Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Он як! — вирвалося в Мелані, яка ще дужче зніяковіла, чуючи, що Краля так невимушено згадує про своїх «дівчаток».— О, це було дуже добре з вашого... боку... та й з їхнього так само.
— Ви на це заслужили,— щиро мовила Краля.— Заради абикого я не стала б цього робити. Коли б ішлося тільки за чоловіка місіс Кеннеді, то я б і пальцеві об палець не вдарила, хоч би як капітан Батлер налягав.
— А чому ж?
— Бачте, місіс Вілкс, люди в такому промислі, як-от мій, чимало всякого знають. Декотрі з порядних пань були б ще й як здивовані і вражені, коли б довідались, як багато ми знаємо про них. А вона така, що не варта доброго слова, місіс Вілкс. Це ж вона забила свого чоловіка й цього симпатичного молодика Велберна, хоч сама й не стріляла. Це ж через неї все, бо вона роз’їжджала по Атланті сама-одна, спокушаючи чорнюків і всяку іншу голоту. Га що там, жодна з моїх дівчаток...
— Я вас попрошу не говорити таких слів про мою близьку родичку,— сухо зауважила Мелані.
Краля торкнулася долонею до плеча Мелані й зразу ж відсмикнула руку.
— Ради Бога, не сердьтеся на мене, місіс Вілкс. Мені це було б страх неприємно після того, як ви виявили до мене таку чулість і доброту. Я забула, що ви її дуже любите, і мені шкода, що я це сказала. І мені шкода, що бідний містер Кеннеді загинув. Він був порядний чоловік. Я не раз купувала у нього різні речі для свого будинку, і він чемно до мене ставився. Але місіс Кеннеді... що ж, коли вона не належить до такого кола людей, як-от ви, місіс Вілкс. Вона дуже холодна жінка, як мені здається, і я нічого не можу зробити з цим своїм враженням... А коли збираються ховати містера Кеннеді?
— Завтра вранці. А щодо місіс Кеннеді, то ви помиляєтесь. Ось зараз вона просто сама не своя з горя.
— Може, й так,— погодилась Краля з явною недовірою.— Але мені вже пора. Як я довше тут стоятиму, хтось може впізнати мою карету, а це вам зовсім ні до чого. І ще одне, місіс Вілкс,— як ви побачите мене на вулиці, можете... можете не вітатись зі мною. Я все зрозумію.
— Мені якраз приємно буде поговорити з вами. І мені приємно, що я так багато вам завдячую. Маю надто... маю надію, ми ще зустрінемось.
— Ні,— відказала Краля.— Це не випадає. На добраніч.
Розділ XLVII
Скарлет сиділа у себе в спальні, нехотя споживаючи вечерю, що принесла їй на таці Мамка, і прислухаючись, як шумить надворі вітер. У домі панувала разюча тиша, ще більша, ніж кілька годин тому, коли тіло Френка лежало у вітальні. Тоді бодай чути було обережне човгання ніг, приглушені голоси, несміливий стукіт у двері, коли приходили сусіди тихенько висловити співчуття, та час від часу схлипування Френкової сестри, що приїхала на похорон із Джонсборо.
Але тепер будинок повило безгоміння. Хоч двері спальні стояли отвором, знизу не долинало ні звуку. Вейд і мала Елла були в Мелані, відколи Френка принесли в дім, і Скарлет якось аж немов бракувало хлопчикового тупоту й бурмотіння Елли. У кухні наче уклали перемир’я, бо не чулося звідти звичної пересварки Пітера, Мамки та куховарки. Навіть тітонька Туп унизу в бібліотеці з пошани до жалоби Скарлет не розгойдувалася в рипучому кріслі.
Ніхто не набридав Скарлет, вважаючи, що вона хоче побути наодинці зі своїм горем, тоді як самітність — це було останнє, чого вона собі бажала. Якби йшлося тільки про біль у душі, вона якось дала б цьому раду, як не раз давала в минулому. Але до почуття жалю за Френком домішувалися страх та пекучі докори сумління, яке раптом прокинулося в ній. Уперше в житті Скарлет пошкодувала, що так повелася, і, проймаючись глухим забобонним страхом, крайчиком ока насторожено позирала на ліжко, де ще недавно вона спала з Френком.
Вона вбила Френка. Вбила так незаперечно, наче сама своїм пальцем натисла на курок. Френк благав її не роз’їжджати одній, та вона не послухалась. І через цю її впертість він загинув. Бог їй цього не подарує. Але на сумлінні в неї тяжіла ще й інша провина, страшніша й разючіша, ніж його смерть — провина, про яку вона й не думала до того моменту, коли побачила Френкове обличчя в труні. На цьому непорушно застиглому обличчі проступала якась безпорадність, якийсь трагізм, воно немовби оскаржувало її. Бог їй не подарує, що вона одружила його з собою, коли насправді він любив Сьюлін. Доведеться їй зібгатися зі страху в Судний день і відповісти за всі ті брехні, які вона йому наговорила, коли верталася з янківського табору й він підвіз її своєю бричкою.
Дарма тепер посилатись на те, що мета виправдовує засоби, що вона просто мусила звабити його на шлюб, оскільки на ній лежала відповідальність за дуже багатьох людей і не було ніякої змоги зважати на особисті права чи там щастя Френка й Сьюлін. Скарлет стояла перед голою правдою і боялася глянути їй в очі. З холодним серцем вона вийшла за Френка і з холодним-таки серцем використовувала його. І зробила нещасним у ці останні півроку, хоч могла б зробити щасливим. Бог не подарує їй того, що вона не стала добрішою до нього, не подарує, що була така злостива й в’їдлива, нестримана й ущиплива, що порізнила його з друзями, що завдала йому сорому, взявшись сама заправляти тартаками й збудувавши салун та піднайнявши в’язнів.
Вона усвідомлювала, що зробила Френка дуже нещасним, але він терпів це як джентльмен. Єдине, чим вона його ощасливила,— це народивши йому Еллу. Та не було в цьому її доброї волі: вона розуміла, що якби могла цьому запобігти, то Елла ніколи б не з’явилася на світ.
Пройнята страхом, вона вся
