Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Мелані, немов вишколений солдатик, який чекає на команду, підвела погляд, від хвилювання навіть не помітивши, що Рет уперше за весь час звернувся до неї пестливим ім’ям, як звертаються тільки родичі й близькі приятелі.
— Я перепрошую, місіс Вілкс...
— Та нема чого перепрошувати, капітане Батлер! Це для мене честь, якщо ви називатимете мене просто «Меллі» без усяких там «міс». Я маю таке відчуття, наче ви мій... рідний брат... або принаймні двоюрідний. Ви такий добрий і такий розумний! Чи зможу я коли-небудь віддячити вам?
— Дякую,— відповів Рет і на хвильку трохи знітився.— Я нізащо не повинен був би до цього вдаватись, але, міс Меллі,— голос його набрав вибачливого відтінку,— я перепрошую, що мусив сказати, ніби містер Вілкс був у закладі Кралі Вотлінг. Я перепрошую, що мусив втягти і його, й інших у таку... м-м... Але коли я мчав звідси, часу було обмаль, і мені нічого іншого не спало на думку. А я знав, що моєму слову повірять, бо у мене багато приятелів серед офіцерів-янкі. Вони роблять мені сумнівну честь, зараховуючи до своїх, оскільки знають про мою, скажімо так, «непопулярність» у співгородян. А сьогодні ввечері — до того, як оце заварилося — я й справді грав у покер у барі в Кралі. І там було кільканадцять солдатів-янкі, вони можуть це підтвердити. А Краля та її дівчата з дорогою душею збрешуть янкі в вічі, що містер Вілкс і решта їх провели весь вечір у них нагорі. Янкі їм поймуть віри. Янкі щодо цього дивнуваті. Їм і на думку не спадає, що жінки такого... фаху можуть бути самовідданими патріотками. Янкі не повірили б жодній добропорядній дамі з Атланти, якби вона присяглася, що її чоловік був сьогодні на сходинах, але от слову... таких дівчат повірять без ніяких. Тож я гадаю, що слово честі одного пристібая і десятка-двох... дівчат, може, й вирятує хлопців з халепи.
При цих словах на устах у нього з’явився сардонічний усміх, який, однак, зразу ж зник, коли Мелані обернула до нього лице, що променилося щирою вдячністю.
— Ви такий винахідливий, капітане Батлер! Та хоч би ви сказали, що вони й у самому пеклі провели цей вечір — аби лиш це допомогло їх урятувати! Бо ж я добре знаю, як знають і всі наші, що мій чоловік зроду не бував у таких осоружних місцях!
— Це ще як сказати,— непевно мовив Рет.— Коли йдеться про сьогоднішній вечір, то містер Вілкс таки був у Кралі.
Мелані з гідністю випросталась.
— Нізащо не повірю такій брехні!
— Але, ради Бога, міс Меллі! Дозвольте мені пояснити! Коли я оце ввечері дістався до Саллівенової садиби, то знайшов там пораненого містера Вілкса і з ним Г’ю Елсінга, доктора Міда, дідка Меррівезера...
— Невже й цей старий там був?! — скрикнула Скарлет.
— Чоловіки в будь-якому віці можуть утнути дурницю. І вашого дядечка Генрі...
— О Боже! — скрикнула тітонька Туп.
— Інші розсипалися хто куди після сутички з солдатами, а цей гурт вернувся на Саллівенову плантацію заховати балахони в димарі й поглянути, чи тяжко поранено містера Вілкса. Якби не його рана, вони б уже мчали до Техасу, всі гуртом... але він не міг так далеко їхати, а кинути його напризволяще вони не хотіли. У зв’язку з цим постала потреба довести, що вони були не там, де справді, а десь інде, отож я кружними шляхами й привів їх усіх до Кралі Вотлінг.
— Ах так... я розумію. І перепрошую за свою негречну мову, капітане Батлер. Я розумію тепер, що ви мали рацію, привівши їх туди... але ж, капітане Батлер, як ви туди заходили, вас мусили люди бачити!
— Ніхто нас не бачив. Ми ввійшли з боку залізниці, де є вхід, якого ніхто чужий не знає. Там завжди темно й двері замкнені.
— А як же ви?..
— У мене є ключ,— коротко сказав Рет, незмигним поглядом глянувши у вічі Мелані.
Коли до неї нарешті дійшло значення цих слів, вона так розгубилася, що мимохіть торкнула рукою рушника на плечі Ешлі, і він зсунувся набік, відкривши рану.
— Я зовсім не хотіла випитувати...— сказала Мелані здушеним голосом і, почервонівши, поспішила поправити рушника.
— Мені дуже прикро, що довелося при дамі згадувати про такі речі.
«Отже, це правда! — подумала Скарлет, і щось у душі в неї болісно тьохнуло.— Він живе з цією потіпахою Вотлінг! І цей будинок належить йому!»
— Я поговорив з Кралею і все пояснив. Ми дали їй список усіх чоловіків, яких сьогодні не було вдома, і вона з дівчатами посвідчить, що всі ці особи разом провели вечір у них. А тоді, щоб наш відхід був якомога помітніший, Краля гукнула двох здорових хлопців — це такі викидайли, вона їх тримає укоськувати гостей, коли хто надто вже розходиться,— і вони поволокли нас сходами вниз, причому ми щосили опиралися, і так нас протягли через увесь бар і викинули надвір, як відчайдушних пияків та бешкетників.
Він аж посміхнувся, згадавши, як усе було.
— Доктор Мід не зумів досить переконливо зіграти роль п’яниці. Перебування в такому закладі надміру вразило його гідність. А от ваш дядечко Генрі й старий Меррівезер чудово впоралися. Театр втратив у їхніх особах двох великих акторів. Вони неабияк утішилися цією пригодою. Боюся, що ваш дядечко Генрі має завдячувати акторському запалові містера Меррівезера добрячий синець під оком. Цей Меррівезер...
Раптом двері, що вели до тильного ганку, відчинились, і ввійшла Індія, за якою ступав старий доктор Дін — довге сиве волосся його було скудлане, під пелериною віддимався приношений шкіряний саквояж. Він мовчки кивнув присутнім і швиденько зняв рушника з плечей Ешлі.
— Це високо, отже, легені не зачепило,— сказав він.— Якщо йому не розтовкло ключицю, то нічого страшного нема. Дайте мені, дами, кілька рушників, якщо маєте — вати і трохи бренді.
Рет узяв у Скарлет з руки лампу й поставив на столика, а Мелані з Індією заметушилися, виконуючи лікарів наказ.
— Тут і без нас обійдеться. Ходім до вітальні, посидимо біля каміна.— Він попідруку вивів її з кімнати. В руках його і в голосі відчувалась незвична для нього лагідність.— Ви сьогодні поганючий день мали, правда?
Скарлет дозволила провести себе до вітальні. Там вона зупинилася перед каміном і нараз відчула, як її колотить. Недобрий здогад у грудях дедалі
