та я, Рете, й гадки не мав...— Капітана аж у піт кинуло, хоч він і стояв проти дверей, звідки в спину йому віяв холодний вітер.— Але стривай! Ти можеш присягти, що вони були... м-м... у Кралі?

— Авжеж, хай йому чорт! — буркнув Рет.— Можеш і сам спитати у Кралі, коли не віриш мені. А тепер дозвольте-но я однесу місіс Вілкс у спальню. Дай її мені на руки, Арчі. Звичайно, я можу донести. Ви, міс Туп, ідіть попереду з лампою.

Він легко взяв з рук Арчі безживне тіло Мелані.

— А ти, Арчі, вклади містера Вілкса в ліжко. Я після цієї ночі не хочу ані бачити його, ані навіть торкатись до нього.

Рука в Туп так тремтіла, що виникла цілком реальна загроза пожежі, але якось вона все-таки втримала лампу й подріботіла поперед усіх до темної спальні. Арчі, буркнувши щось, узяв Ешлі попід руку й підвів на ноги.

— Але... я маю взяти під варту цих людей!

Рет обернувся до капітана з напівтемного коридору:

— То візьмеш під варту вранці. Вони в такому стані, що не зможуть утекти... І я досі ще не знав, що пити в розважальному закладі заборонено законом. Боже милий, Томе, та півсотні свідків підтвердять те, що вони були у Кралі.

— Завжди знайдеться півсотні свідків підтвердити, що південець був там, де його зовсім не було,— понуро зауважив капітан.— А ви, містере Елсінг, підете зі мною. Містера Вілкса я залишаю під слово честі...

— Я сестра містера Вілкса. Можу поручитись вам, що він нікуди не дінеться,— холодно сказала Індія.— А тепер, може, ви будете такі ласкаві й покинете наш дім. Ви й так завдали нам забагато клопоту як на один вечір.

— Щиро шкодую за тим, що сталося.— Капітан незграбно вклонився.— Сподіваюся тільки, що вони зможуть довести свою присутність у... м-м... у домі міс... місіс Вотлінг. А своєму братові перекажіть, будь ласка, щоб завтра вранці з’явився до начальника військової поліції дати пояснення.

Індія так само холодно кивнула капітанові і, взявшись за клямку дверей, мовчки дала йому на здогад, щоб він уже швидше вийшов геть. Капітан і сержант, прихопивши з собою Г’ю Елсінга, позадкували до виходу, і вона захряснула за ними двері. Навіть не глянувши на Скарлет, Індія швидко підійшла до вікон і почала опускати штори. Скарлет ледве стояла на ногах і, щоб не впасти, вчепилась рукою за спинку крісла, на якому щойно сидів Ешлі. Глянувши вниз, вона раптом побачила на спинці темну вологу пляму, більшу, ніж долоня. Не розуміючи, що це, вона мацнула долонею і з жахом побачила на пальцях щось червоне й липуче.

— Індіє...— прошепотіла Скарлет.— Індіє, Ешлі... поранено.

—